Епічні марення
«Сон літньої ночі» Київського ТЮГу вийшов масштабним, барвистим, святковим і вельми театральним!
Шекспірівський «Сон літньої ночі» вважається одним з найскладніших з погляду постановки, оскільки тут паралельно розгортається кілька історій, заплутаних і переплетених не без допомоги шалених пристрастей і казкової магії. Четверо афінських хлопців і дівчат з різних причин опиняються в чарівному лісі, що просто кишить усілякими фантастичними істотами, якими заправляє королівське подружжя Оберона і Титанії. До цього ж лісу приходять ремісники, аби спокійно і подалі від цікавих очей відрепетирувати виставу, яку мають намір показати на святкуванні весілля місцевого вельможі. А далі, власне, і розпочинаються різноманітні пустощі й каверзи всюдисущого Пака, вірного пажа Оберона, який примудрився однієї літньої ночі провчити всіх, хто недооцінював всемогутність кохання.
Нині сучасному українському театру не до снаги змагатися з голлівудськими епічними форматами фентезі, де й химерної зовнішності герої, і дивовижні панорами «нетутешніх» місць, і спецефекти «чудес» і «магії» — лише питання фантазії і вправності комп’ютерних справ майстрів. У ТЮГівському «Сні...» немає приголомшливої дорожнечі механічних конструкцій, ні новомодних освітлювальних приладів, здатних будь-яке дійство перетворити на лазерне шоу. Але вистави це аж ніяк не псує, а навпаки, підстьобує режисера, і постановочну команду, і акторів говорити «чистою» театральною мовою, яка насправді виявляється багатшою і гнучкішою, ніж штучно-технічне кіно-арго.
Одне слово, «Сон літньої ночі» вийшов дзвінкоголосою одою театрові, живому, вдумливому й винахідливому. Режисер Віктор Гірич, вводячи в дію своєрідні короткий пролог і епілог, одразу заявляє, що все побачене — сон і марення одного з героїв. А що таке сон, якщо не театр? Адже і тут і там все начебто не насправді — розплющ очі, і магія розвіється, але доки не прокинувся, віриш усьому, переживаєш, береш участь. Ця метафора повною мірою втілиться у фіналі, коли трохи стомлені від шарварку ельфи й люди сядуть колом і дружно реготатимуть, дивлячись надзвичайно кумедну виставу афінських ремісників.
І сценографія, вигадана Михайлом Френкелем, якщо придивитися, нагадує двоярусну сцену, дуже замасковану й уквітчану, забезпечену кількома мобільними завісами-ліанами. Хочеш — грай у хованки, хочеш — води за ніс і підслуховуй чи розважайся і пий вино, що й роблять веселі сатири і вакханки, час від часу завмираючи на задньому плані силуетами старогрецьких фресок. До речі, атмосфера відчайдушних діонісійський гулянь у цьому «Сні...» панує завдяки чудовому хореографові Аллі Рубіній, яка кожен пластичний епізод вибудовує так точно й вишукано, немов малює картини на теми стародавньої Еллади. Чого вартий сміливий танець із бубном заводія-гульвіси, що задає ритм загальному танцю лісових духів, який у свою чергу від удару до удару перетворюється на нестримний шабаш молодості, краси, флірту.
Актори в цій виставі заслуговують на особливу похвалу, адже вони тут демонструють і справді дива професії, легко перелітаючи з фарсу в лірику, з драми в комедію, упевнено виконуючи як складні пластичні партії, так і не менш складні психологічні віражі. Лізандр (Ігор Іванов) і Гермія (Марина Андрощук), Деметрій (Олександр Зеневич) і Гелена (Світлана Сасу) зовсім не схожі на стереотипно закоханих, з одноманітними виразами облич і стандартним набором зітхань і виразних поглядів. Кожен із них наділяє свого персонажа характером, індивідуальністю, життям врешті-решт. До того ж ці четверо ні на мить не забувають, що грають все ж комедію, і пафос страждань незмінно коригують іронією та стьобом.
Усі виконавці в цьому «Сні...» балансують між серйозним і смішним, з чудовим відчуттям міри добираючи їх потрібні пропорції. Королівське подружжя — улесливий Оберон (Костянтин Попудренко) і приваблива одаліска Титанія (Анжеліка Гірич), — що органічно поєднують велич і комізм водночас, зіграні на півтонах, натяках на злегка шаржовані впізнавані ситуації. Їм для контрасту пара Пірам (Юрій Якуша) і Тізба (Володимир Плахов), відчайдушно показана афінськими ремісниками в пародійній міні-виставі, де знову відбувається крутійська підміна і від смішного до сумного теж, виявляється, один крок. Верткого маленького біса Пака, пустуна й насмішника, рушія інтриги, додаючого виставі і динаміки, і казкового флеру віртуозно зіграв просто-таки гутаперчивий Олексій Петрожицький.
Загалом «Сон літньої ночі» ще раз довів, що гарний театр — завжди похідна зусиль усіх його творців, які мріють і творять в унісон.
