Як в нації вождя нема, тоді вожді її — поети.
Євген Маланюк, український письменник, поет, культуролог-енциклопедист, публіцист, літературний критик

Досвід пограниччя за часів непевності

У чому актуальність книжок Ольги Токарчук, яка здобула Нобелівську премію
17 жовтня, 2019 - 10:33

Цьогорічна премія з літератури привернула до себе особливу увагу. Зокрема, вже тим фактом, що вручали одразу дві — за 2018-й і 2019-й (через скандал минулого року було прийнято рішення не вручати премію — що було всього сім разів за всю історію). Підсилив увагу до події й цьогорічний лауреат. Постать австрійського письменника й перекладача Петера Гандке, якого відзначили «за впливову роботу, яка з лінгвістичною майстерністю вивчає периферію та специфічність людського досвіду», викликала резонансну реакцію світової громадськості через його політичні погляди (просербська позиція в роки Боснійської війни, виступав проти бомбардування Югославії силами НАТО 1999 року).

Та попри цю резонансність, все ж більшу популярність в українців здобула новина про лауреата 2018 року, польську письменницю Ольгу Токарчук. Після того як було оголошено результати, з’явилося безліч повідомлень про її перемогу з вказівкою на українське коріння авторки. І справді, тато Ольги Токарчук мешкав із батьками біля Золочева на Львівщині до війни, його мати була українкою, а батько — поляком. Згодом родина виїхала до Польщі. Однак Ольга Токарчук не знала свою бабусю по татовій лінії, тож потрібно визнати, що значно сильнішим все-таки був польський вплив. Водночас українське коріння нобелівської лауреатки більше важить у дещо іншому аспекті. Видається, що воно було одним із важливих чинників для формування світосприйняття світу, яке, будучи зафіксованим у літературних текстах, вразило журі Нобелівської премії. Цей спосіб осмислення світу надзвичайно актуальний у наш час. Тож яка специфіка, «філософія» книжок Ольги Токарчук і чому вони потрібні нині?

«ІНКЛЮЗИВНЕ» СВІТОСПРИЙНЯТТЯ

Кожен твір необхідно розглядати на багатьох рівнях, він охоплює безліч аспектів. Та детальніше хотілося б зупинитися на тому, який є одним із фундаментальних для самоідентифікації та формування текстів. Зокрема, зазвичай героями книжок Ольги Токарчук є люди пограниччя, наприклад українсько-польського, українсько-німецького. Такий вибір, можливо, зумовлений і власною біографією авторки (ще й родина чоловіка письменниці теж походить з-під Львова).

Та є ще один чинник, про який вона давно розповідала в інтерв’ю для «ЛітАкценту»: «Моє покоління вже має відчуття втрати коріння в сучасному світі, тому що їхні батьки переїхали в Західну Польщу, де взагалі в них не було ні коріння, ні оповідей про родинні місця. От людина живе, і вона завжди може згадувати село батьків, а там нічого не було, вони приїхали на голе місце. І цю невкоріненість моє покоління відчуває дуже сильно. Власне, це одна з важливих тем моїх книжок».

Ця невкоріненість у поєднанні з темою пограниччя формує цікаве сприйняття, яке є «інклюзивне» («і/і»), а не «або/або». Як виявилося, така перспектива бачення світу нині є рідкісною, коли звичними є чітка ідентифікація та усування, забуття того, що цій ідентифікації не відповідає. Ніхто не заперечує цінність і потребу самовизначення, водночас очевидним є те, що іноді цей вибір призводить до наслідків, за яких ми насправді «підмінюємо» дійсність нашою інтерпретацією реальності, що сконструйована на основі тих знань про себе, які ми не «усунули».

КОЛИ ДОСВІД ПОГРАНИЧЧЯ СТАЄ ЗАСАДНИЧИМ

Прикладом такої пам’яті як конструкту є путівники. «Мені здається, путівники є тим лакмусовим папірцем, завдяки якому можемо простежити, яким чином формується політична пам’ять. Читала один із них, де йшлося про Болеслава Хороброго, який приїхав підкоряти Київ. І ми бачимо, що в польській версії король — великий звитяжець, який прийшов завоювати Київ, показав усі дива своєї звитяги й хоробрості, тобто його роль представляють дуже пафосно. З іншого боку, українці применшують роль Болеслава Хороброго, пишучи, що він намагався щось зробити, але з ганьбою втік з-під мурів країни. Ще складніше стає, коли ми говоримо про терени Західної України. Мій батько родом саме звідти, де змішалися в єдиному плавильному котлі величезна кількість культур різних народів. Вони перетиналися і жили спільно тривалий час. Якщо взяти три путівники, які написані польською, українською та івритом, у них представлена кардинально інша картина тих земель. Фактично це різні простори, різні шляхи тих теренів», — розповідала Ольга Токарчук два роки тому під час свого візиту в Україну і презентації на «Книжковому Арсеналі».

І як тоді порозумітися, коли в кожного своя істина, а точніше, своя інтерпретація того, що відбулося чи відбувається? Тут якраз особливо потрібні ті, хто має «інклюзивне» сприйняття і розуміє обидві сторони. Це той випадок, коли досвід людей пограниччя стає засадничим для проведення діалогу. «Я глибоко переконана в тому, що наша дійсність — це відносини між людьми, культурами, мовами. Немає іншої дійсності, як наші зустрічі», — стверджує Ольга Токарчук. Розгляньмо, як це реалізується на прикладі її роману «Книга Якуба», який відзначило журі Нобелівської премії (над перекладом книжки уже працює український поет, літературознавець Остап Сливинський).

МОСТИ ПРОТИ ЗАБУТТЯ

«Книга Якуба» — це історія про єврейського єретика Якуба (Якова) Франка, вихідця із Поділля. «На прикладі його історії ми можемо простежити механізми забування, «усування» історичної пам’яті, знищення певної колективної пам’яті. Цікаво, що Якуба Франка не хотіли пам’ятати ортодоксальні євреї, оскільки вважали його зрадником, містиком, тобто усували його зі своєї історичної пам’яті. Поляки також не хотіли його пам’ятати, тому що він був євреєм, а також тому, що він скомпрометував великою мірою єпископство як стан, інституцію, підважував його основи. Але цікаво, що й прийдешні покоління не хотіли про нього згадувати, оскільки вони асимілювалися, тому хотіли стати більш польськими, аніж вони були. Це було немовби потрійне забуття і закриття історії на три ключі», — розповідає Ольга Токарчук на згаданій презентації.

Важливими також є її слова: «Я хочу показати й усвідомити в цій книжці, що ми маємо певну діру в нашій історії, яку не хочемо усвідомлювати і показувати з багатьох причин. І ця офіційна історія іде всупереч тому, якою насправді була Польща у XVIII столітті, як насправді виглядала польська присутність на сході. Адже в пересічній ментальності поляка XVIII століття — це часи, які описав Сенкевич у своїх текстах: шляхетська Польща, героїчні аристократи, польська кавалерія, яка бореться за цінності, дух Польщі. Натомість не пам’ятають, що була також «приземленіша» дійсність: існували селяни, євреї, які жили своїм життям, що все було дуже перемішане й неоднозначне».

Тож особлива цінність цієї книжки в тому, що Ольга Токарчук бачить увесь спектр дійсності, а не обраний відрізок, із якого усунули те, що не відповідає певному канону національної історичної пам’яті. Завдяки походженню, психологічній освіті, написанню тексту методом перспективи жаби на противагу перспективі птаха (тобто побудова образу знизу, а не згори, коли деталь за деталлю формуєш певну цілісну картинку і кожна з них є вирішальною) — складно виокремити щось одне, визначальне для творення цього світогляду. Це, напевно, й не потрібно, бо найімовірніше важливим тут є комплексний вплив. У будь-якому разі Ольга Токарчук зуміла увібрати в себе досвіди різних сторін і тепер є тим, хто будує мости-діалоги між різними, часто закритими, сприйняттями світу.

СТРАХ ЗМІН ПРОВОКУЄ ПОВЕРНЕННЯ ДО ЗНАЙОМОГО

Щоправда, не всі готові до такого діалогу. В одному з телевізійних коментарів про книжку Ольга Токарчук зазначила: «Ми собі вигадали історію Польщі як країни толерантної, відкритої, як країни не оскверненої злом щодо своїх меншин. Тим часом ми робили жахливі речі як колонізатори, як національна більшість, котра пригнічує меншість, як власники рабів чи вбивці євреїв» («рабів» — мається на увазі кріпаків). Це викликало бурю в інтернеті — від образливих слів до погроз життю.

Хоч насправді, як пояснила письменниця, кожен, хто складав випускні іспити в школі, знає, що Польща вела колонізаторську та кріпосницьку політику, а також що були постаті-поляки, які чинили зло щодо євреїв. Проте публічне висловлення цього викликало безпрецедентну реакцію. Водночас питання готовності стосується не самих лише поляків, а й інших націй, у тому числі й українців. Чи готові ми прийняти часом неприємну правду про себе?

Особливо в такий час, як сьогодні. «Тому що людиною зараз керує передусім страх опинитися в цьому новому світі, в якому немає чітких орієнтирів, коли все змінюється, коли немає чогось ясного та описаного, немає точки опертя й доводиться самому виробляти ставлення до цієї нової дійсності, яка нас захоплює зненацька, — пояснює Ольга Токарчук. — Люди бояться, і цей страх призводить до того, що в психології називається регресією, поверненням до того, що знайоме, домашнє, освоєне, зрозуміле, до цінностей, які були колись, на які можна спертися». Наприклад, до «золотого віку» чи національних міфів.

Ольга Токарчук творить альтернативний погляд якраз цим великим наративам, міфам, вибудованим «згори», зі згадуваної «перспективи птаха». Її тексти — це свого роду щеплення проти занурення (несвідомого або свідомо скерованого ззовні) у конструкти минулого. Людина пограниччя не може потрапити під дію якогось із них, вона завжди бачитиме більше. Ось одна із причин, чому книжки Ольги Токарчук варто читати.

Марія ЧАДЮК, «День»
Газета: 
Рубрика: