Найбільша і найважливіша частина виховання кожного — це те, що ми даємо собі самі.
Едвард Ґіббон, британський історик, член Парламенту Великої Британії

Епос із присмаком нафти

6 березня, 2008 - 00:00
КАДР IЗ ФIЛЬМУ «НАФТА» / ФОТО З САЙТУ KINOPOISK.RU

Новий фільм Пола Томаса Андерсона «Проллється кров» (більше відомий у нас як «Нафта»), відзначений «Срібним Ведмедем» Берлінського кінофестивалю за кращу режисуру та «Оскаром» за кращу чоловічу роль, безумовно, є однією з найнезвичайніших стрічок, випущених у Голівуді за останні кілька років. Списів довкола цієї картини ламається і буде зламано ще чимало. Утім, такий вже талант режисера: кожна нова робота Андерсона викликає доволі палкі дискусії. Сенсацією на межі скандалу стали його «Ночі в стилі бугі» (1997), присвячені будням порноіндустрії, неоднозначно сприйняли й «Магнолію» (1999) — доволі депресивну стрічку про внутрішній світ телебачення.

Так чи інак, помітно, що найбільше Андерсон тяжіє до жанру виробничої драми, проте деталі того чи іншого корпоративного устрою він використовує лише як привід для розкриття характерів, для виведення в кадр людських пристрастей. Тож стосовно «Нафти» чомусь згадуються такі хрестоматійні сюжети, як «Дон Жуан» чи «Макбет», або, якщо говорити про класичний кінематограф, — «Громадянин Кейн». Адже мова йде про сильну особистість — нафтовика Деніела Плейнв’ю (Деніел Дей-Льюїс), котрий поставив себе над будь-якими законами, і божими, і людськими. Бачимо його підйом до багатства і влади: від перших струмків нафти у темній копанці до власних вишок із сотнями робітників і розкішного палацу. З огляду на це, «Нафта» — то епос одного героя, хоча й решта образів змальовані переконливо і сильно; тут слід відзначити Пола Дано, що виконав роль святенника Елі Санді, та Діллона Фрізера у ролі сина Деніела — це переважно мовчазний образ, однак юний виконавець зумів наповнити його недитячою силою. І все ж таки, «Проллється кров» — це в першу чергу Дей-Льюїс.

Слава прийшла до цього британського актора ще у 1990 році, коли він отримав «Оскара» за роль хворого на церебральний параліч в ірландсько-британській картині «Моя ліва нога: історія Хрісті Брауна»; вразив глядачів і образ бандитського отамана Біллі-м’ясника в «Бандах Нью-Йорка» Мартіна Скорсезе. Цього разу Льюїс зберіг типаж, подібний до відпрацьованого у Скорсезе — той же вусань з густими бровами, пильними очима та небезпечною посмішкою; проте внутрішньо цей герой значно багатший та складніший. Йому нецікаво з людьми, він бачить їх наскрізь з усіма їхніми інстинктами; знаючи, що нема правди на землі, він, точно, як той пушкінський Сальєрі, упевнений, що нема її і вище. Та от що дивно — при всьому тому, що Плейнв’ю-старший іде по головах, убиває, зрікається власного сина, в ньому є щось таке, що зачаровує, притягує погляд, змушує співчувати. Для Дей-Льюїса ця роль, безумовно, є найвищим досягненням, і не буде перебільшенням сказати, що вона ставить його в один ряд із такими іменами, як Марлон Брандо та Аль Пачіно.

Зі свого боку, режисер відкриває глядачеві істинний стан речей поступово, ми не бачимо ситуацію одразу й цілком, це наче подорож будівлею, де кожна нова кімната є частиною більшого приміщення. Найбільша загадка — мотиви вчинків Деніела. Його повстання триває до останнього; аби здобути тактичну перемогу, побудувати трубопровід, він йде на хитрощі, стаючи удавано побожним, зразковим прихожанином — але лише для того, щоби під кінець нанести свій найпотужніший удар, точніше, низку ударів по фальшивій моралі, котру він так ненавидить. Можливо, то дійсно макбетівське прагнення влади, котре не рахується з жодними жертвами, або донжуанівський бунт проти Бога; але, скалічивши та віднявши не одне життя, Деніел, хоч як це дивно, зберіг власну сутність, лишився цілісним — тобто чесним із самим собою.

Експресивності сюжету відповідає й візуальне вирішення стрічки. Андерсон використовував для зйомок раритетну камеру та плівку особливого формату; зображення у «Нафті» має якісну насиченість справжнього живопису. Деякі епізоди, як- от пожежа на свердловині в середині фільму, безумовно, увійдуть в історію кіно. Та й весь фільм Андерсона — картина, сповнена страждання, пристрасті та краси — ще не скоро матиме собі рівних, принаймні у Новому світі, й увійде в історію як справжній кіноепос із присмаком нафти та крові.

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День»
Газета: 
Рубрика: