Постфестивальні роздуми на тему кіноночі
Розмовляла Леся ГАНЖА, «День»
Як уже повідомляв «День», у Києві відбувся фестиваль українського
кіно «Відкрита ніч-98». Його назва символічна. І річ не лише в тому, що
проводиться фестиваль просто неба, порушуючи спокій тихої української ночі.
Ніч — найточніше визначення стану вітчизняного кіно — коли ще жива пам’ять
про день вчорашній і вже неминучий завтрашній світанок.
Якщо випало жити вночі — це не привід впадати в сплячку. Можна принаймні
вивчати сузір’я. Бо якщо зірки запалюють, то це справді комусь потрібно.
А от кому саме, ми вирішили уточнити у духовного батька, а офіційно арт-директора
фестивалю Михайла Іллєнка і в володаря гран-прі «Відкритої ночі-98» режисера
Ярослава Попова.
МИХАЙЛО IЛЛЄНКО: «НЕ КЛIПОМ ЄДИНИМ ЖИВI»
— Звісно, «Відкрита ніч» за своїми масштабами — це не національний фестиваль,
але це фестиваль національного кіно. Адже інших фестивалів ми не маємо!
Маємо, наприклад, хороший фестиваль «Молодість», але я й багато моїх колег
за його умовами на нього не потрапляємо. А на «Відкриту ніч» усі бажаючі
можуть принести свій фільм чи 25-хвилинний фрагмент.
Цього року на фестивалі було представлено близько 50 стрічок. Багато
фільмів мені відверто не подобаються, але важливо те, що за кожною назвою,
умовно кажучи, стоїть щонайменше два творці — режисер і оператор, а це
100 імен, наших, не зарубіжних. Ці імена нарешті прозвучали. І один з імпульсів
фестивалю — таким чином допомогти самим собі.
Мене багато хто звинувачує в тому, що в програмі були й мої фільми.
А куди мені їх подіти? Я знімаю їх за свої гроші, я показую їх поза конкурсом,
але я хочу, аби бодай раз на рік їх хтось побачив.
— Багато фільмів, показаних на фестивалі, нагадують телесюжети. Це тенденція?
— На жаль, на фестиваль через об’єктивні причини не вдалося зібрати
багато ігрових робіт: їх просто немає. Я кажу «на жаль», бо коли з контексту
зникають ігрові роботи, то разом з ними зникає також певне могутнє авторське
начало. А нині, коли все або зруйноване повністю, як ігрове кіно, або поставлено
на потік, як телепродукція, авторських одкровень надзвичайно мало. І фестиваль
влаштований так, аби повернути нас обличчям до цього факту. На фестивалі
була лише одна повноцінна ігрова робота — «Потоки» Я. Попова (її нагороджено
гран-прі, а призи на фестиваль виділило Головне управління культури Києва).
А те, що немає інших, це трагедія. Якщо проводити механічні аналогії, то
існують, наприклад, дві одиниці вимірювання: кілограм і метр. Метрами не
можна виміряти вагу. І уявімо, що коли внаслідок якогось декрету відмінено
кілограм, ми позбулися б одиниці вимірювання певних величин. Точнісінько
так само, якщо скасувати кінематограф, то ми втратимо унікальний за своїми
можливостями інструмент дослідження світу.
Згадуючи студію Довженка 60—80-х років, я розумію, що жодного стосунку
до сфери соціального обслуговування вона не мала. А сьогодні телевиробництво
залучає глядачів у сферу суто споживання. Колишнє кіно було розраховане
на діалог, полеміку, навіть на конфлікт. Воно прагне створювати духовні
цінності, а телепередача — це здебільшого просто інформація. І назва ж
яка? Передача! Це немов у в’язницю передача — два рази на рік, чітко за
списком і ані на грам більше. Наш фестиваль призначений ще й для того,
аби підтримати українське кіно, як вщухаючу творчу вібрацію, щоб і в лихоліття
можна було простежити процес.
ЯРОСЛАВ ПОПОВ: «ТБ — ЦЕ НОВЕ МАСОВЕ ЯВИЩЕ, ЯКЕ ЩЕ НЕ СТАЛО МИСТЕЦТВОМ»
— Славо, на фестиваль ти представив два свої фільми: ігрову стрічку
«Потоки» і «Річку», 5-хвилинний музичний сюжет. Причому, випереджаючи перегляд,
ти наголосив, що «Потоки», на відміну від «Річки», для тебе не актуальні.
— В певному сенсі «Потоки» — це фільм про мене. Головний герой, звичайно,
інший, але сама ситуація — моя. Раніше я культивував страждання; здавалося,
що воно неодмінний супутник становлення, змужніння. Але світ навколо змінився.
Сьогодні той має рацію, хто вміє бути щасливим. Тому «Потоки» — це післямова,
підсумок мого минулого життя.
А «Річка» — те, що мене цікавить зараз. Це якась відеомузика. Я пишаюся
монтажем фільму, його ритмом, асоціаціями, що він пробуджує. На фестивалі
був найкращий показ цієї речі, коли з великого екрана ринув густий в’язкий
драйв. У першому ряду спав бомж, на «Річці» він прокинувся, подивився сюжет
— і знов заснув. Але енергія фільму його захопила. Я і на собі це під час
перегляду відчув.
— І все-таки «Річку» доволі умовно можна назвати кіно...
— Я згодний. На мій погляд, вона ніби на грані кіно і телебачення. Звичайно,
кіно — це приголомшуючий процес, це енергія від землі, неба, повітря. Наприклад,
«Потоки» ми знімали в божевільному темпі — два тижні. Для телевізійників
це дико: як можна за два тижні зняти лише 30 хвилин? Але драйв «творення
фільму» неможливо проміняти на сухість телевізійної зйомки.
Для мене мистецтво — це релігія, не той суспільний рудимент, яким сьогодні
є церква, а справжня. Пророки сьогодні — не священики, а люди мистецтва.
Бо воно випускає могутні енергетичні стріли, що пробивають людську коросту.
Я вважаю, що ці стріли повинні бути в масовому мистецтві; колись кіно було
масовим, а тепер воно надто герметичне. Але ж одкровенням необхідно ділитися,
тому й виникає новий жанр на грані кіно і ТБ. Телебачення — це нове масове
явище, яке поки що не стало мистецтвом. Я, як багато інших, хто прийшов
з кіно в ТБ, вірю, що саме на телебаченні сьогодні є сенс щось робити,
тому що його люди дивляться.
