Це сувора діалектика – щоб піти далі, треба знати, звідки йти.
Джеймс Мейс, американський історик, політолог, журналіст, професор Києво-Могилянської академії, дослідник голодомору в Україні

Галя Карпа: Я маю щастя бути «тут» і «зараз»

3 липня, 2009 - 00:00
ФОТО КОСТЯНТИНА ГРИШИНА / «День»

Цього літа відзначатимуть 18 років Незалежності. Багато писатимуть про повноліття державності, вживатимуть інші вікові метафори. Але, здається, вдячнішим і цікавішим завданням було б просто відстежити — бодай у загальних рисах — життя молодої людини, однієї з тих, хто, по суті, і є однолітком нинішньої України. З Галею Карпою я познайомився, коли вона ще була школяркою, в її шістнадцять. Вона тоді приїхала до Києва з Яремчі, в гості до своєї старшої сестри Ірени — письменниці й рок-співачки. Уже перші літературні спроби Карпи-молодшої, пізніше опубліковані в альманасі «Четвер», виказували безсумнівний талант їхньої авторки. Нині в Галиному доробку — дебютна збірка під чудернацькою назвою «Пппппп ппппп пппп...» (вийшла в 2007 році) та наукове звання магістра (спеціалізація — японська мова, переклад, Національний університет імені Шевченка). Можливо, вона й не типовий представник свого покоління — та чи існують покоління взагалі?

— Ти більшу частину життя прожила в Яремчі?

— Так, 16 років.

— Якщо вдатися до протокольного стилю, то це 16 років якого режиму?

— Здорового демократичного.

— А чи правду про провінцію кажуть — що заїло середовище?

— Таке можна сказати про будь-яке середовище, не тільки про провінцію. В моєму випадку це середовище мені не встигло набриднути хоча б через те, що я відразу після школи поїхала в Києв до університету.

— Це я веду ось до чого: чи доводилося тобі бунтувати в певному віці? Як на мене, через це всі проходять...

— Поки не доводилося, бо я не мала проти чого бунтувати. Я зростала в любові й достатку. Мала що хотіла. Хотіла — відвідувала художню школу, хотіла — танці. Протестують проти обмежень у правах. Мені пощастило, я мала свободу.

— Виходить, тобі просто не треба було розчищати територію — вона вже в тебе була?

— Ну так, мені було дуже комфортно. У мене високоосвічені батьки, гіперактивна старша сестра, з них я могла брати приклад. А сильна сім’я — це дуже важливий стартовий момент. У тисячі разів важливіший, аніж коли дитина мусить боротися з нерозумінням навколо.

— Ну, можливо, не всім так щастить... А молоді, загалом, обов’язково битися?

— Головне, щоб не з вітряками. Бо тоді це ніяка не боротьба, а махання руками стоячи на місці. Чим швидше ми вступимо в бій, тим швидше отримаємо свій трофей і перемогу. Кожен мусить колись збунтуватися, герой повинен відректися від усього, щоб в результаті здобути свободу бути самим собою.

— А втім, старших людей до того змушували й зовнішні обставини. До речі, ти пам’ятаєш щось зі свого раннього дитинства, перших чотирьох років отого радянського життя?

— Практично нічого, саме з того періоду до незалежності. Пішла до школи вже у 1992 році. Виховувалася в національному дусі й в родині, і в школі. Ми з Радянським Союзом не зустрілися, і слава Богу.

— Коли ти зрозуміла, що письменництво — це твоє, що це більше ніж дитячі спроби?

— Якщо я чимось починаю займатися, то відразу ставлюся до цього серйозно. Коли моя перша повість вийшла друком у «Четверзі», мені було 16 років. Цей момент визнання іншим, стороннім — дуже важливий. Мені дуже приємно й навіть трохи дивно, коли хтось мене читає. Бо якщо ти вже щось опублікував, можеш забути про текст — він більше тобі не належить. Він тепер належить кожному, але не тобі. От що є «смерть автора» (концепція смерті автора в створеному ним тексті проголошена великим французьким культурологом Роланом Бартом у 1968 році. — Д.Д). А сумніви стосовно того, чи це моє, чи це не моє, тільки роблять текст гіршим. Упевнена, що письменнику тільки на користь, якщо він добре володіє іншим фахом, бажано навіть не гуманітарним.

— Якщо продовжувати тему повстання, то я добре пам’ятаю твій намет «Сходознавство» на Хрещатику під час помаранчевої революції. Як ти зараз вважаєш, не дарма там мерзла?

— Зараз не цікавлюся політикою, але в будь-якому випадку добре, що переміг Ющенко, — страшно собі уявити, якби розв’язалося інакше. Тоді було таке піднесення всезагальне, і це дуже надихало. Однозначно, все було недаремно, хоча б тому, що українці побачили самі себе ще й такими — активними, завзятими і принциповими. Частіше б народ вірив у свої сили.

— А що зараз найбільше не подобається в Україні?

— Хочеться більше освіченості й культурності в людях зустрічати. Самостійності мислення, толерантності, ввічливості. І віри в себе. Мені дуже прикро спостерігати за культурно дезорієнтованими молодими людьми, які говорять ані російською, ані українською, а на кепському такому сурогаті. Вони ніби беруть і по живому відрізають від себе цілий орган — мову. А мовна здатність, доведено наукою, відповідає когнітивній, пізнавальній здатності людини. Це наш культурний код мислить всередині нас, його треба всіляко плекати, а не притлумлювати. Важливою перемогою для українців було б, якби вони раз і назавжди позбулися колоніального комплексу меншовартості.

З інших країн я досі була тільки в Росії, в Москві — й була приємно вражена відкритістю й цікавістю молодих росіян до України зокрема. Треба викорінювати стереотипи. Росіяни активні: парадоксально, але в умовах політичної задухи їм вдається проводити абсолютно революційні акції. Я маю на увазі арт-групу «Война» в першу чергу.

— Може, ця задуха й є умовою?

— Можливо. Коли є з чим боротися, є одразу й кому боротися. Але я все ж таки за свободу.

— А що таке для тебе свобода?

— Свобода — це самостійне мислення. Це розкіш мати свою незалежну думку. І мати можливість бути почутим.

— Самостійне мислення все ж не виключає певної особистої ієрархії. Хто для тебе є авторитетами? — не обов’язково в літературі...

— Можу назвати дуже багато імен. Хто перший в голову приходить... Махатма Ганді, Нельсон Мандела — філософи-бунтівники, борці за соціальну справедливість. Але Ісус Христос, безсумнівно, для мене найперший, найдоступніший духовний авторитет.

— Протилежне й дещо провокативне запитання: тебе старші покоління чимось дратують?

— Слухати про Радянський Союз в громадському транспорті іноді просто неможливо. Але якщо подумати, скільки разів у житті цих людей наступав кінець світу в межах їхньої системи координат, то можна цілком зрозуміти всю їхню недовіру до дійсності.

— А що тебе взагалі дратує?

— Коли люди говорять про речі, про які вони жодного уявлення не мають. Це все називається одним словом — «понти». Коли замість суті — одна видимість. Таке я ненавиджу й часу свого на це не витрачаю. Далі ще дратує амбітність, претензійність, яка, як правило, виростає з порожнього. Насправді велика кількість речей: неконкретність, непринциповість, зарозумілість, а з другого боку — й зашореність. Страшно дратує, коли люди видають чужі думки за свої власні. Вони не підозрюють, що таке спрацювати може тільки на екзаменатора, бо він вже звик. Або дратує, коли людина прикриває повну відсутність думок пишними словами, замість того, щоб чесно змовчати. Ще — нечесність.

— До речі, щодо амбіцій дозволь не повірити. Свій рівень амбіцій є в кожного.

— Ти зараз питаєш про бажання, а не про претензії...

— Тобто, є певні цілі, конкретні, які чітко знаєш.

— Хочу подорожувати. Життя таке коротке, світ такий великий, треба якось встигнути побачити якомога більше. В ідеалі я би хотіла відкривати щось нове кожного дня. Стільки радості, стільки пізнання нового, мені здається, ніщо інше не приносить. І добре писати. Хочу книжку написати, яка когось спонукала би до руху, до бунту.

— А про що вона?

— Це історія помсти. До речі, цікаво — ми з Іреною зараз паралельно пишемо історії про двох сестер. Більше нічого не скажу — робота не закінчена.

— Добре. Кажучи більш загально: як би ти хотіла писати?

— Я би хотіла писати, як Галя Карпа. Щоб мій текст говорив сам за себе. В ідеалі я би хотіла писати дуже конкретно, як Пол Теру, наприклад: трьома рядками сказати все. Я би хотіла, щоб простір у моїх текстах був, як у американських письменників: вільний і широкий, як у Трумена Капоте, як у Селінджера. Але я так само люблю метод, у який героя вибудовує Кнут Гамсун. І екзотичність латиноамериканських магів. Але хочу стати собою.

— Це виходить за рамки тої манери, якої ти зараз дотримуєшся. Чим не влаштовує?

— До речі, мені саме зараз подобається нарешті як я пишу — раніше ніколи не подобалося. Але хочеться розвиватися. Це ж просто скетчі, вправи. Як сказав один наш російський приятель, журналіст Гріша Охотін — я пишу, ніби демонструю свої літературні здібності, лише показую — дивіться, як я можу. Я не хочу, щоб таке враження складалося. Я хочу розказати історію. Тому що це те, що має робити художня література — розповідати історії.

— Чи це так обов’язково? У минулому столітті чимало обдарованих письменників добре попрацювало над тим, аби позбавитися лінійного сюжету, робити текст без фабули, як у тому-таки новому романі...

— Була мода, був період зі своїми завданнями й вимогами, значення якого ніхто не відміняє, безсумнівно. Модернізм витворив нову філософсько-культурну парадигму, обновив художні форми, повністю перезапустив усю систему. То була революція свідомості, суть якої — довести самим собі й людям, що можна от ще так — зовсім по-інакшому. Можна й так. Воно зіграло свою роль, але класичну художню літературу ніхто не відміняв. Це був як ліфт на верхній поверх. І в межах відкритого ними нового поверху чудово знаходиться місце і для класичного лінійного сюжету.

— Але ж, погодься, є чимало дуже талановито зроблених творів, де основний герой — мова як така.

— Так, але це експериментальна література, навмисно революційна, не для читання на дозвіллі. Вона вплинула на все, безсумнівно, але лишилася в історії. А всі закони, за якими будується художній твір, є незмінними. Історія буде успішна й прочитається, якщо це буде історія конкретного героя, який залишає свою домівку, бореться з драконами, проходить дорогу випробувань, зустрічає прекрасну царівну, примирюється з батьком, здобуває свій трофей. І ця модель характерна для класичного міфу, для міфів різних культур, для чарівної казки, для роману — просто в різних варіаціях, але завжди йдеться про це саме, і так буде вічно, іншого немає, тому що така наша людська природа.

— Хто тоді твій герой? Як він почувається?

— Мій герой почувається добре. Він здебільшого перебуває наодинці з собою і час від часу ходить зазирати за обрій. Але поки йому далеко до краю світу, тому він постійно повертається додому.

— Щодо пізнання світу й самого себе — мені дуже сподобалася цитата зі Сімони Вайль у твоєму Живому Журналі: «З людей, чия неземна (surnaturelle) частина їх самих ще не пробудилася, праві атеїсти, а віруючі не праві». А що ти можеш сказати про свою неземну частину? Чи пізнала ти її?

— Питання віри, стосунків із божественним — дуже інтимна тема. А щодо неземної частини — якщо земна я спробую матеріальними словами назвати абсолютно нематеріальну субстанцію, це буде неправда. Давайте назвемо словом душа.

— Що тоді означає істинна віра?

— Це такий трансцендентний досвід, який, знов-таки, неможливо висловити. Але віра приносить те, що ми вже можемо відчути — це відсутність страху, питань, певність щодо правильності того всього, що зараз відбувається. Віра дає свободу.

— А в своєму майбутньому ти теж упевнена?

— Я не знаю, що буде завтра. Але я відкрита до будь-яких змін. Вперед із піснею. Я впевнена в доцільності та унікальності всього того, що відбувається зі мною зараз. Бо це тільки моє життя і я маю щастя тут, і зараз бути й відчувати, і створювати щось своє — і як я маю бути вдячна за це. Адже можна було б і не бути взагалі.

Кілька нових мініатюр Галі Карпи

БЕЛІНДА Й ПРЯМОКУТНИК

Белінда ходив на дах молитися. Ходячи туди-сюди взад-вперед молячись, він бачив світ тільки прямокутником перед собою, вертикальним прямокутником, в який вміщалася лише прямокутна частина світу. Белінда вертів головою — але все одно бачив прямокутник, справа й зліва.

Одного разу, коли Белінда ходив по даху, молячись, зверху з’явилась драбина, вона хиталася на вітрі своїми мотузками й дерев’яними перекладинами. Белінда так довго чекав на це, що навіть вже був забув, на що саме чекав, а при вигляді драбини очі йому затуманились і він, переступаючи ногами вгору і вгору, плакав, як маленький. А що очі йому затуманились, то він і не відразу помітив, як поволі розростався у всіх напрямках його прямокутник.

БЕЛІНДА І СНІГ

Випав сніг, і Белінда пішов подивитися, як задалеко випав сніг. Белінда пішов вперед, а кроки його позаду засипались новим снігом. Белінда все йшов і йшов, і аж коли він перетворився на ледь помітну точку на тлі білого снігу, він зрозумів, що сніг випав дуже далеко. Белінда зрозумів, що сніг випав повсюди, і що назад можна і не повертатися. І тоді Белінда зник.

БЕЛІНДА І ДВЕРІ

Коли виявилось, що в його житті все так само важливо, як і не має жодного значення, Белінда почав ходити зовсім по-інакшому — задом наперед. Так Белінда відкрив у своїй голові нові двері й вийшов в них.

БЕЛІНДА І СЛІДИ

Вночі випав сніг, а зранку Белінда пішов до лісу. Сніг лежав по коліна, і щоб не намочити ноги, Белінда мусив ступати крок в крок слідами того, хто був пройшов тут першим. Белінда йшов і йшов, аж раптом сліди обірвалися прямо посеред дороги. Так Белінда зрозумів, що це були його сліди, і повернувся.

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments