Борітеся – поборете, Вам бог помагає! За вас правда, за вас сила І воля святая!
Тарас Шевченко, український поет, письменник, художник, громадський та політичний діяч

Дай серцю волю...

Про найгучнішу прем’єру 2018 року в Харківському драматичному театрі імені Т. Шевченка
15 січня, 2019 - 10:57
САМРОСЬ ЖЛУДЬ (ДАНИЛО КАРАБЕЙНИК) І ЗІНЬКА (АНАСТАСІЯ АСІНА) У ВИСТАВІ «ЛЮБОВ» / ФОТО НАДАНО ТЕАТРОМ

В одній із передмов до п’єси Марка Лукича Кропивницького «Де зерно, там і полова» зазначено, що її творчий задум, зокрема, полягає в тому, щоби показати ідіотизм тогочасного сільського життя. Доволі сміливе трактування драми «батька українського театру» (більше відомої в її другому варіанті як «Дві сім’ї»), революційність якої підкреслює бодай той факт, що свого часу цензура заборонила її через аморальний зміст і тенденційність. Новий час вимагає нового осмислення, і, звичайно, тези типу «критика буржуазної моралі проведена автором з відтінком сатири» залишаються у своєму столітті. У жодному разі це не зменшує внеску автора тези Петра Максимовича Киричка в історію українського літературознавства, але тим не менш...

Отже, від «буржуазної моралі» — до «ідіотизму сільського життя». Що більше за театр може довести пластичність трактування творчості одного із найзнаменитіших його корифеїв? «Любов» — «містична драма на дві дії» за п’єсою «Де зерно, там і полова» — чи не найгучніша прем’єра 2018 року в Харківському державному академічному драматичному театрі ім. Т. Шевченка (режисер-постановник — Олександр Ковшун).

Не краще, не гірше, просто — інакше стосовно класичного тексту. Усі вистави Олександра Ковшуна (навіть якщо вони й не поставлені на сцені Харківського театру ім. Т. Шевченка, де все одно живі традиції «Березолю») «перетворюють» дійсність драматургічного тексту, в результаті чого формується просто-таки інша реальність.

«Такий живий, такий несхожий», — так про офіційного «патрона» театру, Тараса Шевченка, чи не найвлучніше висловився Сергій Жадан. Цими ж словами можна висловитися про Марка Лукича в «Любові». «Канонічний» текст став приводом до режисерських роздумів, згадок, рефлексій, і, таким чином, дія вистави відбувається в 1970-х, в оточенні матеріальних та духовних знаків тієї доби: телефонна будка, автомат з газованою водою, «авоська», брюки-кльош, «Червона рута» й гімн УРСР (сценографи — Тетяна Савіна та Олександр Ковшун, художник з костюмів — Аліна Горбунова).

Назва вистави теж промовиста: не «Де зерно, там і полова», і навіть не «Дві сім’ї», а «Любов».У центрі сцени — конструкція у формі напівкупола, яку утворюють вигнуті решітки. Це — церква, вона ж естрада — «мушля», з якої лунає жива музика (у виставі бере участь гурт The Beat Chess).

З одного боку — тільки любов, тільки рок-н-рол, з іншого — а що є любов? Бог? У нього ці герої не дуже-то й вірять, служать релігійні відправи, бо так заведено, проте саме в ті решітки прибігає Зінька(Анастасія Асіна), коли їй особливо тяжко на душі, звідси вона проголошує свої останні слова. Ніби й просто знак доби — пісня «Червона рута», ніби й просто — «Ти признайся мені...»

Структура п’єси, по суті, залишилася незмінною, але багато чого різко акцентується саме на рівні тексту. Наприклад, те, що Самрось Жлудь (Данило Карабейник) — «мажор» та п’яниця-садист; його дружина Зінька відтоді, як її «везли до вінця, мов на заріз», живе в безпросвітному приниженні та постійних побоях. А на сцені — молода, модно одягнена жінка, котру дуже невдало видали заміж, і вона трагічно закохана в його брата Романа (Євген Моргун). Їхні стосунки в контексті сучасної їм доби не виглядають таким уже й страшним гріхом, як це було за часів життя драматурга, тож страждання головної героїні зосереджені в іншій площині: її коханий обрав іншу жінку, і все, що сталося між ними, для нього є помилкою. І виникають нові запитання: а що є для такої молоді та для їхніх батьків (а це взагалі післявоєнне покоління) гріхом та соромом, які мали інше тлумачення наприкінці ХІХ століття?

Зінька у п’єсі Кропивницького повинна померти, їй все одно життя не буде, а в Зіньки у виставі Ковшуна все-таки є право вибору — жити або вмерти. Можливо, тому режисер не драматизує фінал у дусі театру корифеїв (всім відомо, як Марія Заньковецька епічно помирала в їхніх мелодрамах), а несподівано робить «стрибок» ще далі, в епоху барокового театру. З-під колосників повільно опускається хмарина, яка ховає Зіньку, на неї транслюється її щасливе усміхнене обличчя, і потім хмарина повільно підіймається вгору (так як у бароковому театрі сходили на Небо душі праведників).

Цікава виходить річ: ніхто в Бога ніби й не вірить, але він є. Бо Бог і є Любов! І це справді талант — у класичній українській п’єсі показати ностальгію за власною юністю без ностальгії за СРСР.

Ельвіра ЗАГУРСЬКА, театрознавець, Харків — Київ
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments