Він часто спалахує легкозаймистим, уже не юнацьким, а достоту дитячим
реготом. Останні кілька років він ходить (до речі, ледь підстрибуючи, наче
весь час кудись поспішає) у мишачого кольору піджаку, який йому подарували
в Німеччині.
Журавель і пише переважно відтінками сірого. А це — страшенно важко.
(Сучасники хвалили Коро, за те, що він у деяких своїх портретах реабілітував
цей колір). Графік за освітою, Микола зневажає строкаті калейдоскопи, але
його колірна шкала не впадає в гріх запаморочливої монохромності, наливаючись
час од часу меланхолійним жовтком, медитуючи на блакитне тло. Та й хто
насмілиться назвати ці фарби «сірими»? Перламутрові, попелясті, перлинні,
сизуваті, мишачі, димчасті — «журавлівські», одне слово.
Рівень переконливості митця визначається, на мій погляд, мірою вірності
автора власним привидам, котрі обсідають його уяву. (Дилетанти їх сахаються.
Справжні ж «профі» тішать і плекають, «як парость виноградної лози»). Микола,
скільки його пам’ятаю, ліпив свої містичні кулі-сфери та писав «заблукалі
кораблі», «летючі голландці», обвішані барвистими прапорцями — найперший
із них, з’явився, здається, ще
1993 року.
Провідний цей образ — в його нових живописних серіях. Головна «дійова
особа» ніби й не зазнала змін — той самий грайливий «орач хвиль» — «корабель
зі святом на борту», як називає його сам автор. Свято — дари волхва, радості
повні штани, кишеня, напхана чудесами. Чудо — незбагненний світ, який народжується
навколо цього «корабельного» сюжету. У ранніх варіантах в його орбіті ми
бачили обриси будиночків, «червоного коня» (наше вам, пане Петров-Водкін),
летюче братство янголів з прапорцями. Нині до них додалися: «закохані на
площі»; церковні баньки; флюгера; зебри; «людина, що бігає»; карусель-колесо;
«риба-кит»; зграйка паровичків. А ще «Едик» (Бєльський) і «Руслан» (Пушкаш)
на роверах; «Льоша і Віта» (Титаренко і Денбновецька) — достойні персонажі
художньої, ще-не-вмерлої «Комуни на БЖ» (Великій Житомирській).
На полотнах Журавля мікрокосм ручкається з макрокосмом, як двоє старих
друзів, котрі бачаться щодня, але один одному не набридають. Це те, що
я назвав би «київським характером», дарма, що сам Микола родом із Магнітогорська
— місцевий настрій епідемічний; ярмо його солодке, тягар його — легкий.
І врешті-решт, земля все одно куляста, всі дороги плюс язик — до Києва
доведуть.
Звідси — відгадка походження другого наскрізного мотиву Миколи — кулі,
сфери, скульптурних близнят яких він не раз оприлюднював на весняних перфомансах
на київських же пагорбах. А живописними — в планіметричній розкладці, інкубаторським
порядком (42 кульки на одній лише з частин його триптиху «Чаша») — неодноразово
населяв свої полотна. Образи куль і на недавній його виставці в київській
галереї «36» — зумисне жартівливі: «Хлопчик, що грає сферами», «Гра з транссферами».
Персонажі перекидаються маленькими кульками, наче бавляться у міні-волейбол.
Однією «прекрасною сферою» милується не менш прекрасна жінка, іншою — освячено
«Натюрморт з бабкою»; шеренги сфер із підставками вишиковуються навіть
обабіч «Відпочинку в жнива...» І останній відблиск квазі-сфери — образ
манкої оливки в «іконних» перстах — «Легка душевна трапеза», тінь якої
добре відома усім завсідникам київських мистецьких фуршетів. До речі, фуршет
на відкритті його останньої виставки в галереї «36», який співпав із happу
birthday художника, абсолютно відповідав традиції «київської душевності».
№175 15.09.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету
обов'язкове. © «День»







