«Дамське рукоділля у дусі Казимира Малевича»

Ця кіноробота Муратової отримала премію «Ніка» («За кращий фільм країн СНД і Балтії»). Світова прем’єра картини відбулася в межах Римського кінофестивалю 2012 р., потім стрічку показали на ММКФ, а українська прем’єра пройшла на Одеському міжнародному кінофорумі, який нещодавно завершився. У вересні фільм повинен вийти в український прокат.

Сюжет «Вічного повернення» (робоча назва — «Кінопроби. Однокурсники») про те, як Продюсер (Антон Муратов) показує кінопроби до фільму померлого режисера інвесторові-цукрозаводчику (Олег Кохан), який зажадав залучитися до чарівного світу кіно. Кілька разів різні пари акторів, серед яких такі знаменитості, як Олег Табаков, Рената Литвинова, Сергій Маковецький, Георгій Делієв і Алла Демидова — Він і Вона, розігрують одну й ту ж ситуацію, виголошуючи один і той же текст. Він приходить до колишньої однокурсниці через багато років після навчання, аби отримати відповідь на питання: кому віддати перевагу — дружині Люді (яку кохає) чи коханці Люсі (яку кохає «понад усе»)? І отримує чотири варіанти відповіді: дружині, коханці, обом, жодній...

Переглянувши вже готовий матеріал, цукрозаводчик задоволений пропозицією допомогти фінансами творчому процесу, але розщедрюватися не квапиться: «Відповідь негативна, але не остаточна... Дуже елітарно — мені подобається, але чи сподобається публіці»?

«ПРО РІЗНОМАНІТНІСТЬ ОДНОМАНІТНОСТІ ТА ОДНОМАНІТНІСТЬ РІЗНОМАНІТНОСТІ»

Кіра Георгіївна визначила жанр своє нової картини як «дамське рукоділля у дусі Казимира Малевича».

— Якби художник на початку своєї кар’єри написав «Чорний квадрат», його б просто розтоптали, — вважає К. МУРАТОВА. — Але художник зробив це будучи вже відомим публіці. Я теж досить відома, тому можу собі дозволити якісь ігри. Те, що я зробила, — це гра. І досить вже глибокодумності, якою нас намагаються годувати. Мені набридли стереотипні побудови сюжетні: Паша любить Машу, Маша любить Сашу, Саша дивиться у простір... А наприкінці фільму всі влаштовані. Або — під автомобіль, або зі скелі, або пристрелять когось ненароком. І подібне без кінця і краю. Я нічого проти не маю, інколи це чудово зроблено, і мені навіть може сподобатися, але хочеться чогось іншого. «Вічне повернення» — це фільм про різноманітність одноманітності і одноманітність різноманітності. Сюжет — тільки зовнішній хід. Мій чоловік і співавтор Євген Голубенко робить колажі. Є у нього такий цикл — смерть змісту називається. Це межі, у яких нічого немає, — символ форми, що переходить у зміст. Я про це багато думала. Паралельно роздумуючи про історію, яку задумала розповісти. І знайшла спосіб співвідношення форми і змісту. Вийшла конструкція, в якій злився зміст і форма. Роздерти їх неможливо. Я задоволена, люблю цей фільм.

— Таке враження, що ви милуєтеся акторами, які зайняті в картині.

— Так і є. Я знімала улюблених акторів. А створювала з них різні пари у пошуку гармонії. Акторам давала повну свободу, бо боялася зауваженнями привести їх до спільного знаменника. Мені треба було, аби вони повною мірою проявили свою індивідуальність, були різними, переконливими кожен по-своєму. Я завжди боюся якихось стереотипних схем. Я з блаженством спостерігала, які вони різні. У кожного вийшов свій малюнок.

«ДРАМАТУРГІЯ — ЦЕ МОНТАЖ СЛІВ, МОНТАЖ — ДРАМАТУРГІЯ КАДРІВ»

— При цьому здалося, що в цьому фільмі для вас головна драматургія, а не актори.

— Це справді так. Звичайно, без чудових живих акторів жодного фільму немає. Як і цього. Але головні герої його все ж монтаж і драматургія. Що, власне, одне і те ж саме. Драматургія — це монтаж слів, монтаж — драматургія кадрів.

— Відомо, що Алла Демидова, яку ви часто запрошуєте, не любить вчити напам’ять текст.

— Я ставлюся терпимо до всіх хороших акторів. Алла Сергіївна на перших порах нашої спільної діяльності здивовано знизувала плечима: «Як це — не знати текст?». Тепер ми їй це навіть не нагадуємо, коли вона зазначає: «Це ж не Шекспір, буду я собі голову забивати»! У «Вічному поверненні» на спину Олега Табакова Демидова вішала папірець зі своїм текстом і читала. Алла Сергіївна — чудова актриса і дуже своєрідна, кумедна людина. Актори — це взагалі діти. Так я до них і ставлюся.

— Земфіра співала у вас в «Мелодії для шарманки», співає і в «Вічному поверненні». Чи можна сприймати пісню, яку вона виконує, своєрідним коментарем до розказаної історії?

— Я б не хотіла такої прямолінійності. Просто мені дуже сподобалося, як Земфіра виконала в одному з концертів серед сучасних речей «Пісеньку герцога» з опери Верді «Ріголетто». У мені це враження застрягло, і я весь час думала, як би використати цю річ. І ось слова «Серце красуні схильне до зради....» припали якнайкраще до сюжету «Вічного повернення». Вони повторюються рефреном звуковим. Як зоровим рефреном — моток вірьовки, який героїня увесь час намагається розмотати, і це можна трактувати як заплутаність стосунків людей. Але я не схильна до такого буквального трактування. Це натяки, алюзії. Як і картина «Привид у кріслі», яку героїня намагається прилаштувати на стіну. У мистецтві на поличках все не розкладеш. Багато чого сприймається не розумом, а відчуттям.

— Кіро Георгіївно, ви разом із професійними акторами знімаєте непрофесіоналів. Мабуть, з певною метою?

— Поєднання акторів і неакторів завжди висікає якусь живу іскру, ви здивуєтеся, але за такої співпраці з професійного актора «витягується» людина. Актор починає ображатися, що його знімають з непрофесіоналами, і це буває цікаво і вагомо для самої роботи. Наприклад, бувають моменти, коли «заслужені» й «народні» не хочуть репетирувати з людиною з вулиці. Я наполягаю, і з цього контакту висікається щось... ніби «народжується дитятко». Чим мені дорогі непрофесіонали? Мені здається, що у них багато життя. Крім того, вони не замучені акторством у плані конкуренції, театру, зайнятості, нарешті, у них немає сенсу в боротьбі за існування, за роль, вони якось легше до всього цього ставляться. Є роль — зіграв; немає ролі, не взяли — переживу! А таланту у непрофесіоналів анітрохи не менше, ніж у професіоналів. Можливо, йому й не дано зіграти однаково блискуче і Гамлета, і чоботаря — проте він може зіграти п’яницю так, що всім носа втре. А професіонал може зіграти і те, і друге, й третє, і двадцять п’яте. Проте я допускаю, що він буде не настільки органічний, як непрофесіонал.

«Я ДОСЛІДЖУЮ РІЗНІ БОКИ ДУШІ»

— У «Вічному поверненні» уловлюється досить виразна алюзія на Ніцше. Починаючи з назви, що відсилає до відомої тези філософа про нескінченну повторюваність предметів і явищ. Це з любові до метафори?

— З любові до мистецтва взагалі і до кіно зокрема, як найулюбленішого виду мистецтва, в якому я бачу сенс свого життя. Бажання знімати в мені запрограмоване улюбленим педагогом Сергієм Аполлінарійовичем Герасимовим, у якого вчилася у ВДІКу. З того часу я відчуваю себе машиною, заведеним автоматом. Мій організм уражений кінематографом повністю, без надії на одужання.

— Ви цікавитеся думкою критиків про ваші фільми?

— Якщо розумно написано, мені це цікаво. Абияка критика мені, звичайно, неприємна. Водночас, якщо дуже довго хвалять, я починаю думати: ну, досить вже. Так було з картиною «Настройщик» (премія «Ніка-2005» та інші нагороди. — Л. О.). Я втомилася постійно посміхатися. Але нинішня критика не порівнювана з тією, яка була за радянських часів. Тоді — одна розгромна стаття в «Правде», і ти міг не встати з ліжка...

— Чи згодні ви з затвердженням деяких критиків, що режисер Муратова переймається дослідженням виключно темних боків людської душі?

— Я досліджую різні боки душі. Ну, які «темні боки» в тому ж «Вічному поверненні»? Герої добрі й уважні один до одного. А взагалі, погодьтеся, світ — це хаос, що жахає, непокоїть і лякає. А мистецтво завжди прагнуло ушляхетнити його. Мистецтво завжди гармонічніше за довколишню дійсність, воно втішає і дає надію. Я завжди прагну до гармонії — основи мистецтва. Коли вийшов мій фільм «Астенічний синдром», мені говорили: «Який жах»! Хоча я згодна, що реальність у ньому набагато страшніша, ніж у «Мелодії для шарманки». У кожного часу свій одяг, а скелет і організм людини — однакові: два вуха, два ока, дві ноги, дві руки.

— Ви продовжуєте знімати фільми на Одеській кіностудії, яка переживає сьогодні не кращі часи. Вам ніколи не хотілося виїхати до більш успішного міста для кіно?

— Ні, не хотілося. Можливо, це трохи дивно, що я стільки років живу в Одесі, не будучи корінною одеситкою. Але мені тут дуже комфортно. І тільки тут я можу знімати кіно таким, яким його відчуваю. Від себе не втечеш, адже всі глибокі причини того, що відбувається з кожним із нас, — вони всередині нас. Коли відбувається трагедія у твоєму житті, то внутрішні причини завжди знаходять спільників. Інакше кажучи, аби змінити навколишній світ, потрібно змінити себе. І коли я могла це зробити — дійсно, досягала успіху, а фільми виходили в широкий прокат. Звичайно, людям споконвіку властиво переїжджати з одного місця в інше, але я не розумію, навіщо кудись їхати, аби знімати кіно?

ДОВІДКА «Дня»

Кіра Георгіївна МУРАТОВА (вроджена Короткова) народилася 5 листопада 1934 року в Бессарабії. Вивчала філологію в МДУ. 1959 року закінчила режисерський факультет ВДІКу. Працювала на Одеській кіностудії.

Першими самостійними фільмами «Короткі зустрічі», «Довгі проводи» заявила про своє зацікавлення сучасною етичною проблематикою і неоднозначними людськими характерами. Тому радянські кіночиновники картини Муратової надовго поклали «на полицю».

На «Ленфильме» Кіра Георгіївна зняла картину «Пізнаючи білий світ», на якій познайомилася з художником Євгеном Голубенком, який став її другим чоловіком і співавтором сценаріїв. Пильну увагу критиків і глядачів привернули стрічки Муратової «Зміна долі» і «Астенічний синдром», «Другорядні люди», «Чеховські мотиви», «Мелодія для шарманки». У Кіри Муратової охоче знімаються провідні українські й російські актори Георгій Делієв, Рената Литвинова, Алла Демидова, Зінаїда Шарко, Олег Табаков, Ніна Русланова, Сергій Маковецький тощо. Також у неї знімалися популярні Володимир Висоцький і Богдан Ступка. Співпрацювала з композиторами Олегом Каравайчуком і Валентином Сильвестровим.

Як актриса Кіра Георгіївна грала в картинах «Наш чесний хліб», «Короткі зустрічі», «Небезпечні гастролі», «Сад бажань», «Сторонній жираф». Муратова називає себе «російськомовним режисером, який живе в Україні». Остання її кіноробота як режисера — «Вічне повернення».