Найрідкісніша мужність - це мужність думки
Анатоль Франс - французький прозаїк, літературний критик

Дорога до Куліша

Маємо констатувати відсутність стратегії гуманітарної політики України на третьому десятку незалежності
9 серпня, 2019 - 12:58
ПАМ’ЯТНИК П. КУЛІШУ В РІДНОМУ СЕЛІ ВОРОНІЖ (ШОСТКИНСКИЙ РАЙОН СУМСЬКОЇ ОБЛАСТІ)

На засіданні «круглого столу» з нагоди відзначення  200-ліття Пантелеймона Куліша, який днями проходив у Шосткинській районній бібліотеці ( Сумщина), хтось і з виступаючих  зазначив: «Нам повезло жити в період відзначення Такого ювілею!» Більше того (подумалось мені) -  нашому поколінню повезло жити в незалежній Україні. На відміну від мільйонів предків, які про це боялися навіть мріяти. Вони народжувались і помирали в складі ординської  імперії. Та були серед наших попередників, які не лишень мріяли про Свою Україну, а наближали сьогоднішній час. Конкретно. Вперто. Заповзято. Серед них і Пантелеймон Куліш.

Для тих, у кого це прізвище досі асоціюється винятково із козацькою стравою, нагадаю - це автор: першої української граматики; першого перекладу Біблії українською мовою; перекладів творів Шекспіра, Байрона, Гете українською; автор першого історичного роману "Чорна рада" (надто актуального сьогодні)...

Тепер запитання до нас, тих кому ПОВЕЗЛО (живемо уже майже тридцять літ у своїй незалежній державі): чи ефективно ми влаштовуємо своє самостійне життя?!  Відповідь явно буде неоднозначною й багатогранною.  Але тут я хотів би торкнутися лишень гуманітарного аспекту.

Загальновідомо, що будь-яку країну, мов коріння, тримає на шалених вітрах історії власна ідентичність, закладена у віках такими дієвими людьми, як, зокрема, й Пантелеймон Куліш… Наше завдання – не дати тому кореню всохнути  й по можливості,  доточити ти до нього власних  «корінців».  На жаль, ми досі не навчилися цінувати й берегти своє аристократичне багатство, надбане віками.

Ювілей Куліша (з огляду на значимість цієї постаті для кожного українця) мав би відзначатися так, щоб про це «гриміло з краю в край». Як мінімум – велике зібрання в Національній опері з трансляцією на загальнонаціональних каналах (якщо вони дійсно відповідають своєму статусу – національних). Конференції науковців мали би відбуватися в найпрестижніших  залах України та світу. Мали би до цього поважного ювілею вийти  документальні, художні стрічки, де після великого замовчування та ігнорування  була б нарешті розкрита  постать Пантелеймона Куліша для кожного пересічного українця.   Врешті імена таких людей мали би давно стати  частиною нашої ідентичності, гордості, пошанування.

Натомість  маємо волонтерський розгін інформації про ювілей у соціальних мережах та активність місцевих громад Шосткинського району та міста Шостки. На батьківщині справді відбулося велелюдне  пошанування  Куліша: в містечку Вороніж, де він народився, відкрито щирий пам’ятник,  в місцях, де провів дитинство (хутір Гукове) відбулося літературно-мистецьке дійство, в Шостці – круглий стіл науковців. Завважте, що на цих заходах, окрім місцевого телебачення, не було жодної камери з наших, так званих  - національних телеканалів… Не було й центрального Суспільного телемовника, який, власне, й створювався для того, аби розповідати про такі суспільно-значимі події…

А що із оприлюдненням спадщини Куліша?  Так, до ювілею вийшло кілька  монографій мізерними тиражами, щось там у процесі з підготовкою до перевидання основних праць. Але незаперечним фактом є те, що більшість творів Куліша з часів його відходу в інші світи, жодного разу не перевидавалися, а отже є досі не відомими широкому загалу.  Додайте сюди розбиту дорогу до села Гукове, де пройшло дитинство Куліша, й «участь» рідної держави стає очевидною.

Маємо констатувати  відсутність стратегії гуманітарної політики України на третьому десятку незалежності... Щось при  президентові Ющенку ухвалювалося, але воно визначально було таке патетично-аморфне, що окрім красивих загальних намірів не мало жодної конкретики.

Якщо така гуманітарна стратегія все ж буде складатися ( я в це глибоко вірю) вже пропоную до неї пункт: окремою державно програмою передбачити, як пріоритет,  будівництво доріг до пам’ятних, меморіальних місць, пов’язаних із життям відомих українських постатей та історичних місць.  Адже нині  розбита дорога не лишень до села Гукове Пантелеймона Куліша, розбиті ті дороги й до Верхосулки Олександра Олеся, до Груні Остапа Вишні, до Лебедина Василя та Федора Кричевських…  страшні дороги в Ромні Івана Кавалерідзе… І це тільки на моїй рідній Сумщині.  А в масштабі всієї України?!

І як тут не згадати пророче Кулішеве:  

« Зовсім інша була б річ якби ми єдиними устами і єдиним серцем трудилися над пробудженням суспільно-національної свідомості України…»

Микола ГРИЦЕНКО
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

comments powered by HyperComments