Наша Батьківщина благає допомоги красномовства, бо так багато її преславних подвигів поминається глибокою мовчанкою.
Феофан Прокопович, український богослов, письменник, поет, математик, філософ, перекладач, публіцист, науковець

Дюрренматт не був упевнений, що вчинив би інакше

Чому Федір Стригун поставив «Візит старої пані»
16 грудня, 2005 - 00:00
ЖИТЕЛІ ГЮЛЛЕНА ЩЕ ВПЕВНЕНІ В СОБІ ТА СВОЇХ ПРИНЦИПАХ / КЛЕР (ТАЇСІЯ ЛИТВИНЕНКО) ТА ІЛЛ (ФЕДІР СТРИГУН)

Щоразу нова вистава, поставлена у Львівському театрі ім. М. Заньковецької, стає об’єктом дискусій — навіщо треба було саме тепер ставити ту чи іншу п’єсу? Це обговорюють на газетних сторінках, з університетських кафедр і, звичайно ж, на приватній території — кухнях. Напевно тому, що львів’яни, які у своїй більшості дуже серйозно ставляться до цього театру, чий вплив на суспільну свідомість не тільки міста, а й усієї Галичини, величезний. Пригадаємо хоча б «УБН», «Андрій», «Державна зрада» і навіть «Неаполь — місто попелюшок»... Вистави примушували замислитися, відкривали нове розуміння подій. Вони були злободенними, як на мій погляд, навіть дуже злободенними, бо плакатність має свій зворотний бік, де багато різних «але»...

Але навряд чи хтось сьогодні сперечатиметься, що головний режисер Театру ім. М. Заньковецької, народний артист України Федір Стригун, вибираючи Фрідріха Дюрренматта, помилився або схибив. Тут усе в ціль, і навіть надзавдання наявне: не просто примусити пригадати, що ти людина і душа твоя болить, а й показати провалля, підвести до самого її краю. Ні, відвести, звісно, не в силах, але показати глибину — вищий пілотаж театральної майстерності.

П’єса, написана рівно півстоліття тому, хай як це парадоксально (але так буває саме тоді, коли витвір майстерний!), дозволяє провести аналогії із нашим життям, навіть пригадати про майбутні вибори і про партійні ігри, де обиватель чи мимоволі обдурюється розмовами про вищу справедливість, чи хоче обдуритися. І те, що «Візит старої пані» актуальний практично кожною своєю реплікою і кожним монологом, та так, як признається Федір Миколайович, що просто страшно, беззаперечний факт. Хоча режисер у цьому випадку не прив’язував події ні до часу, ні до місця. Бо це здатне викликати багато чого. Він навіть змістив акценти, «заговоривши про головне в нашому житті — про любов, і про те, як важко протистояти убогості, тоталітарній бідності, консервативному мисленню і бути білою вороною...» Федір Стригун навіть увів нових персонажів — двох закоханих на велосипедах, які кілька разів з’являються на сцені, і які начебто не пов’язані безпосередньо перипетіями, а просто — милий мотив, спогад про минуле. Вічне для кожного з нас минуле, бо всі ми пережили свої велосипедні прогулянки першого кохання...

То про що ж вистава? До зубожілого містечка Гюллен, що десь на задвірках Європи, одного разу приїжджає немолода пані — американська мільярдерка Клер Цаханасян. Вона повертається до свого рідного міста через 30 років, звідки колись вимушена була виїхати через вельми зрозумілі причини (одружуватися з донькою крамаря, як вирішив її коханий, набагато вигідніше, ніж із донькою простого каменяра…) — її кохання розтоптане, а сама вона опинилася на панелі. У притулку помирає дитина Клер. Хтось інший би зламався, але не Клер! Вона заприсяглася, що повернеться до рідного містечка і помститься. Зробити це виявилося не так складно, бо за всі роки поки Клер Цаханасян, вдова банкіра, яка отримала у спадок мільярди, змінювала чоловіків, містечко цілком занепало.

Появи пані чекають з ентузіазмом — можливо, вона із сентиментальних міркувань допоможе місту піднятися, вкладе інвестиції? Але чому такою дивною стає її поява? Чогось услід за незліченними чемоданами вносять до готелю домовину!? Все натякає на якийсь прихований зміст, на нез’ясовні поки що наміри мільярдерки, хоч, як пояснював сам автор, вульгарна, але невловимо елегантна героїня — лише найбагатша жінка світу. Саме гроші дають їй можливість діяти абсолютно послідовно. А хоче Клер Цаханасян, щоб за мільярд доларів, на які можуть розраховувати всі жителі міста, убили чоловіка, який колись спокусив її і зрадив. До речі, на швейцарському діалекті «Гюллен» — це не що інше як гній…

На вимогу Клари вбити крамаря Альфреда Ілла бургомістр міста з великою гідністю відповідає: «Ми поки що живемо в Європі, і ми християни. Від імені жителів Гюллена та в ім’я гуманізму я відкидаю вашу пропозицію». На що пані реагує лише двома словами: «Я почекаю». Клер знає, що говорить.

І незабаром ледве помітні зміни відбуваються в житті гюлленців, а отже, і в їхньому сприйнятті буття. Хтось купує розкішні черевики, хтось курить дорогі сигарети, а хтось уже замислюється про перебудову будинку. Ні, вони ще не вагаються в прийнятому рішенні охороняти Ілла. Але чому тоді в повітрі витає думка, що його треба охороняти?! У готель Клер Цаханасян раз у раз приносять траурні вінки, і всі чомусь, бачачи це, відводять очі. Жителі, ніби побоюючись хижака, який утік із клітки, ходять тепер зі зброєю. Дія стрімко рухається до того, що вгадувалося із самого початку, — до вбивства Альфреда Ілла.

Актори тут мають що грати! І вони «купаються» в образах, подарованих їм справжньою драматургією. Чого варта Таїсія Литвиненко, яка додає Клер стільки шарму, оповитого стервозністю, що стежиш за кожним її жестом, за кожним поглядом. І Федір Стригун, який грає Ілла, і Богдан Козак в образі бургомістра живуть на сцені в злагоді з Дюрренматтом, для якого був надзвичайно важливий ігровий, суто видовищний, висхідний до балагана театральний жанр. Як говорили про нього сучасники: він дуже любив яскраву, строкату та живу плоть, сповнену міцних, часом грубуватих фарб.

Цікаво, що сам автор у примітці до п’єси писав, що «аж ніяк не збирається відмежовуватися від людей, про яких пише». Він навіть не дуже впевнений, що й сам би в подібних обставинах вчинив інакше. Тому наголошував, що в його п’єсах показані не чудовиська, а звичайні люди. У них живі високі пориви, щоправда, допоки не зметикують, що благородство не замінить їм ні високого окладу, ні можливості дати освіту дітям або розширити власний бізнес… Батька Клари, бідного каменяра, який із помітного побудував лише туалет біля вокзалу, називають уже видатним архітектором! Загалом «Візит старої пані» — жорстокий фарс, але Дюренматт усе-таки радить грати свою п’єсу «не жорстоко, а з усією людяністю та неодмінно з гумором». Один лише гумор і залишається життєздатним у цій ситуації, будучи знаком людяності та життєвої сили.

Для того, щоб зрозуміти, чому нам такі близькі та зрозумілі описувані Дюрренматтом обставини, варто придивитися до його біографії. Він народився в Швейцарії — країні першої в Європі демократії, в сім’ї пастора одного із сільських передмість. Жартома говорив, що так звик у дитинстві бачити всілякі приготування та сам похорон, що не зміг відсторонитися від теми смерті у своїх творах. Звичним фіналом у його п’єсах стає експеримент на тему: що робитиме людина, якщо збереться судити себе саму за найбільшим рахунком, якщо влаштує одного разу ревізію своїх моральних засад. Оскільки персонаж Дюрренматта завжди пересічна особистість, «середня людина» (героїв заперечує його естетика), то й висновок один — він повинен стратити себе. Судить себе сам і Альфред Ілл, визнаючи, що життя його було нікчемним, і найсвітліше, що було — це кохання до Клер. То нехай хоч хтось отримає благо від його смерті. Ні, спершу він, звісно, чинить опір, навіть намагається утікати з міста, але куди йому бігти від себе самого?

Усім забракло духу вбити Ілла власноручно, тому жителі Гюллена вбили його всі разом, щоб не покладати тягар відповідальності на одного. (Перед цим, звісно, виголосивши промови про вищу справедливість і відповідальність перед законом). Багато до чого вдавався Федір Стригун як режисер — він не поставив Ілла на коліна, як записано в п’єсі, — Альфред помер стоячи. Тут естетика повсякчасного героя-Стригуна пішла врозріз із естетикою Дюрренматта, і треба сказати — слава Богу, бо безнадійність, якою, попри весь феєрверк гумору, все-таки пронизана вистава, тоді б остаточно змусила повторити висловлювання класика: «Людина — найстрашніший хижак у світі, бо тільки людині притаманно полювати на подібних собі». Всесильний каталізатор висвітив справжню етичну суть жителів Гюллена — гроші, цей каталізатор, який протягом життя випробовує кожного з нас багато разів...

Фрідріх Дюрренматт, на відміну від свого вчителя Брехта, не вірив, що корінь зла лежить у суспільних відносинах, для нього зло — в кожній окремій особі, в індивідуальному ставленні до «природних недоліків». Він у всьому займав демонстративно нейтральну позицію. (Попри світову зажиттєву популярність, безліч премій і знаків лауреатства, все життя прожив у важкодоступному місці швейцарських Альп). Не вважав себе «вимушеним відгадувати світові загадки» і не давав однозначних відповідей своїм читачам. І все-таки, коли людина шукає істину та сенс буття, вона може звертатися до Дюрренматта. Письменник почав творити в роки Другої світової, а перші його книжки вийшли наприкінці 1940-х. Це був час похмурого відчаю, що охопив багатьох інтелігентів Заходу, які вжахнулися розмірам нещодавно скоєного. Тому вони хвилювали громадськість і шукали відповіді на незліченні питання, які ставить життя.

…Дюрренматт помер 14 лютого 1990 року, 15 років тому. Відтоді світ навряд чи змінився. Це підтверджують і заньківчани, які вкотре замахнулися стривожити жителів вельми патріотичного міста з давніми демократичними традиціями. На цій виставі кожен може провести ревізію власного життя, і якщо не зможе зробити висновки, то хоч би іронічно усміхнеться.

А як бути з надією? Можливо, надію їм подарують двоє на велосипедах, які їздять по сцені, але незмінно виїжджають в інше, щасливе, життя, де все можливе.

Ірина ЄГОРОВА, «День». Фото Тараса ВАЛЬКО
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ