Франківські містифікації

Про історію Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка написано безліч статей, книг, досліджень, мемуарів... І все ж за кожним дописом (ні в якому разі не хочу образити шановних дослідників) залишаються певні недомовленості, певні припущення, ясна річ, суб’єктивного характеру. Час від часу ми відкриваємо нові, незнані факти, версії. Десять років тому було з’ясовано, що першою виставою франківців була прем’єра п’єси В.Винниченка «Гріх» і сталося це 28 січня 1920 року в м. Вінниці. Раніше ім’я драматурга в контексті театру Франка практично не згадувалося, так само, як небажаними були його п’єси на сценах українських театрів.

Але ніщо не виникає з нічого, і ніщо нікуди не зникає. Ідеї, як відомо, вітають у повітрі, вони надихають, особливо це стосується творчих людей, до яких ідеї приходять на межі підсвідомості, перетворюючись на реальні мистецькі відкриття.

У правдивості цього постулату ми з колегами змогли пересвідчитися, коли 26 січня 2005 року, розпочинаючи своє гастрольне турне з нагоди 85-ї річниці, засніженого вечора вийшли на сцену Вінницького академічного драматичного театру ім. М.Садовського у виставі «Цар Едіп» Софокла в постановці грузинського режисера Роберта Стуруа... Ми грали на місці, де 85 років тому розпочинали наші попередники (приміщення Міського театру, в якому починав Гнат Петрович Юра, не збереглося, воно було знищено під час війни, але фундамент лишився той самий). Ми грали п’єсу, постановку якої здійснив Гнат Петрович у перший рік існування театру. Більше того, і в нашій, і в його виставі фіванський хор представлений не акторами, а актрисами! Про що свідчать архівні фото, але запевняю вас, про це Роберт Стуруа навіть не здогадувався, працюючи над своєю версією, так само, як і ідея стосовно постановки саме «Царя Едіпа» в нашому театрі також належить виключно Роберту Робертовичу.

Містика? Чи життя зробило нове коло? А скільки кіл, скільки містифікацій треба було пройти Гнату Петровичу, щоб створити і зберегти колектив франківців протягом 40 (!) років?

Багатьом відомо, що Театр Франка виник на злитті груп двох мистецьких колективів, які на той час опинилися у Вінниці: Нового Львівського театру та частини Молодого театру. Але само собою постає запитання: яким чином Молодий театр причетний до народження театру Франка? Адже ж роками, десятиліттями в різних виданнях йшлося про споконвічний конфлікт двох мистецьких закладів — «Березоля», що виріс із Молодого театру, й Театру Франка, про непримиренність їхніх художніх керівників Леся Курбаса та Гната Юри, про відмінність мистецьких позицій і творчих напрямків керованих ними театрів.

Зробимо невеличкий екскурс у далекі часи та спробуємо розібратися, яким він був, наш початок, і яким був наш засновник Гнат Петрович Юра.

З численних фотографій на нас дивиться кругленький, хитруватий чоловічок, визнаний апологет побутового театру, знавець і неперевершений виконавець українських народних характерів. Такий собі архетип селянина на кшталт Мартина Борулі, Терешка Сурми чи Мусія Копистки.

МІСТИФІКАЦІЯ 1

Закінчивши в 1898 році земську школу, Гнат Юра вступає на службу до нотаріальної контори. Саме в цей період відбувається перша зустріч з театром на виставі Герхарта Гауптмана «Бідний Генріх». Юнацьке потрясіння від побаченого робить на все життя Гауптмана улюбленим драматургом і приводить до аматорського гуртка. У тому ж Єлисаветграді молодий Юра знайомиться й відвідує вистави корифеїв української сцени: Марії Заньковецької, Івана Карпенка- Карого, Миколи Садовського, Панаса Саксаганського. Пересувний театр під орудою Павла Гайдебурова та сестри Віри Коміссаржевської — Надії Скарської відкриває йому інший напрямок у мистецтві, прилучає до драматургії Антона Чехова, Софокла, Вільяма Шекспіра, Фрідріха Шіллера, Жана-Батиста Мольєра, Джорджа Байрона, Генріка Ібсена, Бернарда Шоу, Метерлінка...

Доля зводить із видатним трагіком Павлом Миколайовичем Орлєнєвим, який на той час був визнаний у Європі й Америці, вважався неперевершеним Гамлетом та Лорензаччо Альфреда де Мюссе...

У 1907 році 19-річного Гната Юру запрошує до своєї трупи С.Максимович. Саме тут він зустрів друга, творчого побратима, який, за висловом самого Гната Юри, «зіграв у моєму житті неабияку роль протягом багатьох років» — Семена Семдора.

1914 р. став для нього доленосним. Семен Семдор покликав до Львова, де працював у театрі «Руська бесіда». Гнат Юра затоваришував із Лесем Курбасом!

МІСТИФІКАЦІЯ 2

Гнат Юра, Лесь Курбас та Семен Семдор вирішують створити новий театр.

На хуторі в діда Леся Курбаса азартні мрійники розробляють програму нового театру: «Група кращих артистів Галицького крайового театру українського у Львові... роздумавши й розваживши положення сучасного українського театру, прийшли до переконання, що єдиний рятунок для нього є заснування зразкового українського театру, якого репертуар би не обмежувався на п’єсах старого українського побуту, а цілком викинувши старий горілко-гопаковий баласт, ставив наскрізь художньо новий і класичний репертуар, якою б мовою він не був первісно написаний... хочемо по-українські грати Шекспіра, Ібсена, Шіллера, а також Шевченка, Лесю Українку, Олеся...».

Але мрії здійснилися лише 1916 року. Вже в перші сезони «Молодого театру» Гнат Юра здійснив постановки: «Доктор Керженцов» Леоніда Андрєєва (де режисер був і перекладачем і виконавцем головної ролі); разом із Лесем Курбасом звернувся до драматичних етюдів О.Олеся, — спроба створити «театр настроїв, напівтонів, натяків, психологічних нюансів»; «Затоплений дзвін» Герхарта Гауптмана. Тут було поєднання психологічної гри реальних дійових осіб із театральністю фантастичних персонажів. «Кандіда» Бернарда Шоу — знов у перекладі режисера. У 1919 році починається загострення внутрішніх суперечностей, але розкол формально не відбувся — самі події тогочасного життя призвели до того, що актори розійшлися в різних напрямках. Із встановленням радянської влади у Києві колектив «Молодого театру» було влито в склад новоутвореного Першого державного українського драматичного театру ім. Т. Шевченка. Деякий час там працював і Гнат Юра, де знаходився театр Миколи Садовського. Г.Юра з групою рушив до нього. Проте зустріч із М. Садовським не відбулась. Через декілька років він прийме його до трупи театру Франка й до останніх його днів власноруч приноситиме хворому Миколі Карповичу його зарплатню в конверті додому...

Та повернемося до Вінниці у перші роки діяльності новоствореного Театру ім. І. Франка. «Ми шукаємо нових шляхів у мистецтві... Давно вже час порвати з запорошеною рутиною так званого побутового театру. Ми не будемо боротися з прогнилими традиціями — вони помруть природною смертю, бо з них уже сиплеться порохня». Ці слова сказані «апологетом» побутового театру Гнатом Юрою у 1922 році. І це було не просто гаслом. Він дійсно відкрив українському кону незнану драматургію. Заради справедливості зауважу, що частина репертуару була вже опробована в Молодому театрі. І все ж таки лише п’єс В.Винниченка за рік було поставлено сім! Г.Юра знов звертається до улюбленого Герхарта Гауптмана та Генріка Ібсена. В пам’ять свого мистецького вчителя Павла Орлєнєва ставить «Лорензаччо» де Мюссе та «Монну Ванну» М.Метерлінка, «Лісову пісню» та «Камінного господаря» Лесі Українки, робить декілька редакцій «Ревізора» М.Гоголя, «Весілля Фігаро» П.Бомарше, «Герцогині Падуанської» О.Уайльда... Вже у власному театрі він продовжує ті пошуки драматургії, нових театральних ідей, про які мріяв із Лесем Курбасом на дідівському хуторі.

Гнат Петрович творив свій театр у найскладніших мандрівних умовах, без відповідної матеріальної бази, виховував якісно нове покоління митців, займався просвітницькою діяльністю по численних містах України: Вінниці, Черкасах, на Донбасі, в Полтаві, Прилуках. Франківців ніби випробовували на витримку, а вони попри всі негаразди побутового плану жили єдиним — своїм Театром.

Із 1923 по 1926 рр. франківці працюють у Харкові, який на той час був столицею України. У Харкові ж театр святкував своє п’ятиріччя... «Що являє собою зараз Театр імені Івана Франка, чи це академічний театр? Ні, у розумінні закостенілих форм це не академічний театр. Це театр, який увібрав усі надбання театрального мистецтва й використав їх у своїй художній роботі. Але водночас це театр експериментальний, який шукає нових засобів сценічної виразності». Це були чи не останні щирі слова, сказані вільним художником Гнатом Юрою. І як підтвердження їх на сцені йшли розкуті, вишукані театральні, експериментально-епатажні вистави Бориса Глаголіна. У 1925 році Юра з Ф.Барвінською та О.Ватулею побував у творчому відрядженні в Німеччині та Чехословаччині. Знайомство з театром Макса Рейнгарда надовго заполонило його уяву, так само, як і мрія здійснити постановку п’єси Л.Піранделло «Шість персонажів шукають автора». Пізніше він затоваришував із реформатором польського театру Леоном Шіллером — пропагандистом і послідовником Гордона Крега...

Закінчувалася епоха творчості. Починалася епоха всеукраїнських театральних диспутів із питань творчих експериментів і пошуків у театральному мистецтві. Життя зробило нове коло.

З 1926 року Театр Франка переведено до Києва. Театри заполонили директиви, митці ставали бійцями ідеологічного фронту. З афіш стали поступово зникати імена драматургів із «занепадницькими настроями». На зміну їм на кін прийшли пролетарські письменники із чіткою партійною позицією: Театр Франка став лабораторією сучасної радянської драматургії.

Крім цього, без відома Гната Петровича керівні органи працювали над підсиленням кадрової політики театру. Під виглядом браку акторів для масових сцен театр поповнювався «акторами», які слідкували за ідеологічним станом ізсередини. Відомий факт, коли один із таких акторів, швидко влившись у колектив і очоливши місцевком, звинуватив Гната Петровича в націоналізмі за його «хибне» рішення включити до репертуару «Марусю Богуславку» М.Старицького.

Але душа пручалася. І тоді він вдавався до сміливих експериментів. Однією з таких спроб стала постановка «Бравого солдата Швейка» за Я.Гашеком, вирішена в жанрі сатиричного гротеску. З 1928 по 1935 рр. вистава витримала понад 400 показів. Ось що пише сам Гнат Петрович про свого героя: «Я розумів, що Швейк не бунтар і навіть не протестант... проте він знищує цей лад своїм геніальним ідіотизмом... його так званий ідіотизм — це тільки умовність, тільки маска, надягнена на розумне й хитре обличчя». Чи не до подібної гри вдався сам Гнат Юра — геніальний актор, вічний містифікатор?

На перший погляд, подальші роки діяльності колективу позначені низкою компромісів, але в той же час діючи, як тонкий театральний стратег, Гнат Петрович продовжує збирати кращі акторські сили. Приймає до театру багатьох «березілівців» тим самим, можливо, врятовуючи їх: Вадима Меллера, Леся Дубовика, Бориса Тягна, Володимира Скляренка, Бориса Балобана. Навіть вольове рішення згори про призначення Мар’яна Крушельницького головним режисером у 1953 році він сприйняв достойно. Ніде й ніколи жодним словом Гнат Петрович не висловив свого ставлення до цього факту, оберігаючи честь і гідність свого театру.

Символічно, що однією з останніх постановок Гнатом Петровичем на сцені франківців стало «Свіччине весілля» І.Кочерги. Він вірив, що рано чи пізно минуться часи темряви та мракобісся, полювання на вільних людей і спалахне правдиве світло рампи. З’являться сміливі відчайдушні експериментатори, які спроможуться вивести наш театр на європейський рівень.

Через 15 років його надії справдилися у виставах Сергія Володимировича Данченка, який за 23 роки керування Національним театром імені Івана Франка довів, що український театр може сперечатися з будь-яким європейським.

Це ми тільки зараз починаємо розуміти, з відстані часу, коли вистави Сергія Данченка пережили час і, на жаль, самого режисера. Він любив ризик. «Страх перед ризиком призводить до усереднення в мистецтві. У цьому небезпека. Театр — живий організм, і тупцюючи на місці, нічого не збережеш. Але потрібні не декларації, а спектаклі. Лише вони — мета й засіб поступу».

Чому я так детально зупинився на перших роках становлення колективу і провів паралелі між двома керівниками: Гнатом Юрою та Сергієм Данченком? Нехай пробачать мені інші талановиті попередники, але багато в чому схожі долі цих двох людей, як і їхні характери, їхнє непоборне бажання сценобудування. Кожен із них заклав той міцний фундамент, який став майже раритетним у театральних колах. Вони були мудрими стратегами й порядними людьми. Не тільки виховували у професійному плані покоління блискучих акторів, а й створювали реліктовий мікроклімат, в якому завжди на першому плані була творчість, бажання довершеності й досконалості театрального світу, світу, в якому проходить більша частина життя кожного, хто переступив поріг цього театру.

І ми сьогодні не маємо морального права перекреслити, стерти з пам’яті створене ними, а навпаки, мусимо здійснити те, що вони не встигли. Від нас, від кожного залежить, яким стане наш театр через 40, 50, 100 років. Яким словом згадає нас прийдешнє покоління. Ми не маємо права опускати той рівень, який встановили вони. Саме тому в нашому репертуарі співіснують різні за жанрами, за засобами художньої виразності вистави.

Життя зробило ще одне коло. Але й сьогодні на нашій афіші «Украдене щастя» І. Франка, «Цар Едіп» Софокла, «Ревізор» М. Гоголя, «Мартин Боруля» І. Карпенка-Карого, «Шельменко-денщик» Г. Квітки-Основ’яненка, «Швейк» Я. Гашека, «Тартюф» Ж.-Б. Мольєра, «За двома зайцями» М. Старицького, «Майстер і Маргарита» за М. Булгаковим, п’єси Григорія Горіна «Кін IV» та «Тев’є-Тевель» за Шолом-Алейхемом. Вирішені вже іншими режисерами за допомогою іншої театральної естетики, але й інше покоління їх дивиться.

Новими для франківців стали: «Отелло» У.Шекспіра, «Мама, або Несмачний витвір» класика польської драматургії, засновника театру абсурду С. І. Віткевича, «Буквар миру» Григорія Сковороди, який вперше побачив світло сцени. «Брати Карамазови» за Ф. Достоєвським, п’єса сучасного англійського драматурга Т. Джонсона «Істерія» — але в кожній з цих вистав домінантою було й лишається «життя людського духу», прагнення й пошук досконалості нашого недовершеного світу.

Третій рік працює експериментальний ТЕАТР У ФОЙЄ, де йдуть п’єси Дж. Байрона, Г. Кониського, Дж. Кромвелла, О. Довженка, Габріеля Гарсіа Лорки, Августа Стріндберга. Запрошуючи на постановки різних режисерів із діаметрально протилежними творчими засадами, ми намагаємося прилучити наших акторів до різних мистецьких шкіл і напрямків, розвинути в них відчуття свободи, розкутості. Адже тільки багатий досвід, постійний тренінг і відкриття незнаного робить актора Актором.

25 березня франківці відзначатимуть своє 85-річчя. Ми вирішили зламати сталі традиції ювілейних святкувань. І почали в січні гастрольне турне по місцях, де наші попередники розпочинали свої перші сезони. Після Вінниці, де був показаний «Цар Едіп», ми побували в Харкові із «Тев’є-Тевелем» за Шолом-Алейхемом, в Черкасах зіграли одну з останніх прем’єр театру «Сентиментальний круїз» Кандала.

А 25 березня ви побачите останню нашу прем’єру «Соломія», присвячену примадонні світової оперної сцени Соломії Крушельницькій. Це ще одна спроба довести, що франківці здатні на неможливе. «Соломія» — вишукана, естетська хореографічна драма, де царює Музика, Вокал і Хореографія. Це наше освідчення в любові до Сцени. У ній поруч із нашими провідними акторами працюють молоді франківці, ті, що творитимуть наше майбутнє.

А поки що розпочата робота над п’єсою І. Котляревського «Наталка Полтавка», яку франківці ставили у 1942 р. в Семипалатинську, готується оновлення «Енеїди» І. Котляревського, тривають репетиції «Шякантули» Калідаси, про постановку якої мріяв Лесь Курбас у 1918 році...

Життя робить нове коло...

ВІД РЕДАКЦІЇ

Завтра франківці святкуватимуть своє 85-річчя. Збираються скромно. Покажуть виставу «SOLO MEA» та — мінімум офіційних та неофіційних привітань. Подивимось, як їм це вдасться. Але про всяк випадок вже сьогодні — ВІТАЄМО!