Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Гімн мистецтву

Дмитро Богомазов. Дві «території» емоційних «ребусів»
17 листопада, 2015 - 15:42
Фото Артема СЛІПАЧУКА, «День»

В українському театральному просторі, насиченому різноманіттям режисерських імен, творчість Дмитра Богомазова – окреме, індивідуальне, оригінальне й унікальне явище. Кожна його вистава – цікавий емоційний ребус, розгадка якого примушує професіоналів ламати голови, глядачів панікувати й захоплюватися, колег насолоджуватися чи зневажати. Та, зрештою, у пошукові відповідей усі отримують належне естетичне задоволення. Богомазов не ставить вистави просто так. Це не про нього, коли йдеться про вдале розведення мізансцен, його масштаб висловлювань глобальний, щоразу – це нова стежка у дорозі, яку він обрав із самого початку, – вистава не заради вистави, а як результат висновку непростих роздумів про мистецтво й буття, що пов’язані нерозривно. Тому кожен сценічний твір Дмитра Богомазова стає, певним чином, посланням, здатним поставити діагноз часові, явищу мистецтва, людській природі. Тому, напружуймося, розгадуючи їх.

БІЙ, ЯКИЙ НЕ ВИГРАТИ

Сцена Національного театру ім. І. Франка для Д.Богомазова – територія незнайома, і хоча режисерові не раз доводилося «грати на чужому полі» інших театрів, демонструвати свою переконливість на головній сцені – справа відповідальна. З режисером працює команда однодумців (художник Олександр Друганов, композитор Олександр Кохановський, режисер із пластики Олексій Скляренко, режисери відео – Олег Чорний, Андрій Коротаєвський, асистент художника Петро Богомазов), з якими не страшно піти в «Ліс». Саме до цієї п’єси О.Островського звернувся у своїй нещодавній прем’єрі у Театрі ім. І.Франка Дмитро Богомазов. Напередодні лунали здивовані чутки – Островський, зараз? На українській сцені? Виставою Богомазов доводить, чому Островський, чому у нас, і чим це важливо для нього як митця.

НАЗВА П’ЄСИ «ЛІС», ЯКА, ЗА ДУМКОЮ РЕЖИСЕРА, НЕ ВТРАТИЛА СВОЄЇ АКТУАЛЬНОСТІ, МЕТАФОРИЧНО ВИЗНАЧАЄ ДРІМУЧІСТЬ МОРАЛЬНИХ УСТОЇВ СУСПІЛЬСТВА / Фото Артема СЛІПАЧУКА, «День»

Назва п’єси «Ліс», яка, за думкою режисера, не втратила своєї актуальності, метафорично визначає дрімучість моральних устоїв суспільства, представницею якого є головна героїня – поміщиця Гурмижська та її оточення. Звісно, Гурмижська могла б торгувати чим завгодно, пшеницею чи кіньми, але ж ні, авторові для виразних асоціацій потрібен ліс… Геніальний драматург визначає, режисер театралізує думку. І виникає на сцені чарівної краси природа, вічні зірки, місяць, водоспад, річка, кам’яні валуни, величні дерева. Тло прекрасної, нетлінної природи стане віддзеркаленням мізерності людей, що живуть тут.

У фантасмагорії сну Гурмижської (Наталя Сумська), яким розпочинається вистава, Богомазов містично театралізує її пророче марення. У сні з’являється револьвер. За усіма законами сцени, чекатимемо, коли він вистрелить.

Сюжет розгортається не стрімко, режисер наче дає можливість неспішно розгледіти життя поміщицького маєтку і все, що тут відбувається. Які кумедні карикатури сусідів-поміщиків! Паноптикум, що нагадує картинки сучасного світського життя. І вульгарна ознака свята – повітряні кульки. Лицемірно-доброзичливо прагнуть обдурити одне одного Гурмижська та Восьмибратов (Олег Стальчук). По-святенницькому вона веде інтригу, відставляючи зі свого шляху бідну родичку Аксюшу (Ксенія Баша-Довженко) й наближаючи власне одруження з Булановим (Олександр Форманчук). У цих сценах – приклади високої акторської майстерності франківців.


Фото Артема СЛІПАЧУКА, «День»

Починає справджуватися віщий сон Раїси Павлівни, й у маєтку під виглядом військового з’являється актор Нещасливцев, у цій ролі Анатолій Хостікоєв. Саме постать Нещасливцева стає головною особою у протистоянні з людьми «лісу». Через ці стосунки режисер вибудовує глобальну модель світу, в якому існує постійне протистояння, точиться боротьба добра зі злом, світла з пітьмою, високого й ницого, прекрасного й потворного тощо. Із небожа у Островського Нещасливцев у виставі Богомазова перетворюється на брата покійного чоловіка Гурмижської. Звісно, для своєї концепції при виконанні ролі саме цим актором, його фігуру треба було «обважнити», додати віку, досвіду. Бій, на який він зважується, аж занадто безжальний.

Образ Нещасливцева для Анатолія Хостікоєва вийшов бенефісною роллю. Актор, який завжди у творчому пошукові й має величезне бажання грати, наче «вибухає» всім, що вміє й завжди прагнув сказати зі сцени. Грає соковито, з розмахом! Імпровізуючи, Хостікоєв представляє самого себе, у чомусь свою акторську долю. Словами Нещасливцева актор розповідає про себе, дозволяючи власними фразами доповнювати текст драматурга. Обізнаний театрал збагне, про що йдеться у пристрасному й іронічному монологові Нещасливцева-Хостікоєва, який перетворюється на міні-виставу, й побачить, як через призму сьогоднішнього героя проступають риси  безшабашного парубка – моторного Енея, романтично-безрозсудливого Хосе, магнетично-всесильного Воланда, трагічно-розгубленого Отелло й рафіновано-аристократичного Генрі Хіггінса, феєричного, приреченого на театр Кіна ІV…  А ще потенціал не зіграних актором Дон Жуана, Ромео, Лукаша, Дон Кіхота, Короля Ліра. Втім, Дон Кіхота режисер дає змогу Хостікоєву зіграти тут. І Санчо Панса підходящий є – колега Щасливлев (Василь Баша), хоча й зі скрипом, але погоджується підіграти. Можна йти на бій із вітряками, але супротивник серйозний.

Гурмижська-Сумська уособлює цинічність світу, його лицемірство й підступність. Її войовниче святенництво рядиться в «білі одежі» добра й справедливості. Прихована хтивість маскується під добропорядність, нажива стає визначальним моментом усіх поривань. Н.Сумська філігранно вибудовує роль, майстерно «жонглює» масками образу. Риси владного характеру змагаються з демонстрацією поведінки закоханої літньої жінки, яку почуття перетворюють на молоду. Треба бачити, як Гурмижська-Сумська граційно закручує скакалку навкруг себе, вистрибує, наче дівчина. Яке вміння «крутити» інтригу, вона здатна змусити усіх танцювати під свою дудку. А у виконанні романсу присутня надзвичайна палітра почуттів, тонка вивіреність посилу. Це визначальна мізансцена, де актриса, окрім вокальних даних, демонструє вміння унаочнити присутність іронії, серйозного, але ж комікування, все це на блискучій органіці, умінні переконувати в характері поставою, жестами, пластикою.

Безперечно, у виставі дві ключові фігури – Нещасливцев і Гурмижська. Ці персонажі – достойні супротивники. Протягом вистави психологічні терези їхнього протистояння весь час коливаються. У вишуканому двобої із залученням інтелекту, хитрощів, емоцій, раз-по-раз у кожної зі сторін з’являється переконаність у перемозі. Та режисер до фіналу тримає інтригу.

Предмет жадання Гурмижської – молодик Буланов, виставлений режисером навмисним потворою. Здавалося б, як можна закохатися у таке недолуге створіння? Але таким рішенням режисер лише підкреслює сумні висновки свого дослідження природи людських характерів і стосунків.


Фото Артема СЛІПАЧУКА, «День»

Як на мене, у «Лісі» Дмитро Богомазов свідомо відійшов від превалювання сценічної форми, тут, можливо, вперше для нього так наявно перемагає першооснова психологізму. Певно, далися взнаки закони території, сила франківської школи. І у вивіреному балансі усіх чинників вистава вийшла живою, емоційною, видовищною, цікавою для спостереження.

Апогеєм двобою двох світів, що у Богомазова представляють Гурмижська і Нещасливцев, стає фінальна сцена. Заявлений на початку револьвер нарешті повинен вистрелити. Постріл цей робиться відверто театрально. Нещасливцев-Хостікоєв цілиться, Щасливцев-Баша зі стукотом випускає з рук дошку. Удар, постріл…

Нещасливцев і Щасливцев, вічні Дон Кіхот та Санчо Панса, спускаються у зал для глядачів і йдуть собі. На сцені завмерлі персонажі. Завіса…

Отакий невтішний висновок робить Дмитро Богомазов у своїй вигаданій моделі світу з його одвічним протистоянням. Добро знову приречене на поразку, а зло залишається на сцені життя. Стріляємо по ньому з іграшкових, театральних револьверів, тож шансів перемогти немає.

ПІСНЯ ЛОЛИ

Київський театр драми і комедії на лівому березі Дніпра для Дмитра Богомазова – територія рідна, де, як мовиться, й стіни допомагають. Тут усі однодумці – й постановочна група, й актори, тож вистава «Пой, Лола, пой!» Олександра Чепалова за Генрихом Манном народжувалася в атмосфері піднесеної єдності в досягненні результату.

Історія Лоли (Оксана Жданова), співачки в портовому кабаре «Блакитний янгол», дає змогу режисерові поринути в стихію музики. Живий оркестр, акторський спів, промовиста пластика, «покладені» на щемливий драматичний сюжет, і в результаті народжується феєричний мюзикл.

«ПОЙ, ЛОЛО, ПОЙ» – МИСТЕЦТВО ЗДАТНЕ ДРАЖНИТИ, ДРАТУВАТИ, ХВИЛЮВАТИ, ЗАХОПЛЮВАТИ, ВРАЖАТИ, ЛЯКАТИ НЕЗРОЗУМІЛІСТЮ… / Фото Євгена ЧЕКАЛІНА

 

В ідеї протистояння двох світоглядів Дмитро Богомазов «кодує» своє чергове послання. Укотре митець демонструє надзвичайно образну структуру вистави – з виразною режисурою, скрупульозністю естетичного завдання, важливістю постановки та вирішення художніх проблем.

Глядач захоплено спостерігає за яскравим дійством, що динамічно  розгортається, та переконується в гармонії форми та змісту. Він потрапляє за куліси мистецтва, бачить його зворотний бік, зазвичай прихований від сторонніх очей. Згадується знамените: «Когда б вы знали, из какого-го сора растут стихи…».  Вистава діє, як добре злагоджений механізм, кожна роль – перлина! Довершений вокал Лоли-О.Жданової підкреслює вміння актриси проживати кожну пісню, як окрему виставу, де психологізм підкреслюється зовнішнім малюнком ролі. Які колоритні, виразні й багатозначні Густа (Леся Самаєва) та Кіперт (Лев Сомов), наївно-загрозливі у бажанні пізнати життя гімназисти Ломан (Олександр Піскунов) та Фон Ерцум (Олександр Комаренко), спокусливе уособлення зла, гравець Енді (Андрій Самінін), душа кабаре, шикарний Конферансьє (Михайло Кукуюк). Кожен із музикантів оркестру вірно тримає у загальній картині свій вигаданий образ. Захоплює, що драматичні актори ще й грають на музичних інструментах.


Фото Євгена ЧЕКАЛІНА

На сцені – просто торжество мистецтва. Химерний світ лицедіїв у дивних та дивовижних масках і костюмах вражає. На цьому фантасмагоричному, нереальному, тлі розгортається історія кохання вчителя гімназії Гнуса (Олександр Ганноченко), який бореться за дотримання моралі в містечку й відвернення своїх учнів від осередку розпусти.

Так, головний конфлікт розгортається  між цим усталеним образом хаосу мистецтва й людиною, яка протистоїть йому, хоче побороти, згодом стає його частиною і, врешті-решт, не витримує його реалій. Гнус-Ганноченко опиняється в незнайомому і ворожому світі, й, осягаючи його, актор підноситься до висот трагедії. Усе стається наче проти його волі, можливість закоханості, несила супротиву цьому потягові, несподіване весілля з Лолою.

Режисер підсилює мотив протистояння. Показуючи приховану сторону світу мистецтва, що його він вивертає назовні, Богомазов переконує, що мистецтво здатне підкорити, «завербувати» в армію прихильників навіть тих, хто завідомо був проти, він упевнений – мистецтво має безмежні можливості. І ось уже Гнус-Ганноченко  чітким кроком прямує шляхом залучення до прекрасного. Кульмінаційною стає сцена, де він пробує надіти собі на носа клоунську червону кульку. У метафорі «щеплення» мистецтвом акторові вдається передати не тільки зовнішні перетворення, а й внутрішні трансформації здивування свого героя ними.


Фото Євгена ЧЕКАЛІНА

Цією виставою Д.Богомазов «виспівує» гімн мистецтву, його силі, його незборимості. Він з любов’ю показує сцену, на якій «всегда беспредел и беспорядок», стверджує, що важливо тільки те, що відбувається на сцені, а не за кулісами; переконує, що заради мистецтва можна змиритися з приниженням і несправедливістю. Мистецтво, – каже Богомазов, – здатне дражнити, дратувати, хвилювати, захоплювати, вражати, лякати незрозумілістю, незбагненністю, воно може все! Дає людині надію й сили вижити в нашому шаленому світі. У цьому його місія. Не терпить мистецтво лише упереджень, втручань, контролю й насилля над собою. Це для нього смертельна загроза. І вигадує Д. Богомазов, як можна у виставі показати смерть мистецтва в образі Лоли. Її вбиває Гнус, і тут театральна розповідь переплітається з глибинним підтекстом. Знову реквізиторський пістолет, той же несправжній звук пострілу… Та свідомість не констатує поразку. Мистецтво сильніше за будь-які постріли по ньому. Тому «Твори, Дімо, твори!», «Дивуй, Дімо, дивуй!»…

Алла ПІДЛУЖНА, театрознавець
Рубрика: