Ми є. Були. І будем ми. Й Вітчизна наша з нами.
Іван Багряний, український поет, прозаїк, публіцист, політичний діяч

Дзен по-німецьки

19 травня, 1999 - 00:00

У Києві відкрилася виставка сучасної німецької фотографії «Відстань
і близькість». Дивне враження залишається від цієї експозиції. Неначе дивишся
на сюрреалістичне полотно, де здоровенний любовно вималюваний валун серед
вільготного пейзажу просто висить у повітрі. Й пейзаж, і валун цілком нормальні,
однак ефект — у наявності.

Твори, об'єднані виставкою, що відкрилася в Центрі сучасного
мистецтва, від будь- якого сюра відрізняються повним натуралізмом. Але
ці фотографії мають одну особливість. Виділивши шматок абсолютно пізнаваної
реальності, вони відмовляють матеріалові в посередності. На цих знімках
саме відсутність будь- яких стилістичних, технічних викрутасів стає особливою
художньою якістю. Наприклад, на фото Петри Вундерліх «Берлін» — лишень
глуха цегельна стіна. Спершу виникає здивування — чи мало стін у світі.
Але поступово за цим суворо й точно схопленим глухим кутом починаєш відчувати
всі тупики й старі будинки величезного міста, яке складається із таких
цеглин і стін, а також із людей, котрі щодня бачать ці стіни. Мабуть, погляд
німецьких фотографів — це погляд гостя, міського перехожого. Погляд доволі
делікатний і водночас чіпкий, помітливий: любов до деталей без будь-якого
віртуального насильства над натурою. Автори «Відстані й близькості» у цьому
єдині. Адже представлені роботи належать до однієї школи, заснованої Берндом
і Хіллою Бехерами. Останні принципово фотографують тільки промислові об'єкти,
що почасти вже відслужили своє. Їхня манера зухвало раціоналістична. Однак
усі ці газольдери та копри, занурені в прозорий холод «Типології промислових
споруд» (так іменує свій стиль подружжя Бехер) виглядають масивними прибульцями
із сновидінь — неначе той ширяючий булижник.

Учні, судячи з усього, ні в чому не поступилися наставникам.
Овочі в роботах Сімоне Нівега — це персонажі справжніх драм ботанічного
буття. Аксель Хютте «клацає» садову огорожу («Сад Нікколо де Толентіні»)
— й ось готова притча про втрачений рай; а безпристрасно ним зафіксована
станція підземки раптом починає віддавати пеклом. Багатолюдні сім'ї й брудні
вулиці Томаса Штрута, серветки й урни Йорга Зассе, поп-артові «Інтер'єри»
Томаса Руффа... Всі ці, такі близькі глядачам предмети побуту, силою фотографії
раптом віддаляються на незбагненну відстань. Той світ, в якому живе глядач,
украй формалізований і впорядкований. І самі ми вже перетворюємося на деякі
«машини бажання». Але — дивна річ — стандартний погляд на стандартну дійсність
дає, майже як буддійський коан, звільнення — від будь-яких стандартів.

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День» 
Газета: 
Рубрика: