Кожне національне письменство, годуючись помітними і непомітними впливами од інших письменств, все-таки органічно переробляє й перетворює їх і виявляє тим натуру даної нації, її ідеали й змагання, її інтереси й потреби.
Сергій Єфремов, український громадсько-політичний і державний діяч, літературний критик

Думи мої...

95-й театральний сезон Театр на Липках відкрив виставою-колажем «Сон»
1 жовтня, 2019 - 10:23
ФОТО НАДАНО ТЕАТРОМ НА ЛИПКАХ

Це вистава за творами Тараса Шевченка й про самого поета. Але театральне дійство розпочалося ще з вулиці перед театром, де горіли... шини, били в барабани-діжки, а на балконі, час від часу, сміялися Мойри-Ворони, сатир. У фойє театру, поміж публікою, ходили душі, гетьман, козаки. І ти вже починав прясти свої спогади і про Майдан, і про напружену ситуацію сьогодні... Відкрилася завіса, і почалася вистава.

Несподівано, створюючи особливе творче поле, особливу театральну мову, особливий енергетичний настрій. Все перемішалося як і в нашому житті, — прекрасне і потворне, деформоване, смішне і піднесене. Смішно, весело, клоунадно-фарсово і трагічно. Раптом настала тиша. І зринули Франкові слова: «Тихий янгол пролетів»... На такій творчій, сердечній аритмії вибудовано все дійство режисером Віктором Гиричем. І часом, зовсім не помічаєш відсутність прямого спілкування персонажів між собою. Режисер переконливо вибудовує логіку духовного устремління. Чи розуміємо ми це, чи зрозуміли це, чи впізнаємо і пізнаємо себе? Хто знає, може, ми і навчимося після вистави цінувати себе в собі? Досить п’ятнадцяти хвилин початку спектаклю, як починаєш розуміти: «Ось воно — моє, а потому думаєш... що є твоїм щастям сьогодні, коли навколо так багато проблем і непорозумінь людських... І знову чітко усвідомлюєш , що за вікном найдивовижніша панорама Європи — Дніпро, схили, водограї, смереки... І знову подумки повертаєшся в театр, де світло, де такий іноді болючий обмін енергією...» Наостанок — почуття вдячності й любові до творчого колективу.

У спектаклі — постійна гра з цитатами з творів Тараса Григоровича, і не тільки словесними, а й пластичними, емоційними, символічними... Звичайність серйозного у постановці Віктора Гирича знижується, а те, що здавалося жартом, стає правдивою драмою. І Тарас у виставі (артист Володимир Захарченко) молодий і беззахисний, трагічний і сильний... Дивовижно злагоджений акторський ансамбль , який захоплено діє на сцені.

Це акторські індивідуальності, які потужно розкрилися в цій роботі, їхня самовідданість та енергетична віддача, варті детального опису й аналізу.

Правдивий успіх — рідкісна річ, а вистава Театру на Липках «Сон» — справжня удача колективу. Скільки сил, душі, істинного нерву, бажань, алюзій, ілюзій, асоціацій, надій виткано режисером та акторами в мобільному просторі, створеному художником Михайлом Френкелем.

Аналіз Шевченкової думки, побудований на витягах із його «Щоденника», поем «Сон», «Розрита могила», «Великий льох», «Катерина», з історичних царських указів і циркулярів постав на сцені в образі колеса Фортуни, де , як зазначено в програмці , кружляють спогади «про дитячі роки Тараса і зустрічі з людьми, які благодатно вплинули на долю поета. Є тут і лукаві персонажі... Українська історія у виставі постає примарним видінням, фантасмагорією і хочеться вірити, що це — реальність, яка покликана оголити свою трагічну сутність».

Вистава — ритуал пам’яті Тарасу Григоровичу, його думкам, емоціям, його любові до України, його болям за Україну.

Думи мої, думи мої... І згадалося мені про Андрія Мовчана. Це один із героїв нашого часу, із Небесної Сотні, вбитий 20 лютого на Майдані в центрі Києва (про Майдан йдеться у виставі і візуально, і опосередковано). Він загинув від пострілу снайпера в голову. Андрій був доброю людиною, з постійним бажанням допомогти. Він працював у нашому Національному театрі імені Івана Франка. Упродовж останніх років ми працювали над створенням моновистав. Андрійчику було лише 34 роки. А скільки загинуло і гине в наші дні — юних, енергійних, майбутніх... Вічна їм пам’ять! Наше сьогоднішнє життя — це пекло, в якому немає місця лише єдиному — байдужості. Пекло, в якому все: кров, і біль, і обурення, й загострене відчуття справедливості...

«Все це несподiване горе, всi роди принижень i наруги... В цiй широкiй пустелi менi тiсно, я сам, давить мене самотнiсть!» — так писав Тарас Шевченко. І так думається на вашій виставі, Вікторе Сергійовичу. А ще — в багатогодинній самотності, коли шукаєш точку опори у тих, хто думав — жив — страждав — мислив. Ви звернулися до творів Кобзаря: «Широкий битий шлях з раю, а в рай вузенька стежечка, та й та колючим терном поросла» — ось яка думка виринає у нашій свідомості. Яка причинність народного вибуху на Майдані, який чуттєвою парадигмою Ви об’єднуєте з думками Кобзаря. «Важко, важко, неможливо заглушити в собi людську гiднiсть, стати навитяжку, слухати команди i рухатися, як бездушна машина». Чи не це?! «...О милi, непорочнi земляки мої! Якби i матерiальним добром ви були такi багатi, як своєю сердечнiстю, ви були б найщасливiшим народом у свiтi! Та ба!.. Земля ваша, як рай, як сад насаджений рукою Бога чоловiколюбця, а ви тiлькитрударi в цьому плодючому щедрому саду. Ви Лазарi убогi, що живляться крихтами вiдрозкiшної трапези наших захланних, ненаситних братiй...» Чи не це?!

Думи мої, думи мої...Згадаємо землю нашої країни. «Що говорять допитливому нащадку цi  темнi могили на берегах Днiпра та грандiознi руїни палацiв i замкiв на берегах Днiстра? Вони говорять про рабство i свободу. Бiднi, знесиленi Волинь i Подiлля! Вони охороняли своїх розпиначiв у неприступних замках i розкiшних палатах. А моя прекрасна, могутня, волелюбна Україна туго начинила своїм вольним i вражим трупом незлiченнi величезнi кургани. Вона своєї слави на поталу не давала, ворога деспота пiд ноги топтала i вiльна, нерозтлiнна помирала» (Т.Г.Шевченко).

Що залишиться по всьому? «Забудемо i простимо темних мучителiв наших, як простив милосердний людинолюбець своїх жорстоких розпиначiв. Звернемося до свiтлого i тихого, як наш український осiннiй вечiр, i запишемо все побачене i почуте, i все, що серце продиктує» (Т.Шевченко).

Що будемо відчувати ми в тяглості часу, просторі? Наш великий духовний Провісник думав: «I я вiд глибини душi хвалю мого всемогутнього Творця, що Вiн не допустив, щоб страшний досвiд торкнувся своїми залiзними пазурами моїх переконань, моїх дитячих свiтлих вiрувань».

Воістину: «Дякую Тобi, Всемогутнiй Боже, що обдарував ти мене почуттям людини, яка любить i бачить прекрасне, досконале у твоєму нерукотворному нескiнченному твореннi. Якби краса в усiх її образах хоча б на половину людства мала свiй благодатний вплив, тодi ми б швидко наближалися до досконалостi i, нарештi, втiлили б собою божественну заповiдь нашого божественного Вчителя» (Т.Шевченко).

Які основи роздумів залишаться в особистісному емоційному світі, в духовному життєвому напруженні після думок, що збурилися в серці від споглядання Вашої Вистави, дорогі колеги, яка так болісно проектуються на всю українську історію?

«Не дай спати ходячому,//Серцем замирати//І гнилою колодою//По світу валятись»... — отакий духовний заповіт полишив нам Тарас Григорович. Будемо гідними його мудрих слів! Єднаймося! Бо ми того варті!

Лариса КАДИРОВА, народна артистка України
Газета: 
Рубрика: