День народження Максима Рильського став днем і його арешту органами НКВД

            Із яких тільки випадковостей не складається Доля людини… За переказами прапрадід Максима Тадейовича, Ромуальд,  учень василіянської греко-католицької школи, у 1768 році, під час Коліївщини, був заарештований і підлягав страті. Одначе ж він заспівав православний гімн «Пречиста Діво, мати Руського краю» і сталося диво:  один із ватажків гайдамаків відпустив хлопця, а з ним разом й інших засуджених на смерть поляків і євреїв (про це навіть у Вікіпедії написано, отже вважаймо цю подію доконаним фактом).  

    Не заспівав би - і не мали б ми Максима Рильського, поета Божою милістю, поета, який на початках своєї творчості доволі довго уникав дотиків до життя великого соціуму і великих ідеологій. І це в часи революційні і формотворчі; це вже тепер за ними прозирає добре видимий (хоча і не всіма) лик диявола, а тоді… Рильський  входив до письменницької групи людей модерністського спрямування, до Неокласиків (Микола Зеров, Михайло Драй-Хмара та ін.), які справді уникали соціальних матерій.

    Рильський писав вірші, наснажені іншим - космічними енергіями, потоками духовного і духовно-інтимного. Ну, як ось у цьому вірші:

              Шумить, і шепче, і тривожить

              Зрадливий дощ із-за кутка,

              А в серці: сонячна сіножать,

              З граблями дівчина струнка… (1924 р.)

Або:

             Несіть богам дари! Прозорий мед несіть.

             Що пахне гречкою і теплими дощами,

             І золотий ячмінь, і втіху верховіть -

            Достиглі  яблука, де рожевіють плями… (1920-1921)

      Тут революції, тут світ випряжується новими віжками, вже котиться іншими рейками, а поет розглядає плямочки на яблуках  і захоплюється «молодими устами, жагою напіврозкритими». Довго так тривати не могло. Відомо ж надто - практично усіх неокласиків було заарештовано і з часом препроводжено у кращі світи, де хай уже милуються, чим побажають. А в Країні Рад і начальственних порад (обов’язкових до виконання) таких не треба. Поет мусить служити у державному війську і виконувати усі команди старшого «по званію».

    19 березня, на свій день народження,  Максима Рильського. Затриманого повели до Лук’янівської тюрми під конвоєм з вулиці Бульйонської (нині Казимира Малевича), де він і мешкав із дружиною Катериною Миколаївною, 11-річним пасинком Георгієм та 4-місячним сином Богданом. Тобто, аби всі бачили - поета приневолено. Тоді Київ був не аж таким великим містом і Рильського багато хто знав в обличчя. Мабуть, це робилося ще й для залякування, посилення загального страху…

    В тюрмі Рильський перебував рівно 5 місяців - його випустили на волю 19 серпня. В автобіографії, написаній на вимогу слідчих, поет прагнув підкреслити, що він не аж такий аполітичний. «В нашім домі, в нашій сім’ї,- писав він,- завжди панував революційний дух». Нагадаю, що батько Рильського, Тадей Розеславович, був етнографом, громадським діячем, в його домі справді бували люди аж ніяк не аморфні. Хоча згадувати декого з них (Володимира Винниченка, скажімо) у 1931-му уже не варто було.

   Та далі слідчі таки вибили з Рильського зізнання у «гріхах». Роздвоєність (мав «тяжку борню двох половин свого «Я»), зв’язки з носіями такої сумнівної і такої «шкідливої» Української ідеї. Однак нікого не обмовив, обмежуючись загальними характеристиками (факти і обставини арешту викладаю за книгою Володимира Панченка «Повість про Миколу Зерова». Київ: Дух і літера, 2018). До речі, так само поводив себе Максим Рильський і пізніше, у 1944-45 роках, коли тільки найледачіші не включались в цькування Олександра Довженка; за винятком Рильського.

    Отже, у серпні 1931-го Рильський повернувся додому. Наступного дня разом з дружиною  гуляли бульваром Шевченка і Максим Тадейович знепритомнів. Важко уявити собі, наскільки позначилась на ньому та тюремна «відсидка». Його ламали, це вочевидь. І, можливо, він пригадував отого  свого прапрадіда Ромуальда, який так вчасно пригадав і заспівав православний гімн. І тут потрібен був спів, треба було ставати на інші рейки «соціалістичного життя». Рильський і заспівав. У 1935 з-під його пера вийшла знаменита «Пісня про Сталіна» (музику написав Левко Ревуцький):

                           Із-за гір, та з-за високих
                              Сизокрил орел летить...
                              Не зламати крил широких,
                              Того льоту не спинить!

                              На вершини всі ми линем,
                             Сонце променем в очах...
                             Льотом сонячним орлиним
                             Вождь показує нам шлях…

І - як колись Ромуальда - ця пісня врятувала життя поетові. 1938-го його хотіли заарештувати знову. Одначе тодішній керівник Компартії України Микита Хрущов особисто сказав Сталіну, що це буде якось дивно - посадити за грати людину, яка написала всенародно улюблену і популярну пісню про вождя. І Рильського залишили в спокої…

    Хоча потім не раз пробували вибити з-під нього грунт, позбавити точки опори. Одначе ж почуття власної гідності ніколи не зраджувало поета. Розповідають, що уже по війні, під час однієї з агресивних кампаній проти інтелектуалів, шпетили і Рильського. Одна із таких «проробок» відбувалася в оперному театрі. Максим Тадейович сидів у буфеті і  розмірковував про людську підступність і глупоту, запиваючи те чимось трохи кріпшим від чаю. Аж тут йому хтось порадив піти в зал і послухати: мовилось якраз про нього…

     Рильський послухався, зайшов до зали. Став у проході, трохи послухав чергового трибунного дурнохвата. А потому увесь зал почув голос Максима Тадейовича: «Ви оце прийшли і підете, а я вже остався…» Повернувся і пішов назад собі, до буфету. Де продовжив свої філософські рефлексії.

     Поет знав собі ціну, і не дозволяв робити із собою те, що дозволяли інші, той же Павло Тичина. Так, компроміси у нього були, а інакше б не вцілів. Одначе ж його творчість, його діяльність як громадського діяча не має ціни. Україна вистояла, попри всі трагедії і усі втрати, багато в чому завдяки саме таким письменникам і митцям, як Максим Рильський.

    Один лишень факт - 1942 року, коли війна ще була у розпалі, Рильський очолює  Інститут народної творчості і мистецтв Академії наук України, який у майбутньому дістане назву Інституту мистецтвознавства, фольклористики і етнології імені Максима Рильського.   Академік Рильський очолював його до самої смерті. Захищаючи од лихоліть і зазіхань партійних бонз. Сьогодні Інститут живий і діяльний, його працівники досліджують явища вітчизняного мистецтва, етнографічні реалії та народну творчість у багатьох її самовиявах. Підготували до ювілею кілька книг, присвячених ювілею. Жаль, що не вдається відзначити ювілей цілим каскадом акцій, уже запланованих…

    А на початку 1960-х Рильський активно підтримав молоде покоління поетів: Миколу Вінграновського, Ліну Костенко, Івана Драча… Недавно переглядав кінохроніку тих часів. Максим Тадейович говорить привітні, схвальні слова молодим поетам… А в кадрі очі Вінграновського. Я в житті не бачив щасливіших очей людських! Що то значила підтримка Рильського!! З-під його крила вилетіли вони, і сотворилось так багато… А власне то сама Україна дивилась на Рильського щасливими подячними очима.