Коли важиться доля нації, історія не відрізняє поміж нейтральними боягузів.
В'ячеслав Липинський, український політичний діяч, історик, теоретик українського консерватизму

Донбас неприкаяний

Чому фільм Сергія Лозниці треба обов’язково дивитися
11 грудня, 2018 - 10:42

У радянські часи дружбу Донбасу та Західної України бачили так: у поїзді «Донецьк — Верховина» знайомляться карпатська дівчина Оксана та молодий шахтар Борис. Хлопець і дівчина закохуються одне в одного. В Карпатах їхні шляхи розходяться, але Борис розшукує прекрасну незнайомку. Вони зустрічаються знову, і друзі запрошують їх заспівати на концерті для відпочивальників.

Нехитрий сценарій, український колорит, національне вбрання, гарні мелодії та голоси сприяли успіхові музичного фільму з назвою «Червона Рута», який блискавично був розібраний на шлягери.

Наш сучасник Сергій Лозниця теж зняв фільм про Донбас. У його фільмі навіть є епізод з весіллям, але кіно вийшло незатишним, безрадісним і без щасливого кінця. У фільмі, знятому специфічною кінематографічною мовою, режисер наголошує, що на війні не може бути почуття, яке хоч віддалено може бути схоже на кохання. Є криваве жахіття, обстріли, страх, приниження, абсурд, цинізм, нелюдяність.

Особисто мене фільм схвилював і приголомшив. Соціальні маски, одягнуті на героїв, упізнавані та безжалісно точні. Лозниця розкриває справжнє потворне обличчя «русского мира» та його прибічників, таке собі виїзне свято російської душі, озброєної автоматом Калашникова.

Із Лозницею важко сперечатися. Його герої не балансують між гротеском і реальністю. Тут гротеск — ще однин бік реальності, тільки відчутніший та безжалісніший.

Подібними сюжетами переповнений YouTube. Ось конкурс краси в Горлівці, де красуні дефілюють у кокошниках. А ось Макіївка, де дітей приймають у піонери. А ось уже піонери в краватках співають: «а наш притончик гонит самогончик».

Виявилося, фільм «Донбас» образив жителів регіону. Цілий  хор панянок-плакальниць, переглянувши фільм, образилися на Лозницю і заголосили про «донбасофобію», передбачаючи «нову хвилю ненависті» до Донбасу та переселенців (треба розуміти, що була і стара хвиля ненависті). Відгукнулися і донбасівські групи в поширених соціальних мережах, що приписали Лозниці «мову ненависті».

Після перегляду фільму одна тонкослізна пані пише: «У мене підскочив тиск, у скронях почали стукали тисячі молоточків, очі наповнилися сльозами. Ні, я не така. Я не ототожнюю себе з рядженими, у яких із рота замість слів вивергається потік мату. Але режисер побачив саме такою мою батьківщину та моїх земляків, і показав їх усьому світові. Побачив із відеороликів, і не спромігся навіть з’їздити до населених пунктів, які ближче до лінії розмежування, аби розширити своє уявлення про жителів «вугільного регіону».

Я прожив на Донбасі 17 років, до того ж у регіон приїхав у 25-річному віці, але я не зав’язнув у сенсах фільму Сергія Лозниці, не вважаю  цей твір чорним пасквілем на жителів регіону. Не побачив у творі відомого режисера «наїзду» на переселенців, який може закінчуватися словами «понаехали» і «сами виноваты».

Згадую далекий 2004 рік. У донецькому передвиборчому штабі не донецького кандидата в президенти я відповідав за юридичну роботу. Якось із головного штабу направили з десяток хлопців і дівчат, які повинні були допомагати поширювати агітаційні матеріали. Молоді люди були з Житомира, у величезному Донецьку «чужаки» були виявлені за півгодини. Мені довелося терміново їх відряджати з міста, щоб уникнути ексцесів. Тоді були поширені запальні газетні заголовки — «у Донецьку побили агітаторів...». Таких новин уникали обидві протиборчі сторони. Одні не хотіли бути постійно потерпілими, а інші намагалися давати менше приводів для скандальних публікацій у пресі, пов’язаних із нанесенням побоїв різного ступеня тяжкості.

Тридцять хвилин знадобилося регіоналам, щоб «розкрити» декілька маленьких груп «чужих» у величезному Донецьку. Тридцять хвилин!

За змістом листівок, які роздавали, швидко було визначено, чиї це люди, і мені миттєво зателефонували з проханням відкликати молодь, «від гріха подалі, щоб не було ексцесів».

Не повірю, що молодь із Житомира, що роздавала листівки,  2004 року була помітнішою за росіян зразка 2014 року, які зривали прапори України та вивішували прапори своєї країни на адміністративних будівлях Донецька.

Тема Донбасу — рана, що кровоточить. Лозницю звинувачують у тому, що він не знає особливостей регіону і зняв кіно про інопланетян. Ну не було часу в Сергія Лозниці пожити в цьому феодальному краї, де «Партія регіонів» готувала соціальну базу для «русского мира».

Можливо, тоді режисер був би «в темі» і зняв епізод про з’їзд у Севєродонецьку, про смертельно травмованого шахтаря, який отримав каліцтво в шахті-копанці, його залишили вмирати просто на вулиці. Прапорці РФ у маршрутках, витискування України з регіону, організовування Антимайданів, підвезення та розміщення росіян у заводських готелях, закликання «русского мира» на мітингах — усе це не оминуло б талановитого режисера і майстра документального кіно.

Хочете правди? Тоді треба зняти епізод про суперечливого Ріната Ахметова, який, спочатку, багато зробив для «русского мира», а потім відправляв продукти та ліки на окуповану росіянами територію.  

Так, у фільм потрапили б і справжні герої Донбасу — захисники аеропорту, учасники добровольчих батальйонів, волонтери й активісти. Потрапив би в кадр і президент великого заводу (Герой України), який виступив на боці «русского мира».

Можливо, румунський оператор Лозниці знайшов би вологі та зворушливі очі дитини в бомбосховищі, а потім перевів би камеру на очі його батьків, і в тих очах ми могли б побачити тінь винності за те, що сталося з нами, Донбасом і Україною.

Якщо ми зрозуміємо, що ж сталося насправді, і все зробимо для того, щоб покинути жити в умовах несвободи, то не за горами той день, коли який-небудь талановитий режисер зробить чесний фільм про Донбас і кохання. Може, це буде той самий Лозниця.

Валерій ФУЙОР, правозахисник
Газета: 
Рубрика: