«Як Вічний Жид я поза колом часу розводжу ватру спогадів,
утрат», — написав Євген Сверстюк ще на засланні. В часи ж, коли повсюдно
запановує «антиінтелектуальна елітарність», цей гордий інтелектуал намагається
повернути світові сенс, захищаючи старі, як світ, вартості. Культурний
нонконформіст, автор бунтівних есе «Іван Котляревський сміється» та «Собор
у риштуванні», книг «Блудні сини України», «Шевченко і час» та нової, яка
незабаром вийде, «На святі надій», він застерігає сучасників проти піррових
перемог та вовчих ям на шляху поступу, говорить про антропологічну кризу,
тверезо констатує, що «посткомуністичний світ йде в нікуди».
Проте Сверстюк аж ніяк не український професійний плакальник.
Він стоїк. Обстоюючи українське релігійно-духовне відродження, найбільше
цінує живе релігійне почуття і заперечує церковне фарисейство і благочестиве
духовне змертвіння. В заблокованому українському суспільстві, де олігархи,
здається, мають за мету викорінити не лише інтелігенцію, а й будь-яку живу
думку, президент Українського пен-клубу, редактор газети «Наша віра», доктор
філософії Євген Сверстюк говорить про гідність думки, повторюючи, що чергову
вавилонську вежу, вже горизонтальну, «віртуальну», будувати-таки не варто,
і, як і Шевченко, хотів би поставити на сторожі України Слово. Як інтелектуал
він переконаний, що саме поезія своїми ірраціональними прозріннями здатна
розвіяти морок людської екзистенції і дати надію. Він вважає, що справжнє
життя ще попереду.
Сверстюк цікавий тим, що мислить. Вміння достатньо рідкісне
в усі часи, в наш — особливо. «Голос думки тихий, — як писав колись Гайдеггер,
— але він прокладає ледь помітні борозни на моноліті хаосу історії та антидумки».
Сьогодні, коли культурним символом часу став «новий українець» на BMW з
гучною пищалкою, дехто песимістично твердить, що мислителі знову мають
ховатися у катакомби. Сверстюк туди не піде, бо не вірить, що людина може
бути самотньою. «Юрба раптом стала видимою і влаштувалася на кращих місцях
в суспільстві,» — зазначив якось Ортега-і-Гасет. Що протиставити цьому
невблаганному процесові? За Сверстюком — лише «етнос особистості», вірність
власним моральним принципам.
«У Сверстюка немає випадкових сентенцій, необов’язкових
слів. Його стиль — концентрована енергія думки, аж до густої афористичності»,
— зауважував інший шістдесятник Іван Дзюба.
...До Сверстюка приходять люди з усіх куточків світу, його
можна зустріти в Нью-Йорку, і в Парижі, і в сільській церкві десь на Волині,
і в колишньому концтаборі в Мордовії. Він зустрічається з Папою, з Вацлавом
Гавелом, зі Збігнєвом Бжезінським, обговорює з Юрієм Шевельовим та Юрієм
Луцьким українські літературні новини, а з Андрієм Бітовим — російські.
Вроджений аристократизм і церемонність він органічно сполучає
з глибинним демократизмом, бо недекларативно любить людей. «Чи не здається
вам, — запитали у священика в книзі Камю, — що ті зусилля, які ви робите
протягом дня, зникають кудись намарне?» — «Здається, — відповів той. —
Ось чому щодня я починаю все спочатку». І це також щодо сьогоднішньої позиції
Сверстюка.
Він народився 1928 року в селянській сім’ї. «Була своя
хата з великим садком, своя з діда-прадіда земля, свій хліб і навіть свій
ліс. Цей ліс синів на обрії, кликав кудись». 1952 року закінчив відділ
психології філософського факультету. 1972 року вперше був заарештований.
Слідство встановило, що відоме в самвидаві есе «Іван Котляревський сміється»
(ця праця актуальна й донині) та інші твори — це «документи, створені і
поширювані» «с целью подрыва и ослабления советской власти». Сім років
суворого режиму в Пермській зоні, п’ять років заслання в Бурятії. Почесний
член Міжнародного пен-клубу з 1978 року, він цього ж року отримав у таборі
свій останній диплом — «свідоцтво кочегара парових котлів».
Письменник Євген Сверстюк і в 70 залишається стоїком і
романтиком. І в цьому він, напевне, з іншого часу — лицарів, готичних веж,
самопожертви й героїзму. На хисткій палубі нашого корабля височіє незламна
постать. Корабель судомно борсається серед бурхливих хвиль, вода рине у
трюми, екіпаж і пасажири метушаться. І тільки капітан, сивий і шляхетний,
залишається незворушним. Він вірить: корабель не повинен затонути.
№240 15.12.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету
обов'язкове. © «День»







