Нехай наповнить душу святе прагнення не задовольнятися посереднім, а стреміти до найвищого і з усіх сил намагатися його досягнути — адже можемо, коли захочемо!
Джованні Піко делла Мірандола, італійський мислитель та філософ епохи Відродження, представник раннього гуманізму

«Досвід нещастя робить вас більш терпимим до людей»

Видатна австрійська акторка Марія ГОФШТАТТЕР — про лицемірство інтелектуалів, витоки фанатизму та контрасти українського життя
10 серпня, 2017 - 10:23
ФОТО З САЙТА NEW.PROJEKTTHEATER.AT

Марія Гофштаттер (1964, Лінц, Австрія) прославилась 2001 року, зігравши міську божевільну — набридливу, безпосередню й довірливу, як дитина, — в повнометражному ігровому дебюті австрійського документаліста Ульріха Зайдля «Собача спека». Фільм став сенсацією Венеційського фестивалю, отримавши Гран-прі основного конкурсу. Наступна акторська вершина Гофштаттер так само пов’язана із Зайдлем — фанатична католицька місіонерка в трагікомедії «Рай. Віра» (2012).

На початку цього року Марія з’явилася у фільмі українського режисера, зігравши жінку з хворобою Альцгеймера в драмі Юрія Речинського «Січень — Березень».

Загалом, неймовірна — інколи до шоку — природність перевтілення Гофштаттер у своїх героїнь робить навіть її найменшу роль незабутньою.

У липні Гофштаттер приїхала до України, щоб представити «Січень — Березень» на Одеському кінофестивалі. Ми зустрілися для розмови в літньому кафе біля Фестивального палацу (Одеський академічний театр музичної комедії).

БЕЗ ГРИ

— Як ви стали акторкою?

— Насправді я не хотіла нею ставати. Думала про фах історика, але в 19 років знайомі запросили мене у щось на кшталт політичного кабаре. Тоді ж мій друг робив свій перший фільм і запитав мене, чи зможу приєднатися. І те ж саме з Ульріхом — я знаю його вже тридцять років, і ми не уявляли, що працюватимемо разом.

— Чому він вибрав вас?

— Йому вперше потрібна була акторка. Він звик працювати з реальними людьми в документальних фільмах, не любив акторську гру. Але я завжди трохи відрізнялася. Тож він запросив мене спробувати зіграти жінку з інвалідністю, бо не міг знайти справжнього інваліда. Відтоді я зіграла в його чотирьох фільмах, ми дуже добре знаємо один одного, і багато сцен розуміємо без слів. Я багато працюю з іншими режисерами, але з Ульріхом ми в певному сенсі пара.

— Ви завжди дуже органічна. Чи дотримуєтесь ви певної системи гри?

— Я ніколи не відвідувала занять з акторської майстерності. Може, це підходить комусь, але не мені. Я думаю не про гру, а про роль і як я можу вкласти її собі в душу. Довгий час, коли мене запитували: «Яка ваша професія?», я не казала: «Акторка», оскільки не хотіла мати цей імідж: «О, вона акторка!». Я не думаю про кар’єру. Мені потрібно побачити хороший сюжет, працювати з людьми, яких люблю. Ще не сприймаю конкуренцію: ми повинні всі разом працювати над сюжетом. Коли це трапляється, я почуваюся добре й можу досягти успіху.

— Розкажіть, як ви готувалися до ролі в «Собачій спеці» Зайдля. Я знаю, це цікава історія.

— Ульріх розповів мені про цю героїню, що вона повинна бути трохи божевільною і блукати містом. Готуючись, я багато спілкувалася з інвалідами, щоб поводитися природно, і показувала Ульріху те, що знайшла. Наступний крок: я намагаюся робити це на вулицях, чинити, як цей персонаж. Це зайняло цілий рік, і нарешті ми почали знімати. Щодня протягом чотирнадцяти годин без перерви я була в такій подобі. Люди у фільмі, з якими я зустрічалася як мій персонаж, не підозрювали, що я акторка.

— І як вони реагували?

— Ставлення було на 80% агресивним, на кшталт: «Я не хочу цього, давай, від**бись». Зокрема, інтелігенти ненавиділи, коли я наближалася або торкалася їх. А найбідніші люди поводилися дружньо, казали: «Добре, давай зробимо те чи інше, бери морозиво». Я була дуже здивована. Вони не боялися такої, як я. З другого боку, від однієї дуже добре вдягнутої жінки я навіть отримала ляпаса. В неї була дуже дорога сумка, і я тільки сказала: «Ця сумка прекрасна» і доторкнулася до неї. Виходить, інтелектуали й багачі не такі й дружні. Але коли фільм ішов у кінотеатрі, то переважно саме інтелектуали його дивилися, і тоді я їм подобалася, але я завжди говорила: «Ні, насправді це не так!»

ВІРА

— Інша ваша помітна робота із Зайдлем — це фанатична місіонерка Анна-Марія у драмі «Рай. Віра». Ви працювали в тому ж провокаційному стилі?

— Так, і набагато довше. В «Собачій спеці» я була вільним персонажем — дурна, можу що завгодно робити. Але у «Вірі» я мала проробити важку роботу з цими схильними до місіонерства людьми, які мають негайну відповідь на кожне питання. Я провела багато часу зі справжніми фанатиками, і вони мені не сподобалися, тож була дуже щаслива, коли це закінчилося.


ФОТО НАДАНО ОРГАНІЗАТОРАМИ ФЕСТИВАЛЮ

— Чи потрапляли ви знову в якусь небезпечну ситуацію? Бо, наприклад, у фільмі є епізод майже бійки з російською дівчиною.

— Вона насправді акторка. Їй сказали: «Ти повинна бути п’яною». Вона довіряла Ульріху й зробила це: була цілком п’яна, знала, що хтось прийде, але не знала, хто і чому. Так, це зрештою трохи вийшло з-під контролю, на щастя, я не була там одна. Пізніше вона вибачилася. Загалом, коли я займалася дослідженнями, робила це сама, стукаючи у двері. Це було не дуже небезпечно, просто здебільшого люди відчиняли двері й казали «ні». Але коли таки впускали всередину, то вже точно були відкриті до дискусії. Я намагалася переконати їх, а вони хотіли відмовити мене від католицизму.

— Отже, велика частина цього — експромт?

— Так. Сценарій був, але без діалогів, тому що ніколи не знаєш, з чим зіткнешся. Лише загальний сюжет і персонажі. Я завжди нервувала, кожні двері були викликом, але я знаю: якщо ця сцена не вийде добре, попереду ще двадцять інших дверей, і наостанок ми відберемо кілька вдалих сцен.

— Виходячи з досвіду зйомок «Віри», чому, на вашу думку, люди стають релігійними фанатиками?

— Більшість із них стали такими не через виховання, не через релігійність батьків. Ні, просто в певний період життя вони були надзвичайно нещасливі, мали багато проблем, почувалися дуже самотньо. І тоді вони знаходять цей шлях до Бога, тому що, коли більше ніхто не допомагає вам, ви можете попросити Ісуса: «Допоможи мені». Ось поворотний момент: вони почуваються любленими Богом, мають спільноту, яка говорить: «Приходь, з тобою все гаразд, ми тут для тебе, все буде добре, коли ти молишся і молишся, і молишся».

— Завжди однаково. Страх і розпач — як підмурівок віри.

— Саме так. І це настільки просто: раніше вони не мали відповідей на свої проблеми, а тепер вони знають все про все. Справді важко дивитися, як легко маніпулювати людьми, якщо їхня ситуація не дуже хороша. З політикою те ж саме, до речі.

— А як ви даєте собі раду з вашими поганими періодами?

— Для мене дуже важливо мати хороших друзів, соціальну мережу і природу. Це — моє життя, і в ньому є складні місяці або роки. Ви хочете бути щасливими, але це нереально. Врешті-решт, коли ті роки закінчуються, і ви оглядаєтеся на них, то бачите, що вони були дуже потрібні для вашого розвитку. І цей досвід робить вас більш терпимим до інших людей. Тому що, знаючи, що все може трапитись і з вами, ви будете обережнішими зі звинуваченнями на адресу когось іншого. Я завжди дуже боюся тих, хто стверджує: «Я знаю правду!». Якщо це тільки для себе, то добре, але згодом починається прагнення, щоб кожна людина мала одну й ту саму правду, й це дуже небезпечно.

УКРАЇНА

— Повертаючись до кіна, я, звісно, не можу не спитати про роботу з Юрієм Речинським.

— Мені дуже сподобалося. Він не схожий на Ульріха, але теж намагається досягти чогось. Його нелегко задовольнити. Є режисери, які кажуть: «Я художник, я хочу зробити фільм», і є режисери, які просто повинні зробити фільм. Не тому, що він художник, а тому, що це щось всередині нього, і ці хлопці завжди йдуть особливими шляхами, хоча їм кажуть: «Ні, ви не можете це зробити, це неможливо, надто ризиковано». Юрій саме такий. Він справді боєць і має дуже хороший стиль співпраці, дуже шанобливий, дуже ввічливий.

— Ви готувалися до цього фільму так само інтенсивно, як зазвичай?

— Так, я звикла до цього. Зйомки почалися водночас із Майданом, і все змішалося, виникли проблеми з фінансуванням проекту. Але, певним чином, зовнішні проблеми були корисними для внутрішньої єдності команди, бо ми думали: «Ні, ми зробимо це всупереч усьому».

— Як проходила робота в Україні?

— Я ненадовго приїздила до Києва для зустрічі з Юрієм, і була також у Кривому Розі — щоб зняти сцену, в якій моя героїня відвідує дочку в лікарні. Перебування в Кривому Розі було важливим досвідом.

— Тож які ваші враження?

— В Україні є все, що завгодно. Київ, Кривий Ріг і Одеса — можна подумати, що це різні країни! Кривий Ріг особливо мене зачепив. Я не ненавиділа його, але він пригнічував: бідні люди, їхні обличчя, їхня боротьба за виживання, дуже холодно, і вони нічого не мають, можливо, дуже бояться за майбутнє, багато п’яних на вулицях. Але, повторюся, я відчувала себе зачепленою ними, не тільки негатив. Це сильне відчуття, я так хочу, щоб ситуація там хоч трохи поліпшилася. А ось Одеса — це літо, це задоволення, я не очікувала, що це буде настільки красиво, — архітектура, бульвари, дерева та море, здається, всі в хорошому настрої, здається, життя безжурне. Гадаю, обидва міста — це не вся правда про Україну, але вони справили дуже сильне враження. Я щаслива, що бачила обидва.

ПОЗА КАДРОМ

— Останнє, дуже журналістське запитання: як виглядає ваше життя поза кіно?

— Я не хочу жити тільки в мистецтві. Багато моїх друзів мають зовсім інші професії. Я виросла в маленькому фермерському домі, й мені подобається відвідувати село та мою родину, й це не має нічого спільного з кіно- та театральним світом. Добре, коли іноді виходиш назовні: тоді бачиш, що хоча твоя робота надзвичайно цінна, дуже важливо також бути вчителем або піклуватися про старих людей. Все важливо й необхідно.

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День», Одеса — Київ
Газета: 
Рубрика: