Ми є. Були. І будем ми. Й Вітчизна наша з нами.
Іван Багряний, український поет, прозаїк, публіцист, політичний діяч

Дидактика потенційної жертви

5 серпня, 1998 - 00:00

До цієї репліки мене спонукала недавня колонка Михайла
Бриниха «Вокальне паплюження класиків» («День», 7 липня), хоча розмова
про українську літературну критику назріла вже давно. Ще недавно вона здавалася
явищем геть гіпотетичним. На щастя, останнім часом ситуація змінюється
на краще: з'явилися люди, які вважають за свій обов'язок реагувати на кожну
нову книжку, журнал чи просто яскраву публікацію та володіють достатнім
для цього понятійним апаратом і ерудицією. До таких людей, безперечно,
належить і Михайло Бриних. Здається, лише Ігор Бондар-Терещенко може позмагатися
з ним у плодовитості. А втім, кілька років стежачи за публікаціями непосидючого
зоїла, я не подибав в нього жодного (!) позитивного матеріалу — суцільний
всеперемагаючий пафос негації. Звісно, кожен має право на своє бачення
ситуації, але насторожує інше — найчастіше тверезий аналіз підмінюється
в статтях Бриниха (як і Бондара-Терещенка, до речі) глузливим запереченням,
дуже схожим чомусь за стилістикою на полемічні екзерсиси славнозвісної
Наталі Вітренко. Не знаю, чи є у критиків якийсь професійний кодекс честі,
але іноді вони порушують елементарні правила людської етики. І це, правду
кажучи, дратує — бо в такому разі взагалі зникає сенс будь-яких довколалітературних
ігор. Звичайно, різким тоном статей, мабуть, легше привернути увагу читача,
виробивши імідж такого собі «крутого хлопця», та, коли втрачається почуття
міри, «крутизна» видається сумнівною, і не рятують вже ані безперечна компетентність,
ані очевидна професійність.

Щодо згаданої глузливої репліки М. Бриниха про музичний проект «Вогні
великого міста», то, насамперед, я вважаю принаймні некоректним в такому
тоні писати про Юрія Покальчука, який зробив, як на мене, для української
культури більше, ніж усі критики разом узяті. Можна по-різному ставитися
до його творчості та діяльності як президента Асоціації українських письменників,
але незаперечними залишаються масштаб особистості, несамовита працездатність
і різнобічність обдарування. Як на мене, і «Вогні великого міста» цікаві
передовсім тим, що в Україні це, здається, перша спроба поєднати музику
із найяскравішими зразками світової поезії, поданої, зауважу, в дуже доброму
перекладі. І йдеться, звичайно ж, зовсім не про популяризацію цієї поезії,
як вважає критик. Бо «Вогні великого міста» — самоцінний і цілісний синтез
слова і звуку, фонетики й тембру, ритму й мелодики, а ще, даруйте на слові,
форми і змісту. Звичайно, як і будь-яка нинішня мистецька продукція, «Вогні...»
хибують на так званий «постмодернізм», бо навіть неуважний слухач, безперечно,
почує тут і Сечмо, і Майлза Девіса, і часом навіть King Crеаmson, але,
попри все, в кращих речах відчувається справжня чуттєвість і непідробний
драйв. Найціннішими в цьому проекті є, на мою думку, експериментальність
і альтернативність. Якщо не рахувати магнітоальбому Віктора Неборака «Страхітливі
потвори», записаного за кілька років до цього на варшавській студії «Кока»,
то це, наскільки мені відомо, — єдиний в Україні такий проект.

І все ж повернуся до основної теми. Мабуть, бунтівна незадоволеність
нинішньої молодої критики має свої причини. Цілком імовірно, на неї накладає
відбиток загальна традиція агресивного міжлюдського комунікування в нашій
любій державі, але, погодьмося, що ані вуличні діалоги, ані парламентські
дискусії не повинні бути моделлю для спілкування між літераторами. В цілому,
звичайно ж, доводиться радіти, що критика взагалі існує, а її вередливість
і невихованість списувати на малечий вік. В кожному разі, можна сподіватися,
що з часом вона подорослішає, порозумнішає і, може, навіть навчиться правил
доброго тону.

ІЗДРИК
Газета: 
Рубрика: