Нація без державности є покалічений людський колективний організм.
Володимир Винниченко, український прозаїк, драматург, політичний і державний діяч. Перший голова Директорії УНР

Головною вулицею з Жванецьким

Одеський академічний театр музичної комедії ім. М. Водяного закрив 74-й cезон показом мюзиклу «Дерибасівською…»
10 червня, 2021 - 11:07

На цю вистав,у за мотивами одеських замальовок Михайла Жванецького, глядачі чекали дуже довго. Кілька років тому в приватній розмові з головним режисером театру Володимиром Подгородинським славетний письменник-сатирик дав дозвіл на втілення амбітного задуму, згодом слідкував за ходом підготовки оригінального мюзиклу. Та, у зв’язку з локдаунами 2020 і 2021 років дату прем’єри театр відтерміновував двічі. Тим часом, самого автора і об’єкта натхнення постановочної групи не стало… Тож, концепція вистави «Дерибасівською…» помітно різниться від початкової ідеї: присвяту Жванецькому заступив спектакль світлої та гаряче вдячної пам’яті почесного громадянина Одеси…

***

Володимир  Подгородинський композиційно заримував у музичній виставі дві суто драматичні сцени. Однією з них спектакль починається. Моряк «на мілині» Костянтин (у коректному, стриманому виконанні Віталія Платова) згадує капітана: «Він тут і дуже далеко. Він в нашому серці, видатна людина, видатна»! На відміну від головного героя, з яким розмовляє Костя, глядачі одразу відчувають нелінійний підтекст режисера – позасценічний «Капітан» - це і Творець, і Автор, і, водночас, Дух міста.

Однією з «діючих осіб» у виставі став артефакт – шкіряний портфель, що бував у бувальцях. Плутанина зі схожими портфелями, гонитва головного героя за одним з них – найнеобхіднішим, дуже нагадує пошуки Остапом Бендером стільця з діамантами. За аналогією, у «Дерибасівською…» справжнім скарбом для Грега виявилася не папка з його австралійськими документами та бізнес-планом з освоєння одеських ресурсів, а пачка зім’ятих аркушів, на яких відомим «дитячим» почерком занотовано «код» одесита.

Подгородинський декларував, що прагне зробити у виставі наголос не на афоризмах гумориста, а на специфіці роздумів Жванецького-мислителя про життя, про Одесу і життя в Одесі. Режисер вимагав від автора п’єси Костянтина Рубінського навіть у вокальному тексті максимально зберегти не лише букву, але і дух мініатюр Михайла Жванецького. Подекуди це вдалося. Тонкощі розуму, парадоксальність та іронія Жванецького найвлучніше пролунали в сценах у лікарні (дошкульна сатира на «безкоштовну медицину» в стилі пасторалі) та в ресторані (дотепні гастрономічні тортури героя, якому прописана жорстка дієта). М’яка джазова манера, в якій лунає оркестр під керівництвом Юрія Литовко, і наявність у кожного соліста радіомікрофону, дозволяють глядачам розчути всі текстові принади. Втім, є відчуття, що в музичному театрі поміж Автором та його поціновувачами в залі вибудувався все ж таки занадто довгий ланцюжок «посередників»: композитор Володимир Баскін, лібретист, режисер… До того ж, на відміну від В. Подгородинського, автори мюзиклу – не одесити. Судячи з результату, наскрізно втілити колорит неповторного міста у мюзиклі їм не вдалося. У першій дії присутні як «загальні місця» (особливо «офісний», пародійно ораторіальний номер Директора – Тимофія Криницького з хором), так і переспівам лексики радянської музкомедії (номери Роми-Дениса Фалюти, Віті-Олександра Кабакова і Саші-Ірини Ковальської).

***

На самій виставі лежить печатка фірмового стилю В. Подгородинського: вона яскрава, сучасна, динамічна, зроблена із глибоким знанням специфіки музичної режисури. Втім, ризикну висловити відчуття, що «Дерибасівською…» бракує «повітря» Одеси. Ані пейзажі, що проступили на тканинах костюмів (Олена Леснікова), ані «морські далі» і «зелені насадження» відеоряду (Олексій Крижановський) не створюють у величезній чорній порожнечі сцени ефекту затишної присутності серед неба, зелені, прибою південної перлини України.

Театр грає виставу «за Одесу» в наші дні. Сюжетом обумовлено, що головний герой мюзиклу Грег по чверті століття повернувся до Одеси, яку покинув на початку 1990-х у пошуках масштабної альтернативи рідному місту, «маленькому морю», Людмилі. Всіх їх і доньку, про існування якої не знав, він проміняв на ризики великого океану та крупного бізнесу по-австралійськи. Та раз у раз ідеалізм персонажів мюзиклу входить в суцільну суперечливість з духом нашого часу. І вокальна, і музична лексика, і деякі діалоги молодих героїв, ровесників Незалежності, на жаль, прикро «опереткові» і асоціативно тягнуть у 1950-і. Слухаєш їх і не можеш відбутися від мотивчику «Ты помнишь, как хотели четвертого апреля в театр оперетты мы пойти…». Інколи автори ніби отямлюються і починають навмисне педалювати в характері ліричної героїні «дорослий» практицизм сучасної одеситки. А потім забуваються і знову моделюють з неї абстрактну копію безкорисливої шукачки правди Тоні з «Білої акації»…

Та, попри нерівність драматургії образу, у виконанні Ірини Ковальської Саша вийшла в героїні вистави. Значно менше поталанило другій героїні «Дерибасівською…» - її матері Людмилі, яку грає молода солістка Ірина Візіренко. Цей образ не дотягує до драматичного, а в плані жвавості та безпосереднього ліризму значно поступається героїні І. Ковальської. Ця ж акторка перебуває в тій щасливій порі, коли вже має великий сценічний досвід, але ще чудово виглядає і невимушено рухається в танцю. У ролі гордої своїм походженням одеситки Сашеньки І. Ковальська відчуває і зони ситуаційного гумору ролі, і її драматичний нерв. У солістки дуже приємний, свіжий, чуттєвий, виразний голос.

***

У головній ролі – Володимир Фролов. Авантажних та вольових авантюристів ним було зіграно чимало, втім, бізнесмен Грег – етапний для майстра жанру образ. Герой з «біографією», з драматичним зламом. Актор розпочинає роль в ритмі «танго удачі», але в кульмінації другої дії ремінісценція танго лунає в нього як прокльон Одесі-мачусі. В. Фролов веде тему вистави крізь всі її жанрові звиви – від ексцентрики комедії положень до психологічної драми. Щемливий, трагікомічний ракурс образу розкрив він в сценах Грега з набутою донькою. А ще, як актор музичного театру В. Фролов дуже цікавий, дієвий у сповнених оцінок зонах «мовчання».

У парі характерних героїв вистави – Сигізмунда та Діани – як в плані акторської майстерності, так і розумінням жанру лідирує Сергій Мільков, який грає такого собі пробивного одесита. Ауріка Ахметова, на жаль, так і визначилася, кого вона втілює: парижанку з оперети чи сучасницю з України.

Драматургія мюзиклу слідує номерному принципу виступів Жванецького. Місцем дії «Дерибасівською…» послідовно стають знакові одеські локації (портовий завод, одеське подвір’я, пляж, ресторан «Фанконі», завод «Шабо», Привоз). Кілька акторів створюють багато дрібнообразів. Запам’ятовуються: один з «чинів» порту (він веде з Грегом по-одеському спритний, нахабний та артистичний торг за права на пароплав) у виконанні Володимира Муращенка; в міру колоритна та соковита, всезнаюча тітка Сара (Тамара Тищенко); вишукані і томні «одеситки» всіх рангів Вікторії Подольної; кишенькові крадії Мишко (Олександр Кургускін) та Сонька (Ірина Гусак); до синеви «змучений не-нарзаном» Дегустатор (Андрій Мирошниченко). Театр ім. М. Водяного традиційно на висоті в культурі постановок масових сцен. Так, одночасно на трьох планах сцени шумить бучне весілля на Дерибасівській (хореограф Ольга Навроцька), в якому герої вистави перетасовуються зі статистами, і навіть в декого з останніх відбувається мить «сценічного тріумфу».

***

У другій дії вистава жанрово віддаляється від опереткового канону, наближуючись до діалектики самого життя. На кристалізацію теми працює вирішення режисером образу батька Гриші-Грега. У мить, коли головний герой опиняється на моральному роздоріжжі, перед ним не стільки на конкретних Потьомкінських сходах, скільки в імлистому колі «іншого світу» постає характерний силует голомозого немолодого чоловічка в кургузенькому піджаку, з характерно закладеними за спину руками з портфелем. За умови абсолютної зовнішньої статики, Станіслав Ковалевський інтонаційно влучно (мудро, неголосно) веде монолог батька… Автора... Бога. Грег-В. Фролов у цій сильній дуетній, суто драматичній сцені нагадує постарілого Остапа Бендера, втім, вже з «Золотого теля». Його монолог у відповідь на докори батькові лунає як самовиправдання цілої генерації емігрантів: «У 90-ті я був впевнений, що вартував більшого, ніж Одеса. Мені кортіло… колись повернутися сюди переможцем».

***

Ближче до фіналу впевнено окреслюється тема «Дерибасівською…». В. Подгородинському таки вдалося спрямувати «корабель» мюзиклу (архітектурно вирішений Станіславом Зайцевим образ вистави) в нетрадиційну для музичного театру «гавань». Вистава не закінчується ані примиренням батьків Саші, ані її, із щасливим обранцем, «поцілунком в діафрагму». Цинік та прагматик залишається самотнім. Важливішим за набуття родини виявляється зроблений ним вибір (за «текстом» ролі В. Фролов дає розчути цю сентиментальну ноту одеського патріотизму). Грег приймає батьківській портфель ніби ключ від рідної домівки – і повертається.

Ще однією важливою і відповідною до творчості М. Жванецького здалася режисеру тема відбудови власними руками колишньої слави міста, порту, флоту. Костя-капітан не спокусився «австралійськими» інвестиціями, а самотужки (точніше, за допомогою теж парадоксально романтичного в глибині душі Сігізмунда) тишком-нишком реставрував заїржавілу, після розпаду Союзу, здавалося б, на довічну стоянку поставлену «Одесу». У заключному номері вистави пароплав приймає на палубу усіх героїв, примиряючи їх в інтересах та суперечках, як може примирити лише однаково рідна і люба для кожного земля. Попри монументальне відтворення пароплаву, образ його виходу у відкрите море умоглядно таки читається як метафізичний – наче політ душі Жванецького над рідними містом та Чорним морем. Шлях Грега не буквально, а скоріше за інтенцією пошуку власного «голосу» у світі великих можливостей нагадує шлях Жванецького. Адже він теж полишив Одесу заради спочатку Ленінграду, а потім Москви. Проте, щойно це стало можливим, якась значна частка його душі назавжди оселилася в Аркадії… Тепер, завдячуючи виставі, Михайло Михайлович отримав ще й «прописку» в репертуарі театру музичної комедії.

Юлія ЩУКІНА, театрознавиця. Фото надане театром
Рубрика: