Чи потрапляють митці до Раю?

«Інше Різдво» у галереї «Нiл» — не просто серія графічних аркушів, об’єднаних тематикою, але осмислене художнє висловлювання, що характеризує зрілість автора.

Публіці Кислов відомий як карикатурист, якого завжди характеризувала відсутність жовчності й сарказму радянської школи карикатури. При цьому життєпис митця сприймався скоріше в галузі історичного анекдоту: він вчився в духовній семінарії, готувався до священицького служіння, і раптом — світське мистецтво, та ще й карикатура. З погляду традиції більшовицької боротьби з Богом все просто хрестоматійно: розчарування в «опіумі для народу» відкриває талант цинізму. Як історичний прототип відразу пригадується один із родоначальників радянського агітаційного плаката, карикатурист і записний безбожник Дмитро Моор, про семінаристське минуле Сталіна говорити геть зовсім банально. Однак нова виставка Андрія Кислова дозволяє побачити його творчу еволюцію не такою прямолінійною.

Чернечий досвід включає в себе не лише відречення від світу, але й співчуття до нього. Справжнє співчуття неможливе без розуміння, а іронія — добра супутниця будь- якого розуміння. Тим же, хто вважає християнську релігійність неможливою без пафосу і похмурої серйозності, варто звернутися хоча б до спадщини одного з авторитетних православних лідерів сучасності митрополита Сурозького Антонія. Разючу переконливість його проповідям та інтерв’ю багато в чому надають якраз іронія та самоіронія — усмішки доброї мудрості. І відсутність надуманості, адже «якщо наш Бог не якийсь «потойбічний» Бог, Бог надхмарний, Бог, до Якого не доволаєшся, а Живий, близький Бог, чому з Ним не говорити з такою ж простотою й прямотою, з якою ти б говорив із близькою людиною».

Сюжетна лінія «Іншого Різдва» — досить випадкові, лаконічні, але зовсім не поверхові зарисовки з життя українського православного чернецтва. Манера Кислова-рисувальника схожа на традиції сучасної європейської графіки, що виросла з модернізму. Найбільш експресивна робота циклу може нагадати графічні експерименти Йозефа Бойса, хоча вона й не має їх захопливого шаленства. Те, що вона зображає клобук, задня частина якого затуляє обличчя померлого ченця, котрий відправляється в останню путь, без коментарю автора усвідомити складно. Але це й не обов’язково — якщо шукати в мистецтві не лише подібності видимого світу. Не випадково письменник Юрій Покальчук назвав малюнки Кислова «християнською ієрогліфікою» і навіть порівняв їх із фільмом Тарковського «Андрій Рубльов». Кисловські образи залишають відчуття неоднозначних знаків, символів, що концентрують ідеї служіння, упокорювання, тлінність людського життя, що сприяє медитативному їх сприйманню. У чомусь вони перегукуються з образами незавершеного полотна Павла Коріна «Русь, яка йде» (1920 рік), етюди до якої можна побачити в багатьох музеях колишнього СРСР. Але в зображенні церковних типажів у Кислова немає корінської жорсткості, гротеску та психологічної зламаності.

На відкритті виставки митець признався, що недавно внутрішньо погодився з тезою впливового пострадянського галериста Марата Гельмана, сформулювати яку сам для себе не спромігся: «Справжній митець ніколи не потрапить до Раю». Однак, щоб оскаржити її, зовсім не обов’язково посилатися на ухвали Другого Ватиканського собору про можливості богонатхненності мистецтва незалежно від віросповідання митця і навіть наявності у нього релігійності. Досить сприйняти інтонацію виставки «Інше Різдво» — одночасно інтелектуальну та щиросердну, повну внутрішньої довіри до Творця і творіння. І пригадати Антонія Сурозького, що чекає від віруючого «довірливості до Бога, до життя; не безглуздої довірливості, але й не переляканого ставлення, а ставлення людини, яка з мужньою, розумною, досвідченою довірою йде в життя…»