Михайло БРИНИХ
Словосполучення «побутова культура народу» в моїй
уяві асоціюється передусім із матюками, або ж (висловлюючися термінологічно)
ненормованою лексикою. Очевидно, що мова, а надто усне мовлення, не лише
чудово характеризує особистість, а й визначає свідомість як самого мовця,
так і його середовища. Матюкання українців — точна реакція на постійні
теракти повсякденності; водночас це й утвердження такої важливої особистісної
свободи, як право на свободу слововиявлення. Бо саме ця свобода зазнала
найнещаднішого репресування в недалекому минулому, коли більше значення
надавалося інтонаціям, аніж власне сенсові слів, внаслідок чого офіційне
мовлення розсохлося на звуки й порожнечу і саме в такому застиглому стані
успішно культивується сьогодні. Містифікація слів, дезавуювання понять
і колосальна демагогія настільки міцно укорінилися в житті, так замакітрили
голови простим аматорам плуга, апологетам мензурки і корифеям верлібра,
себто — всьому народові, що скривдженій масовій свідомості нічого не лишається
як вилаятися у відповідь.
Ненормована лексика — не лише символ свободи й розкутості. Потреба в
матюках виплекана й вмотивована масовим жаданням гармонійного та комфортного
самопочування, а також якнайкращого порозуміння з навколишнім світом. Позбавлена
більшості соціальних прав, людина стихійно відстоює бодай своє приватне
право на мовну природність. Адже, коли чоловік каже дружині: «Я тє ...
щас ... устрою на ...», то лише тому, що саме таке формулювання його міркувань
сприйметься нею найадекватніше, і після «нє нада, мілий» (і ще кількох
фраз, глухих ударів та ультразвукового шалу) вони обнімуться й щасливо
підуть далі по життю.
Матюки поширені цілковито в усіх царинах людської діяльності, ними послуговуються
в побуті і парламентарії, і правоохоронці, і педагоги. Але попри цей очевидний
факт, соціальний статус ненормованої лексики неймовірно принизливий. Навіть
такі загальновживані (й цілком літературні) слова як жопа, мудак, гівно,
що без них годі й уявити живу народну мову і, відповідно, щоденне наше
спілкування, вперто дискримінуються й дуже рідко звучать публічно. І попри
мужність політика, який колись влучно визначив «ситуацію в Україні», попри
численні зусилля провідних сучасних українських поетів В. Цибулька, Ю.
Позаяка, С. Жадана, Л. Подерв’янського, чиї творчі доробки годі й уявити
без перлинних вкраплень дотепного і влучного (хоч і «позацензурного») слова,
табуйованість матюків сягає найабсурднішої цнотливості і посилює комплекс
соціокультурної меншовартості. Годі вже говорити про «круту» ненормовану
лексику, що її англомовні відповідники (на кшталт motherfucker або asshole
like you) жваво і — щонайприкріше — вільно лунають у теле- й радіоефірі.
Однак спробуйте вжити в тому ж ефірі наші автентичні вирази — і ви викличете
скандал з оргвисновками і «широке громадське обурення». Саме тому, шановні
читачі, у цьому тексті замість усіма вами знаних слів ви бачите лише багатокрапки.
Що це, як не наше з вами спільне лицемірство — приховане й вульгарне, як
якийсь «мар’яж» на парковій лаві.
Очевидно, що на перешкоді вільного поширення матюків стовбичить неосяжна
в своїй історичній ретроспекції бабера на прізвисько Культура. Втім, культура
як сума заборон виживає лише в тому разі, якщо всі її обмеження є усвідомленою
людьми необхідністю. Якщо ж культура плекає подвійну мораль — її спочатку
нехтують, а згодом неодмінно «опускають» до народу і його естетичних, моральних
і лексичних уподобань. І те, що сьогодні можна наректи «свинством» і «невихованістю»,
завтра прислужиться за підмурівок для вершинного прояву мистецтва. Зрештою,
все це вже відбулося в англомовній культурі, яка в своїх сучасних найінтелектуальніших
мистецьких втіленнях (пісні Ніка Кейва, фільми Девіда Лінча й Квентіна
Тарантіно тощо) матюкається дужче, ніж український письменник з похмілля,
який і на тверезу голову не завжди стулить докупи три слова без рятівного
«бля».
