Я — для того, щоб голос мого народу достойно вів свою партію в багатоголосому хорі світової культури.
Олекса Тихий, український дисидент, правозахисник, педагог, мовознавець, член-засновник Української гельсінської групи

Гетьман української музики

Так називали сучасники представника козацького роду — Миколу Лисенка
7 листопада, 2002 - 00:00


Для Меморіального музею Миколи Лисенка день 6 листопада ніколи не є суто траурним. О 13.44 (час смерті композитора) включається метроном і звучить запис духовного концерту «Куди піду від лиця твого, Господи» — єдиний твір, написаний ним на канонічний текст.

Видатний піаніст, хоровий диригент, композитор народився 20 березня 1842 року в с. Гриньки (Полтавська область). Микола Віталійович походив зі старовинного козацького старшинського роду. Дістав блискучу освіту. Закінчив Київський університет — природознавчий факультет. Захистив кандидатську дисертацію з біології (про розмноження нитчастих водоростей). Йому пророкували блискучу кар’єру вченого, пропонували залишитися викладати, але Лисенко обрав собі інший шлях, пов’язавши своє життя з музикою. Після навчання в Лейпцизькій консерваторії (клас фортепіано) його називали піаністом-віртуозом. Вчився у Римського- Корсакова в Петербурзькій консерваторії. Він — організатор хорів, які пропагують українську музику. Коло інтересів Миколи Віталійовича — величезне. Він створив Товариство любителів музики і співу, працював у Південно-Західному відділенні Російського географічного товариства. Був людиною високої ерудиції, енциклопедистом і багатогранно обдарованою особистістю. Один із перших інтерпретував «Кобзаря» Шевченка, робив обробки народних пісень, автор 10 опер, вокальних творів, сонат, рапсодій, сюїт, полонезів, ноктюрнів, фундатор музично-драматичної школи. Володів неабияким літературним талантом. Написав фольклорні праці — «Дума про Хмельницького і Барабаша», «Про торбан і музику пісень Відорта», «Народні музичні інструменти на Україні». І це далеко не повний перелік інтересів і діянь М. Лисенка.

Дана стаття — не наукова праця, а штрихи до його біографії, спроба подивитися на нашого класика з позицій сьогодення. Ми, разом із читачами, спробуємо зрозуміти, як формувався талант музиканта, який прославив українську націю. Розповісти маловідомі факти про творчу, викладацьку і громадську діяльність, радощі та смутки, сім’ю, друзів, соратників і недругів Миколи Віталійовича.

Понад півстоліття Лисенко віддав композиторській діяльності, написавши більше тисячі самобутніх різноманітних за формою, обсягом і значенням творів, але композиторська праця ніколи не приносила йому матеріальних вигод. Утримувати сім’ю він міг тільки за рахунок викладацької діяльності. Масу часу витрачав на приватні уроки та викладання музики в Інституті шляхетних дівчат. Лише ночами міг займатися своєю улюбленою справою — писати музику.

Часто, коли вимовляється ім’я Миколи Лисенка, перше, що спадає на думку, — його епохальна опера «Тарас Бульба» — вершина української класичної музики. Адже він автор опер: «Енеїда», «Утоплена», «Ноктюрн», «Різдвяна ніч», «Коза-дереза», «Пан Коцький», «Зима і Весна», які нині рідкісні гості на сцені. Парадокс, найпопулярніший твір композитора — опера «Наталка Полтавка», в принципі, не авторський твір у чистому вигляді. До лисенківської версії існувало кілька варіантів цієї народної оперети. Кілька музичних фрагментів склав сам автор п’єси — Іван Котляревський, використовувалися пісні Марусі Чурай (у тому числі й знамениті «Віють вітри»). Микола Віталійович сам говорив: «Я уклав і упорядкував клавір». Він дописав передмову до першого видання, вибрав найбільш популярні українські мелодії, доповнив твір розгорненою увертюрою і створив фортепіанний клавір. Досі не відомо, чи сам Лисенко оркестрував цю оперу.

ТАРАС

У книзі «Спогади сина» Остап Лисенко написав, що 35 років, майже все творче життя, його батько думав над долею своєї улюбленої «дитини» — оперою «Тарас Бульба». Ще в 70-х роках у Миколи Віталійовича народилася ідея створення народної опери. Намір зміцнів, коли композитор, разом з археологічною експедицією, побував на місці колишньої Запорозької Січі. Після тієї поїздки вирішив написати оперу на матеріалі знаменитої повісті Гоголя. Його захоплювала незламна сила волі, мужність, відвага Бульби та його палка любов до батьківщини. З 1880 по 1890 рр. разом із Михайлом Старицьким (автором лібрето) він працював над оперою. Петро Чайковський пропонував допомогу в постановці «Тараса Бульби» в Петербурзі, але композитор не погодився, вважаючи, що опера про національного героя спочатку повинна бути показана в Україні. На жаль, ні Лисенку, ні Старицькому не довелося за життя побачити свого «Тараса Бульбу» на сцені. Тільки в 1924 році в Харкові вперше поставили оперу, а в Києві в 1937.


Композитор повністю завершив оркестровку опери. Але через те, що у Лисенка не було диригентської симфонічної практики, після смерті композитора довелося робити редакції опери. Довгі роки не могли знайти авторської партитури. Виявилося, Микола Віталійович передав ноти для видання у фірму «Леон Ідзіковський» — відоме на той час не тільки у Києві, а й у всій Європі музичне видавництво. А коли сім’я Ідзіковських емігрувала до Польщі, митрополит Андрей Шептицький викупив весь український фонд. У тому числі там виявилися і рукописи Лисенка. Після смерті владики УГКЦ у Львові, розбираючи архів, натрапили на ці унікальні раритети. Партитуру передали на зберігання до нотного відділу Львівської публічної бібліотеки.

Ми звикли вважати «Тараса Бульбу» народною музичною драмою. А Микола Віталійович на чільне місце ставив трагедію Тараса і Андрія про роздвоєння особистості та штучне зіткнення двох народів. Подивіться на оточення Лисенка: Тадей Рильський, Данило Антонович, Борис Познанський — поляки. Його хвилювала тема українця, якого намагалися ополячити та поляка, який свідомо служив українській культурі. Старицький і Лисенко створили першу українську оперу про національного героя. Саме тому автори змінили фінал і не «вбивали» свого Тараса.

На жаль, не побачила світ постановка Леся Курбаса. Дуже цікаві декорації зробив Анатолій Петрицький. У 1919 році Київ захопив Денікін. Театр згорів, залишилися лише ескізи декорацій. А в 30-ті, перед Левком Ревуцьким, Борисом Лятошинським і Максимом Рильським радянська цензура поставила завдання: змінити фінал, привівши оперу до гоголівського першоджерела, коли Бульбу спалюють. Тому нині існують кілька варіантів цієї опери.

ОЛЬГА

Ім’я Ольга можна назвати знаковим для Лисенка і його нащадків. Микола Віталійович мав двох дружин, і обидві на ім’я Ольга. А у нинішнього Лисенка-молодшого, праправнука композитора, мати — Ольга Всеволодівна. Микола Віталійович офіційно був одружений з Ольгою Оконор, своєю племінницею, яку знав із дитинства. Вона була молодшою за Миколу на десять років. Судячи зі спогадів людей, які її добре знали, вона була чарівною дівчиною. Збереглося чотири листи Ольги до Миколи в Лейпциг, які незабаром буде опубліковано в №3 журналу «Музичний архів». Дана публікація проллє світло на деякі невідомі сторінки біографії композитора. Скільки в тих листах любові, тепла! Ольга мала прекрасне сопрано. На жаль, сім’я Оконор страждала спадковим психічним захворюванням. І з молодих років Ольга Олександрівна була схильна до депресій, що призвели надалі до нервових зривів. Вона перестала співати. Існує думка, що драма «Блакитна троянда» Лесі Українки — саме про проблеми сім’ї Лисенків.

В офіційному шлюбі у Миколи Віталійовича не було спадкоємців. З Ольгою Антонівною Ліпською, яка стала його громадянською дружиною, композитор познайомився під час концертів у Чернігові. П’ять років Микола Віталійович вів подвійне життя. За той період у них народилося троє дітей. Свою вагітність Ольга Антонівна ретельно приховувала від сторонніх, виїжджаючи народжувати до Петербурга під приводом занять на фортепіано. Судячи з усього, сильний нервовий зрив Ольги Олександрівни стався, коли вона дізналася про суперницю. Близько року їй довелося лікуватися в клініці. М. Лисенко дружину не залишив, підтримуючи всіляко морально і матеріально. Вони спілкувалися аж до смерті композитора. До речі, Ольга Олександрівна як офіційна дружина отримувала за нього пенсію. Довгі роки вона викладала в дитячому притулку Покровського монастиря. Точна дата її смерті невідома, десь 30-ті роки, тобто вона набагато пережила свого чоловіка.

Громадянська дружина композитора Ольга Антонівна подарувала йому щастя батьківства — семеро дітей (п’ятеро вижили). Дивно, але першій дружині Лисенко присвятив 11 творів, а матері своїх дітей — жодного. Є припущення, що один із романсів Микола Віталійович написав під враженням смерті Ольги Антонівни в 1900 році, але документального підтвердження цього факту немає.

СОРАТНИКИ

Драгоманови, Косачі, Старицькі — ось три сім’ї, які довгі роки не тільки жили поряд, їх зв’язували споріднено-дружні стосунки з Лисенком. У всіх було багато дітей. Здавалося б, Олена Пчілка, Михайло Старицький — письменники, а українським диктантом займався з усіма дітьми Микола Віталійович. Композитор був натхненником «Плеяди» — союзу молодих літераторів, створеного Лесею Українкою. Він був людиною, навколо якої концентрувалася інтелігенція. Разом з Олександром Кошицем організував філармонічне товариство «Боян». Лисенко був активним членом Літературно-артистичного товариства, фундатором і головою ради старійшин Українського клубу. Він був у центрі найцікавішого покоління.

ШКОЛА

Сьогодні ми називаємо Миколу Лисенка композитором, але його офіційний статус — педагог. Цим він заробляв не тільки на життя, а й на видання своїх творів. Під час святкування 35-річчя творчої діяльності Миколи Віталійовича громадськістю було зібрано чотири тисячі рублів для придбання дачі чи хутора, оскільки у Лисенка не було ніякої власності після 1861 року. Їхня сім’я розорилася. До речі, Миколу навіть виключали з університету за несплату. Надалі, все життя він був середньо забезпеченою людиною. Основним джерелом прибутків композитора була викладацька діяльність в Інституті шляхетних дівчат і приватні уроки музики. Всі квартири Лисенко знімав. Коли ж з’явилася можливість купити будинок — відмовився, а зібрані гроші використав для відкриття школи.

Багато років композитор мріяв про справжню музично-драматичну школу, про талановитих учнів, яким би міг передати свої знання. Ще в 1868 році він написав із Лейпцига своїм рідним: «Потрібна школа, потрібна негайно, і така школа, яка б мала народні рідні основи, бо інакше, вона дасть, як усе у нас, блеклий колір з іноземними рум’янами». Але втілити в життя свою мрію вдалося тільки в 1904 році. Лисенко орендував невеликий одноповерховий будинок із мезоніном на вул. Великій Підвальній, 15. Укомплектував необхідні інструменти, запросив працювати чудових педагогів. Із перших днів Лисенко вважав, що в його Музично-драматичній школі повинні виховуватися актори та музиканти для української сцени. «Виростуть, зміцніють крила у наших орлят. Навчимо їх літати, і понесуть вони людям пісню і могутнє слово, що будять думку, зогрівають серце. Хіба для цього не варто кинути все інше і цілком віддатись школі?» — говорив Лисенко своєму другові, відомому співаку Олександру Мішузі.

За спогадами Остапа Лисенка, Микола Віталійович вважав себе непрактичною людиною, без адміністративної жилки, але, незважаючи на це, він зумів сформувати навколо себе найкращі педагогічні сили. В основу навчального процесу школи було покладено програми Санкт-Петербурзької консерваторії та Московського театрального училища. Вперше було відкрито клас бандури, в якому викладав Іван Кучугура- Кучеренко. Вже в перший рік у лисенківській школі навчалося більше 300 учнів. Вона не мала дотацій та існувала тільки за рахунок плати за навчання. Більшість учнів — люди середнього статку і бідняки. Коли не вистачало коштів на оплату праці педагогів, Лисенко влазив у борги, брав кредити та якось викручувався. З різних кінців України тягнулася талановита молодь, а незабаром багато учнів продовжать лисенківську справу, зроблять свій внесок у розвиток української культури.

КЛУБ

Важким для композитора видався 1905 рік, прокотилася хвиля реакції по всій країні. «Треба нам, діячам культури, об’єднатися в ці важкі часи, спільно, дружно нести знання, слово і пісню людям», — говорив Лисенко Садовському. Замість ліквідованого владою Літературно-артистичного товариства через три роки композитору вдалося створити Український клуб, який став культурно-освітнім центром і першою легальною українською громадською організацією. У клубі проводилися літературні та музичні вечори, читалися лекції. Виступали відомі письменники, актори, співаки, музиканти, художники. Проходили репетиції хору, заняття дитячої та спортивної секцій. Організовувалися виставки, почала працювати бібліотека. Активна робота клубу не подобалася владі. Посипалися доноси, в яких його називали «осередком сепаратизму, мазепинства, який розхитує устої існуючого ладу». Під час ревізії бібліотеки, «чини» побачили зарубіжну періодику і книги, які визнали забороненими на території Російської імперії. Цей факт послужив мотивом для закриття клубу. Але Лисенко та його соратники, передчуваючи подібний сценарій розвитку подій, встигли зареєструвати новий клуб під назвою «Родина». До речі, в грудні 1912 року, на траурному концерті клубу, незабаром після смерті Лисенка, було виконано лебедину пісню композитора — останній твір: одноактну оперу «Ноктюрн».

СМЕРТЬ

У 1911 році, коли композитор, через рабські умови, відмовився відмічати 50 річчя смерті Тараса Шевченка у Києві,на нього ополчилися не тільки Трепов із Новицьким, а й сам Столипін, тобто вся російська влада. За пропозицією гуртка «Кобзар» концерти Лисенко переніс у Москву. Після цього композитора і членів старійшин Українського клубу притягли до кримінальної відповідальності «за антидержавну діяльність». Це серйозне обвинувачення було сфабриковане владою, яка вирішила покарати непокірного націоналіста. Адже Микола Віталійович Лисенко був символом і совістю українців. Процес мав бути гучним і показовим, щоб іншим не кортіло. Хвилювання призвели до сумних наслідків...

Композитор помер від інфаркту. Микола Віталійович збирався на заняття до своєї школи. Відчув себе погано. Повернувся, приліг на ліжко, і через 20 хвилин його не стало. Діти кинулися до Старицьких і Косачів, але вже нічого не можна було змінити. За переказами, останніми словами Миколи Віталійовича було прохання покликати Олександра Кошиця, свого учня і соратника. За спогадами Ольги Петрівни Косач, у композитора був подив на обличчі. Схоже, смерть стала для нього також несподіваною і непрошеною «гостею».

Коли ховали композитора, з ним прийшли попрощатися тисячі людей, які прибули з усіх регіонів України. За спогадами Олександра Антоновича Кошиця, Лисенка відспівували у Володимирському соборі, тільки хор, який ішов попереду траурної процесії, складався з 1200 чоловік. Коли вони співали, то було чути в центрі Києва. Труну до Байкового кладовища пронесли на руках.

У Меморіальному музеї М. Лисенка експонується унікальний експонат — «червона китайка», якою було покрито труну композитора. У багатьох статтях тих сумних днів Миколу Віталійовича називали «гетьманом української музики», «інтимною силою українського руху, його вогнем і живим зв’язком». «Червона китайка» — не прапор революції, як розповідали нам у радянські часи, а старовинний звичай, коли проводжають в останню дорогу представника козацького роду. Адже предок композитора — Іван Якович Лисенко був полковником Чернігівським, Переяславським і «наказним гетьманом України» 1674 року.

СПАДКОЄМЦІ

Всі дочки та сини Лисенка навчалися музиці. Найстарша — Катерина Миколаївна була гарною піаністкою. Вийшовши заміж за відомого художника Віктора Масленикова, музикою займалася для душі. У 1920-ті була однією із засновниць Нотного відділу Бібліотеки АН України. Професійним музикантом стала лише Мар’яна Миколаївна. Закінчила Московську консерваторію, викладала у Києві та Львові. Прекрасний голос мала Галина Миколаївна. Була красунею, але віддала перевагу сімейним обов’язкам над співацькою кар’єрою. Її чоловік — викладач консерваторії Синошило. Улюбленцем сім’ї і найбільш обдарованим вважали Тараса Миколайовича, який грав практично на всіх музичних інструментах. Він помер від застуди в 22 роки. Остап Миколайович став музикознавцем, викладав у Київській консерваторії. Його головна заслуга в тому, що разом зі своєю дружиною Марією Тимофіївною зберегли архів композитора. У 1941 році О. Лисенко очолив Українську музичну академію. Під виглядом студентів йому вдалося зберегти життя дуже багатьом людям, які опинилися на окупованій території. Разом із колегою по консерваторії Анісією Шреєр-Ткаченко вони сховали інструменти багатьох музикантів. А лисенківському роялю не пощастило. На горищі, де він зберігався, зірвало дах, довелося тричі реставрувати, щоб врятувати інструмент. А в грудні минулого року знову «підліковували» знаменитий рояль, якому більше 120 років, і він знову звучить. У Меморіальному музеї проводяться камерні вечори, на легендарному інструменті грають найкращі піаністи та почесні гості.

Сьогодні є нащадки українського класика по трьох лініях: Остапа, Галини і Мар’яни. По чоловічій гілці Микола Віталійович Лисенко — повний тезка, праправнук композитора, — також музикант, диригент. Він нащадок династії, її спадкоємець у 12 коліні.

Ім’я М. В. Лисенка присвоєне Національній філармонії України, Львівському вищому музичному інституту, Харківському театру опери та балету, Київській музичній школі-інтернату, струнному квартету, в багатьох містах є вулиці композитора. А найголовніше, його твори не забуті, вони часто виконуються.

Сьогодні ведеться робота з підготовки до видання тритомника про життя та творчість Миколи Лисенка. До нього увійдуть 480 листів композитора, спогади сучасників, а також «Лисенкіана» Дмитра Ревуцького, учня Миколи Віталійовича, його першого біографа. А з 19 по 30 листопада у Києві пройде Міжнародний музичний конкурс ім. М. Лисенка, який є музичною візиткою України.

Автор висловлює вдячність завідуючій Меморіального музею М. Лисенка Роксані Микитівні Скорульській за допомогу в підготовці цього матеріалу.

Тетяна ПОЛІЩУК, «День» Фото з архіву
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments