Гірка і страшна новина: помер актор Олексій Петренко

За місяць до свого 79-ліття. Актор, чия робота в кіно упродовж сорока років викликала колосальний інтерес…

Він народився у селі Чемер Козелецького району на Чернігівщині. 1962 року закінчив Харківське театральне училище.  Працював у Запорізькому театрі імені М.Щорса, Донецькому російському драматичному театрі. З 1964-го жив і працював у Росії – у Ленінградському театрі ім. Ленсовета, Московському на Малій Бронній, МХАТі, у театрах «Школа драматичного мистецтва» і «Школа сучасної п‘єси». З 1994 року залишив театр, багато знімався у кіно. Один із найзатребуваніших російських акторів.

України не цурався, навіть української мови не забував. Я мав кілька розмов із ним. Якось поцікавився: «Як це ви, Олексію Васильовичу, усе доросле своє життя проживши у Росії, не забули української»? Відповідь була такою: «Та все дуже просто. Я забрав батьків до себе, дома говорили українською. Отак вона й збереглась у мені»…

Кінорежисер Віктор Гресь багато років мріяв зняти «Тараса Бульбу», у головній ролі бачив Олексія Петренка. Так і не зреалізувалось, на жаль. Я запитав якось в актора, чи не шкодує він про Бульбу? «Я належу до тих людей, які не шкодують за тим, що не відбулося. Я і не планую щось спеціально: от, мовляв, хочу зіграти Гамлета чи Ліра. Трапиться нагода – охоче погоджусь. А ні то ні, плакати не буду. Так і з Бульбою. Хотілося б, звичайно, одначе немає тут драми. Просто шкода, що фільм такий не знято», - казав актор. Як відомо, картину  було знято іншим режисером, з Богданом Ступкою у головній ролі.

Моє покоління відкрило Петренка у фільмі «Двадцять днів без війни» Олексія Германа. Сім чи вісім хвилин екранного часу – випадковий сусід по купе головного героя стрічки розповідає про те, як він приїздив із фронту додому убивати свою зрадливу дружину. Приїхав – і не вбив, не зміг цього зробити. Олексій Петренко проживає роль на якійсь вражаючій енергетичній максимі: запалений погляд, рвучкі шарпливі рухи, слова, що напливають одне на одне, ніби вогонь, що злизує ламкі гілочки дерева… Кажуть,  це були акторські проби, повторити які режисер не наважився – як би Петренко не спалив своє нервове гілля. Елем Климов, який зняв Петренка у ролі Гришки Распутіна у фільмі «Агонія», зізнавався: ледь не угробив актора, ставлячи перед ним максимальні завдання. А він якраз надається для того, аби пропускати через себе найвищі енергії.

А пригадаймо Мокія із «Жорстокого романсу» Ельдара Рязанова – які пристрасті чуються у Петренковому персонажі, хоча він їх і вміло гасить: ціною чималих зусиль. Зате його Петро перший у фільмі «Оповідь про те, як цар Петро арапа женив» - вулканічний темперамент, який діє немов криголам. Зіграв він і Сталіна у фільмі «Пиры Валтасара, или Ночь со Сталиным» - зіграв виродка, людину пітьми. А генерал Радлов у «Сибірському цирюльнику» - сама квінтесенція російського самодурства, отої національної «широти», про яку Федір Достоєвський колись ядуче зауважив, що «хорошо бы ее сузить».

Умів він грати і дріботіння людське – його Подколесін в «Одруженні / Женитьбе» за Гоголем боїться власної тіні, боїться дати волю почуттям, аби не затягло  у вир життя, аби не інфікувався, не доведи, Боже, його мікробами.

Багато, багато зіграв ролей – в театрі, в кіно. А я сьогодні чомусь найбільше пригадую його суддю Саврасова у фільмі «Грачі» Костянтина Єршова. Незвично тихий для персонажів Петренка, не громохкий. Це інші тут живуть голосно, хуліганисто, виклично. А йому, Саврасову, треба їх судити, скласти судження. У який же спосіб? А в отакий-от – через екзистенційне мовчання, через вмислення: у тиші, у німоті. І тому у фіналі стрічки герой Петренка їде туди, де минуло дитинство тих, кого він мусить судити – і мовчки, тихо входить у їх світ…

Може, це й була справжня його акторська метода – через німоту, вмислення пізнавати світ людей.

Вічна пам’ять, вдячна пам’ять Вам, дорогий Олексію Васильовичу!

Інтерв‘ю з актором із архіву «Дня»:

Олексій ПЕТРЕНКО: Старість переважно бурчить. Бесіда про кіно, кризу та пошуки сенсу життя.

«Я чотири десятиліття живу в Росії, але ніколи у мене не виникав синдром молодшого брата». Олексій Петренко про роботу з Някрошюсом, постановку «Тараса Бульби» та право вибору.