Ми є. Були. І будем ми. Й Вітчизна наша з нами.
Іван Багряний, український поет, прозаїк, публіцист, політичний діяч

Доросле дитинство

Київський експериментальний театр вийшов на польські вулиці
21 липня, 1999 - 00:00

За нинішньої різноманітності і мішанини жанрів є такі види
мистецтва, байдужість до яких в Україні раціонально пояснити неможливо.
І вуличний театр у цьому хіт- параді байдужості на одному з перших місць.
Це тим більше дивно, бо в епоху бароко ця суто міська розвага була дуже
популярною, особливо в колах студентів і викладачів Києво-Могилянської
академії. Утім, усе-таки існує якась розчинена в часі справедливість, і
сьогодні знову з території Києво-Могилянки починається відродження яскравого
мистецтва вуличного лицедійства. Анатолій Петров, художній керівник Експериментального
театру, що базується нині в «Могилі», справжній фанатик вуличного театру,
не тільки влаштовує вистави або навчає студентів академії, але й організовує
цілі фестивалі, — першою такою спробою було свято «Відкрите небо», що відбулося
цього літа в Києві та Алушті, де взяли участь кияни, львівський театр «Воскресіння»
і знаменитий краківський театр «КТО». Проте, якщо в нас це тільки починається,
то наші західні сусіди просто-таки хворіють на вуличні дійства. У сусідній
Польщі існує до 15 фестивалів «пленерного» театру. Визнанням достоїнств
Київського експериментального було запрошення на два найбільших із цих
фестивалів: Гданський «Фета» і Краківський міжнародний. «Фета» — дуже представницький,
європейського рівня фестиваль (за 4 дні понад 30 театрів). Нашим із програмою
«Карнавал мрії» випало практично закривати його. Спектакль бачили, за найскромнішими
підрахунками, 5000 чоловік, що стояли на вулиці, дивилися з вікон будинків.
Київський карнавал, який уже неодноразово тут бачили, із походом дюжини
масок на ходулях, із барабанним боєм, концертом і танцями (на ходулях же!),
просто зачарував поляків. Поєднання стебу, віртуозності виконавців і суперпопулярної
музики спричинило те, що овації тривали чи не довше, ніж сам виступ.

Проте чим цінний кожен фестиваль — то це можливістю побачити
колег із найрізноманітніших країн. У Гданську було із чого подивуватися.
Французький театр — м'ясна лавка на колесах і з оркестром — розігрував
дуже смішні скетчі. Австралійські еквілібристи влаштовували ціле шоу верхи
на гнучких високих жердинах. Іспанська трупа «Харха» демонструвала абсолютно
грандіозну піротехнічну виставу, порівняно з якою всі парадні салюти на
Хрещатику — дитячий лепіт. Серйозні театри, веселі театри... Серед усієї
цієї різноманітності кияни вигідно вирізнялися істинно слов'янським ригоризмом
та артистичною стійкістю: в жодного з театрів на обох фестивалях не було
такої великої і злагодженої групи танцюристів на ходулях. Адже цей вид
вуличного мистецтва настільки ж ефектний зовні, наскільки небезпечний для
виконавців. Турбота ж про своє здоров'я на Заході давно вже досягла рівня,
майже шкідливого для мистецтва, — і витончену самовідданість наших артистів
поляки оцінили сповна.

Візит у Краків був не менш ризикованим, оскільки там був
запланований показ абсолютно нового, необкатаного спектаклю «Марко Пекельний»,
за мотивами бурлескної української поезії XVII — XVIII ст. Історія відчайдушного
казака-гуляки, який, аби спокутувати свої гріхи, визволяє з кігтів самого
диявола душі загиблих козаків, — вирішена Петровим і компанією із властивим
їм поєднанням іронії та циркової помпезності. Для спектаклю вигадано нові
костюми, феєрверки тут спалахують просто на плечах химерних сюрреалістичних
персонажів, та ще й під музику київського театрального композитора Юрія
Шевченка з балету «Катруся» в суміші з радянськими танцювальними хітами.
У Кракові знову, як і в Гданську, киянам випало фактично завершувати фестиваль.
І тут поезія, перекладена мовою масок і пластики, спричинила вибух аплодисментів
публіки. А в Лодзі, на незапланованому виступі вже дорогою додому, якийсь
жалісливий театрал намагався навіть урятувати чарівну відьмочку з рук сердитого
Марка. Така дитяча безпосередня реакція, на думку Анатолія Петрова, не
дивна. Тому що в Експериментальному театрі багато що звідти, з дитинства.
Наприклад, ходулі — це втілення дитячої мрії — стати трохи вищим. «У кожного
з нас у дитинстві було бажання висоти». А ще свята, бучного, веселого,
на всю вулицю. Адже в святковій грі немає часу, а ще в ній немає рубежів.
Старий і молодий однаково радісні в ній, і країни — чи то Польща, чи тоУкраїна
— так само можуть бути єдині в карнавалі Європи. Адже, хоч би що там казали,
а на ходулях дуже зручно переступати через кордони.

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День» 
Газета: 
Рубрика: