Ми є. Були. І будем ми. Й Вітчизна наша з нами.
Іван Багряний, український поет, прозаїк, публіцист, політичний діяч

Дмитро БОГОМАЗОВ: «Режисер завжди не вдоволений»

21 жовтня, 1998 - 00:00

Дмитро Богомазов — режисер Київського театру драми та комедії
на лівому березі Дніпра. Поставлені ним спектаклі «Чарівниця», «Що завгодно,
або 12 нiч», «Трохи вина, або 70 обертiв», «Ошукана» ( з Адою Роговцевою
у головній ролі) привернули увагу глядачів і викликали люті суперечки критиків.
Останній спектакль Дмитра — «Філоктет-концерт» («душевний трiлер за Софоклом»),
безумовно, став однією з найпомітніших подій минулого театрального сезону.
З розмови про цю роботу й почалася наша бесіда з режисером.

— Наскільки ви задоволені «Філоктетом» (виставу тимчасово
знято з репертуару, через фiнансовi негаразди. — Ред.)?

— Досить дивне запитання. Режисер взагалі не має права
бути задоволеним. Спектакль створюється зусиллями багатьох людей. По-моєму,
«Філоктет» — це добре виконана робота, результат плідної співпраці багатьох
талановитих людей.

— Мені здається, що у вашому спектаклі, незважаючи на його
епічність, — чимало іронії. Більше того, іронічність — неодмінний відтінок
майже всіх ваших спектаклів. Звідкіля ця уїдливість?

— Іронія не існує відрубано від інших рис. Вона залежить
від відчуття об’ємності світу. Іншими словами, ти маєш бачити в події і
темні, й світлі сторони. Іронія — наслідок саме такого погляду на буття.
Це не окрема риса, а результат світогляду.

— Те, що ви постійно порушуєте чистоту жанру, додаючи до
трагедії елементи комедії, наслідок такого стереоскопічного погляду?

— Коли б я сприймав світ виключно трагічно, я б ставив
трагедії. Однак я сприймаю його об’ємно, в повноті, я люблю і Творця, і
його творіння. Можна вважати себе чистим художником, керуватися суто естетичними
принципами, та однаково я, як людина, привношу в будь-яку роботу свій світогляд.

— Не вельми популярне у вустах сучасних митців слово...

— Можна й треба милуватися самим життям, акторами, роботою
художника, та, на мій погляд, важлива й позиція. Якби я вважав, що людей
треба просто веселити, то робив би відверті комедії. Той, хто так вважає,
виходить із соціальної ситуації: публіка хоче сміятися — нумо, розвеселю
її. Однак це робиться з позиції, я б сказав, обивателя. Я ж вважаю, що
творити треба з позиції митця, треба створювати річ. Вона має бути красивою,
дивовижною, несподіваною. Зроби добротно на сцені Мольєра — він і нас розвеселить,
і глядач розвеселиться. А навмисного розважання публіки я не розумію.

— Останніми роками багато говорять про постмодернізм. Вам
близький цей стиль?

— Я ніколи не міг зрозуміти, що це таке. Мені здається,
що в чистому вигляді такого стилю не існує. А прийоми гри з різними стилями
легко зрозуміти. Адже тепер життя саме по собі стилю не має. Простий приклад:
подивіться, як одягнуті люди навколо, хоча б ми з вами. Ми сьогодні практично
безстильні люди. Адже стиль — це й дорого, й марудно. Постмодерн я розумію
як прагнення до стильності. А оскільки нині з цим туго, то й вихвачують
шматочками — хто де що зможе. Мій знайомий художник, Ігор Лещенко, каже,
що зможе виставити сімейні труси, і публіка буде ними милуватися як дуже
красивою річчю. Напевно, Ігор добре відчуває стиль нинішнього життя. За
його роботами можна судити, що він у будь-якій речі вміє розгледіти красу.
Але ж хіба це невід’ємна риса постмодерну?

— У такому випадку, який тип театру вам ближче за все?

— Для мене принципове одне: коли я ставлю якийсь текст,
це має бути високий текст, прекрасний, інакше театром займатися не має
сенсу. Адже тут ситуація дикої несвободи. Позаяк коли ти вже й надіваєш
на себе ланцюги з слів, то хай краще це будуть гарні ланцюги. У цьому випадку
ти довіряєш і театру, і автору, якого не шматуєш і переробляєш, а навпаки
— перебуваєш із ним у діалозі.

— Звідси ваше прагнення ставити маловідомі, не випробувані
на сцені твори?

— Звичайно. Я люблю ці тексти. Я намагаюся поєднати акт
творчий із актом людським, реалізовую свої літературні вподобання, роблю
це з любові до життя.

— До якого життя — справжнього, майбутнього?

— Я люблю й своє особисте життя, і життя навколо.

— Яке ж місце у ваших координатах займає смерть?

— Смерть — найважливіша подія, це найсерйозніше питання,
як можна ним нехтувати? Перед обличчям смерті людина живе героїчним життям.

— Так, у ваших спектаклях дуже часті згадки про смерть...

— А що, хіба її немає?

— Однак багато хто намагається про неї не думати.

— Значить, вони живуть негероїчним життям. Тема смерті
у мене — не милування нею, а усвідомлення того, що є фінал, і думати про
нього важливо.

— Чи є у вас свій ідеальний проект, сценічна мрія?

— Є, звичайно. Це «Фауст» Гете.

— Що вам заважає і що допомагає ставити спектаклі?

— Спонукає до роботи, як я вже сказав, любов до життя,
бажання прожити його активно. Я ставлю спектаклі з любові до життя й до
мистецтва як головного аромату цього життя, як до його усвідомленої частки.
Адже життя усвідомлюється, лише коли втілюється в художній формі. А заважає
— те ж саме життя, звичайно. Заважає ентропія, руйнування зв’язків, хаос.
Я будую, а воно руйнує.

— Доводиться з цим і в собi боротися?

— Аякже. Мені теж потрібно прокинутися, привести себе в
порядок, поклопотатися про хліб насущний. Найрізноманітніші клопоти — той
образився, з тим треба порадитися... мільйон проблем, як у кожного. Людина
все життя бореться з ентропією. Можливо, смерть — це і є просто остаточне
настання ентропії, яка знищує людину. Значить, ти повинен утримувати в
собі ці зв’язки. Переставши їх зберігати — вмираєш.

— Театр для вас — спроба втримати ці зв’язки?

— Так. Ось так — просто і логічно.

— І в кінці нашої бесіди — знову ж таки, виходячи з її
контексту — чи повинен бути художник бідним?

— Знаєте, я думаю, що коли художник бідний, то він і повторює
весь час — «художник має бути бідним». Коли ж художник багатий, як той
Сальвадор Далі, він каже — «художник повинен бути багатим». Коли серйозно,
то нічим і ніким він не має бути. Є гроші — добре, немає... зрештою, не
кидати ж через це професію. Терпи. Потім вони з’являться — що ж, піди,
постав Богу свічку. Я люблю життя у всіх його виявах. Треба тільки в будь-якій
ситуації залишатися чоловіком. Адже в мене є сім’я, я не можу нехтувати
цим. Значить, буду якось заробляти. Питання в іншому: чи здатна людина
і в бідняцтві не зрадити професію. Не всі витримують це випробування. Як
у біблійній притчі — спитали у Якова, як він знайшов воду в пустелі. Він
відповів: «Я вірив і копав». Бідний ти або багатий — все одно. Головне,
чи віриш ти в справу, яку робиш. Якщо віриш і робиш його чесно, я думаю,
що все влаштується.

№201 21.10.98 «День»

При використанні наших публікацій посилання на газету
обов'язкове. © «День»

Бесіду вів Дмитро ДЕСЯТЕРИК
Газета: 
Рубрика: