Найщасливіша людина та, яка дарує щастя найбільшому числу людей
Дені Дідро, французький філософ та енциклопедист епохи Просвітництва

Гном без гальм

Організатор «Помаранчевої альтернативи» польський художник Майор про соціалістичний сюрреалізм, сексотів і євро
2 грудня, 2005 - 00:00
МАЙОР ПІД ЧАС ГЕПЕНІНГУ В ПАРИЖІ (2002 р.)

«По краю» — ще одне ім’я для щомісячної рубрики «клас/майстер». Це також інтерв’ю-портрети неординарних особистостей, в тому числі й таких, яких називають маргіналами. «По краю», власне, й перекладається латиною «ad marginem» — так прийнято називати нотатки на полях філософських, богословських та інших солідних праць.

Адже на маргінесах культури існує багато такого люду, який під жодну відому категорію не підпадає, слави й визнання не здобуває, проте ці «польові дослідники» завжди цікаві, оригінальні, небуденні. А головне — вони тестують культуру на її здатність до змін, до діалогу, до уміння освоювати нові території. Бо людина «краю» саме своє існування перетворює на суцільний художній твір, на безперервну виставу, жити без якої було б нестерпно.

Власне таким є польський художник Майор — Вальдемар Фрідріх. До речі, маргіналом його не назвеш — свого часу він зажив всесвітньої слави як організатор руху «Помаранчева альтернатива», — проте завжди діяв саме на межі, не даючи спокою тоталітарній системі комуністичної Польщі. Його власна «помаранчева революція» починалася з гномів, намальованих на зафарбованих антиурядових гаслах на стінах будинків, поступово — яскравими вуличними акціями, веселими гепенінгами — охопила всю Польщу і врешті-решт звільнила її. А під час уже нашої революції, Майор iз його друзями був тут — їздив країною в помаранчевому автобусі, подарував провідникам майдану 15-метровий жовтогарячий шалик, влаштував учту виборців iз шоколадними головами Ющенка і Януковича...

Його візит в Україну вже у цьому листопаді мав більше просвітній характер (див. «День» від 22.11.05). І саме тоді вдалося нарешті розпитати пана Майора, що до чого.

— Отже, перша витівка, яку ви утнули у своєму житті...

— Якось у школі я сказав, що не піду на першотравневу демонстрацію, бо це ж добровільно. Було багато шуму, скандал. А власне першого травня я взяв якісь лікарські краплі в маленькій пляшечці. Підійшов до трибуни, де стояли партійні дiячi, охоронцю сказав, що приніс краплі від серця для батька, який на трибуні і йому їх необхідно прийняти, бо можуть бути проблеми. І вони мене пропустили. Якийсь час приглядали за мною, але я підійшов до якогось чоловіка і почав з ним розмовляти про погоду. Вони подумали, що це мій батько. Йшла демонстрація, якісь робітники на трибуну кидали квіти. Я ті квіти збирав. Потім оголосили, що моя школа наближається... Я сказав партійним діячам: ось, мої йдуть і я маю їх привітати. І опинився між радянським і польським офіцером, і кидав квіти на свою школу. Всі зі школи були абсолютно здивованi. Правда, директор виявився дуже хитрим: вiн розповідав, що я молодий журналіст і що мене спеціально запросили на трибуну.

— А скільки вам тоді рочків було?

— Вісімнадцять. То такий початок. Потім трохи допомагали опозиції, але мені все це здавалося смішним. Наприклад, десь там мене переслідували таємні агенти… Коли за опозиціонерами ходили сексоти, люди нервували, а я просто сміявся. А в часи «Солідарності» ми вже в університеті заснували «Рух нової культури». Я написав маніфест соціалістичного сюрреалізму, де виголосив, що є наступником всієї класики комуністичної, що раніше був соціалістичний реалізм, а тепер сюрреалізм. І все, що відбувається в соціалістичному сюрреалізмі, навіть окремий міліціонер, що стоїть на вулиці — є витвором мистецтва… А в часах страйків зробили сатиричну газету «Помаранчева альтернатива». За це керівництво страйків хотіло якось нас усунути — бо ми їх висміювали теж.

— Коли ж з’явилися гноми?

— Коли генерал Ярузельський запровадив військовий стан, люди писали різні гасла на стінах, проте їх зафарбовували. Всюди було дуже багато плям. І на тих плямах ми почали малювати гномиків. А після того як стався Чорнобиль, реальні гноми з’явилися на вулиці. Перед тим я роздав листівки, в котрих написав, що в центрі міста з’явилися гномики, а виросли вони тому, що їли чорнобильські гриби. Мешканці міста повиннi їх привітати. Звичайно, прийшли городяни, але найбільше прийшло міліції. Приготували ми багато різних цікавих речей, але міліція гномиків заарештувала. Це було смішно.

— Ви ще, здається, збиралися наділити всіх співгромадян туалетним папером...

— Так, зробили листівку, мовляв, будемо роздавати туалетний папір. І знову міліція приїхала. І почала обшукувати людей, чи мають вони в сумках туалетний папір… Мене переслідували, а я тікав на велосипеді, обвішаний тими стрічками туалетного паперу, і їм не вдавалося мене зловити. А я забув, що в тому велосипеді немає гальм, і розігнався так, що просто в’їхав в міліцейську машину, що стояла на дорозi. А міліціянти були такі швидкі, що зловили мене просто в повітрі. Потім той, хто здiйснював допит, спитав — чи мені не соромно, що я маю такий вигляд. А я кажу, що робив гепенінг. Він все це записав, а потім, коли йшов додому, купив собі плінтус. А другий офіцер його питає — куди ти з тим плінтусом ідеш? Міліціонер відповів: йду в місто — робити гепенінг!

— Чому саме гномики?

— Про це мене запитували в міліції, коли в черговий раз затримали. А я сказав тоді, що не хочу говорити, що означають ці гномики. А він дав мені слово честі офіцера, що нікому не розповість.

— Ну і?

— Я сказав чому.

— А мені?

— Я коли думав, що зробити з тими плямами, бо вони були фактично всюди, то це мені стрелило в голову. Малював, щоб на плямах просто щось було. А вдруге — коли вже на вулицях iшов гепенінг, гномівські капелюшки одягали. Але міліція змогла унеможливити наші дії. Тоді наступного разу частиною гепенінгу стала роздача капелюшків. Я думав, що міліція зніматиме з людей ці капелюшки. Але вона забирала не капелюшки, а людей в тих капелюшках! Акції повторювалися, і щоразу більше людей одягали ці капелюшки, і щоразу більше міліції з’являлося, і вся ця ситуація дуже комічно виглядала. Це спричинило врешті-решт до того, що люди перестали боятися міліції, і той шок військового стану минувся.

— Виходить, міліція ставала частиною ваших акцій?

— Так! А ми ж iще зробили навіть день сексота. Коли мене в черговий раз забрали, то нарікали: «Що ж ви нас постійно трактуєте як статистів у ваших акціях? Це ж ви непорядно до нас ставитесь, ми ж маємо теж якесь духовне життя!» І запитують, яка ж буде наступна акція. А я відповів — щойно мені підказали думку — що влаштую міжнародний день сексота. Всіх запрошую — і вас, і КДБ, і ФБР… А вони на мене одразу замахали руками — «тільки не ФБР! Бо ви маєте радіти, що маєте в Польщі таких сексотів, як ми, що можете влаштовувати собі такі дійства. А якщо запросите ФБР, то не матимете жодного шансу».

— Ну і як той день сексота, вдався?

— Частина з нас була в чорних окулярах, інші мали газети з дірками для підглядання… Я приїхав у чорному капелюсi, солiдно одягнений, як агент царської охранки. Але найсмішніше було, що частина людей старалася поводитися як справжні сексоти. І міліція розгубилася, бо не знала, де справжні, а де несправжні агенти! Ті, що в чорних окулярах — зрозуміло, що несправжні, а от інших важко було відрізнити. А вони ж iще до того запитували в тих, справжніх, їх посвідчення, і керували міліцією як справжні агенти — того забрати, цього забрати! Перевернули все з ніг на голову.

— Яку з ваших акцій ви особисто запам’ятали найбільше?

— Коли я переодягнувся жінкою. Бо тільки забачивши — одразу до мене кидалися. Так вбрався, щоб не можна було мене впізнати — перука, пудра, високі підбори. Вийшов на вулицю, дістав маленьку дудочку… А там були інші, по рiзномувдягнуті люди — ще якісь прибульці з космосу… І тут я починаю грати на дудці. Двоє міліціонерів до мене підійшли й кажуть — просимо пані, ідіть собі додому й грайте там. А я мовчав, щоб не зрозуміли з голосу, хто я. Тож взяли мене під ручки і просто занесли до машини. До того ж були злобні і хотіли опустити мене просто в калюжу, але я якось викрутився на тих шпильках. А вони і кажуть: «Що, лялечка не хоче собі задок підмочити?» Ще й додали: «Така стара, а така дурна». А я був страшенно знервований і відповів тоді: «Хами, як ви з жінкою розмовляєте!» А один iз них почав придивлятися і кричати: «А, маємо педераста!» І до водія машини: «О, диви, маємо тут «педала». А той каже: «Де?!» А перший відповідає: «Он сидить чоловік, що переодягнувся жінкою». Водій до мене придивляється і каже першому — «щось тобі в голові покрутилося!» А я йому підморгую, спідницю підсмикую... Перший кричить до мене: «Ну скажи що-небудь!» А я мовчки кокетую. Тут інший репетує: «Що ти наробив! Говориш якісь дурниці, а в мене вже прибульці з космосу втекли!»

— А в відділку як вас оформили — як чоловіка чи як жінку?

— Там взагалі так розгубилися, що забули в мене документи забрати. Так я просто вийшов звідти і все. Єдиний раз в житті я відчув себе жінкою, і це дуже вражаюче.

— Здається, відчуття страху вам невідоме...

— Якщо воно з’являлось, то не тому, що мене міліція могла забрати, я більше боявся, що забракне чогось iз реквізиту, або хтось щось забуде, чи хтось не прийде. Скоріше, такі побоювання естетичного плану, набагато більші, ніж від появи міліції.

— Мабуть, пан має схильність до ризику...

— Не можу сказати, що я відважніший, ніж інші. Але в тих питаннях я не боявся, був переконаний якимось чином… Може, це через те, що моя уява не працювала в тому напрямку, що щось може статися.

— Ваша діяльність у 1980-х живилася енергією протесту, а зараз що вас надихає?

— Коли я працював у Франції зі студентами, то нас підштовхували до дій проблеми, які зачіпають кожну людину, ніби банальні — безробіття, політика, проституція, поліція... Наприклад, зробили акцію, в якій працювали над стереотипами. Студенти робили інтерв’ю на вулицях, і тільки двоє поліцейських знали, що є таке слово, по ТБ чули, — але не розуміли, що це означає. І ми зробили з картону таку ніби форму поліцейського, а в Парижі одна дівчина хотіла зробити фото справжніх поліцейських з ними. Проте, вони примусили її витягнути плівку, оскільки їх обличчя є власністю префектури. А якщо вона хоче зробити їх фото, то мусить написати листа до відповідних інстанцій...

— Багато ваших акцій мають виразно театральний характер. Чи був у вас досвід у цій царині?

— Мене театр як такий тільки трохи цікавить. Коли я стажувався у Гротовського...

— У самого?! А коли це було?

— В 1977 році. Мене цікавили гепенінги, а посланням Гротовського було те, щоб кожний не намагався його наслідувати, знаходив себе сам. А сенсом того, що він робив, є речі, що відбуваються в людині. Те, про що він говорив — було близьким до практики майстрів дзену, тибетських лам. Він став відомий, тому що творив такі речі…

— А що він дав власне вам?

— Це було дуже потужне переживання. Ми робили певні дійства вчотирьох — я, двоє акторів Гротовського і ще один стажист — і то було щось дуже міцне, сильне, в один момент щось зі мною відбулося, і це було потім поряд зі мною, коли я вже практикував медитації.

— У вас таки, дійсно, в біографії багато несподіваних сторінок...

— Найцінніший досвід — коли я зустрів майстра тибетської медитації. Мої думки мали бути незалежними від усього. Погляд був прозорий і чистий. Все було спокійно і водночас відбувалося спонтанно... І тоді я зрозумів, що все наше життя створене страхом. Працюємо, щоб їсти, весь час мусимо щось робити — але насправді боїмося і дуже часто втікаємо від самих себе. Це, мабуть, найглибша справа, дотична до того, про що я вам кажу.

— Чи існує нині «Помаранчева альтернатива» як рух?

— Хіба тільки як окремі люди. Але команда 1980-х розпалася. І декотрі з них, наприклад, зробили групу, яка називається «Перформовані х...» Це для мене катастрофа, бо вони ніби серйозні люди, професіонали, і раптом почали поводитися так, ніби їм по 16 років. З ними важко контактувати, а та музика, яку вони роблять, не є такою вже доброю. І шкода, що вони не хочуть працювати з молодими людьми, бо кожен iз них має якийсь досвід. Я думаю, що вони щось не зреалізували, коли самі були дуже молодими, панками… І от повернулися до цього.

— Взагалі Вроцлав виглядає якимсь просто легендарним місцем: театр Гротовського, ваш рух…

— Тепер уже у Вроцлаві в центрі міста ресторани. Нема Гротовського, нема геніального театру пантоміми Томашевського, і я вже не там. Тепер це провінційне місто. У Вроцлаві більшість будинків належить місту і міська влада має великі можливості робити те, що вони хочуть. Колись вони зробили виставку «Помаранчевої альтернативи» без мого відома. Але вони ж не знали, що є інтернет. Був скандал, я написав листа до мера... Потім ще зробили «Виставку гномів», але казали, що гноми — від Марії Конопинської, а не тільки від Майора. Розміщували мої афіші, навіть не знаючи, що це я їх робив, знов самоосміялися. Я старався все виправити, розмовляв iз мером, але той направляв кожного разу мене до якогось наступного керівника. А тепер вони, мабуть, на мене зовсім образилися, бо я книжку написав — не тільки про них, але гумористичну, де кажу, що вони почали використовувати здобутки «Помаранчевої альтернативи», щоб зробити рекламну кампанію для міста. Але так, щоб я ніякого впливу не мав на це. А чому це вони роблять — бо мають певний бюджет і хочуть між собою кошти поділити. Тобто того Вроцлава вже нема. І це ще раз підтверджує, що влади в людей не має бути забагато.

— Якщо вже говорити про нові часи — чи все вам подобається в сьогоднішній реальності об’єднаної Європи?

— Для мене поняття «європейська» означає гроші євро та Європейський банк, який за них відповідає. І люди в тих країнах, де ввели євро, дуже багато втратили. Ціни виросли, а заробітки лишилися на тому самому рівні. І у Франції тому завалили Євроконституцію. Вони тим сказали, що політики не можуть приймати за них рішення, бо політики мають такий рівень доходів, що на них це не впливає, а для людей це просто удар.

— Чи можна зараз робити політику засобами мистецтва?

— Можна, але коли буде для того достатньо виборців. Мистецтво може очищувати політику, але наразі воно в такому стані, що не може вплинути конструктивно, бо це пов’язано з пасивністю суспільства, зі страхами. Тому маємо таких політиків, яких маємо.

— Ви говорили про стереотипи, і я згадав один: якщо художник — то обов’язково бідний. Вам вдається заробляти?

— Вдається, але я скоріше є бідним. Трохи займався бізнесом у Франції — гроші були. Але коли починав займатися мистецтвом — тоді гроші зникали. Не можна сказати, що я надто бідний, але — пересічний в сенсі фінансів.

— Хто зараз є пан Майор?

— Це дуже непросте запитання… Я не думаю про себе в категоріях сторінки з енциклопедії. Зараз я на такому етапі, що не знаю, що ще може статися. Але розумію, що вже перейшов через половину свого життя... Так, коли я кажу, що я на половині свого життя — то виходить, що маю дожити до 104 років.

— Тоді чи можна сказати, що ви відбулися як митець, як особистість?

— Можу сказати, що мав у своєму житті багато щастя. В мене були добрі професори, я зустрівся з великими духовними майстрами, брав участь у двох революціях, мені вдається добре контактувати з людьми… Це щось таке, що дозволяє сказати: маю багато щастя. Але я це не використовую тільки для себе, щось роблю і з іншими людьми теж. Прекрасно розумію, що маю якісь певні недоліки в характері, доведеться визнати і намагатися бути кращим, але не робити це насильно, бо можна тоді мати психічні проблеми.

— Наскільки мені відомо, у Вроцлаві є пам’ятник гному. А як міг би виглядати пам’ятник Майору?

— А вже хтось зпроектував такий. Я — з бородою в капелюшку — сиджу на краю цоколя. Це неминуче, я думаю. Але маю надію ще довго жити. Не хочу, щоб цей пам’ятник був, але впливати не можу. Та й не моя це справа, а тих людей, що ще колись будуть жити. Я, як колись стану духом, то не буду нікого лякати таким страшним привидом... Сам я хочу в інших місцях зробити пам’ятники не собі, а гномам. В Києві, до речі, теж було б добре — такий собі гномик, що виходить iз апельсина...

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments