Доля випробовує тих, хто намірився іти до великої мети, але сильних духом не спіймає ніхто, вони зі стиснутими руками вперто і сміливо ідуть до наміченої мети.
Катерина Білокур, українська художниця, майстер народного декоративного живопису

Грузія в листах Лесі Українки

Попри тугу за Батьківщиною та загострення хвороби, кавказький період життя поетеси подарував нашій літературі найвагоміші її твори
31 березня, 2021 - 10:43

Грузія займає помітне місце в українській культурі, зокрема і тим, що пов’язана з життям і творчістю видатної української поетеси Лесі Українки, особливо з останніми роками її життя.

Лесю Українку змусили до подорожі пошуки відповідного клімату, щоб покращити стан свого здоров’я. Жінка страждала на туберкульоз кісток і мусила весь час переміщатися з місця на місце, щоб віднайти умови, де їй буде легше переносити недугу. Своїй товаришці О. Кобилянській вона писала про дію кавказького клімату: «...лікарі радять ще одну зиму пробути там, щоб уже зовсім зміцніти. Бо комусь (Лесі Українці. — Я. Б.) на груди було дуже добре на Кавказі, і перед виїздом лікар казав, що в легких процеси спинились, а тільки сліди лишились від того, що було» (Лист до О. Ю. Кобилянської, 5. 07. 1904). Пізніше життя на Кавказі було зумовлене працею Лесиного чоловіка Климента Квітки, що, власне, тут отримав призначення.

ГРУЗИНСЬКІ РЕАЛІЇ

Грузинський період життя Лесі Українки збігся в часі з непростими історичними подіями на світовій арені, що також знайшло віддзеркалення в її листах. Російська імперія перебувала тоді в глибокій кризі, що було помітно в кожному куточку держави, у 1905 році відбулася лютнева революція, «порохова бочка» Європи — Балкани вирували, з чим поетеса зіткнулася під час своїх подорожей до Єгипту, от-от мала розпочатися світова війна, світ опинився в хаосі.

До цього додалися проблеми приватні. У колись заможній родині Косачів бракувало фінансових ресурсів. Климент Квітка, чоловік Лариси Косач від 1907 року, не мав можливості заробити відповідно, щоб забезпечити хвору дружину. Сама Леся намагалася всіма можливими способами здобути фінанси — незважаючи на все тяжчий стан, вона писала і перекладала.

Перебуваючи в Грузії, поесеса продовжувала вести активне творче й інтелектуальне життя. Сама вона писала, що цей час критики назвали розквітом її творчості. Вона продовжувала кореспонденцію з інтелектуальною елітою України, зокрема, з А. Кримським, О. Кобилянською, Ф. Колесою, М. Грушевським. Вона також активно преддплачувала українські літературні збірники, працювала для українських і російських видань. Саме в Грузії були написані видатні твори її останніх років, серед яких «Лісова пісня», «Руфін і Прісцілла» та «Камінний господар».

Цікаво прослідкувати, якою Грузія постає в листах Лесі Українки до її близьких, як вона трактує цей край, її культуру і людей.

Перш за все, листи Лесі Українки дають деякі уявлення про політичні реалії в регіоні. Особливо це пов’язано з буремними подіями лютого 1905 року, коли Грузію, як і всі інші підневільні Російській імперії території, охопили страйки і соціальний неспокій, вимоги змін, тим самим засвідчивши кризу самодержавства.

Сестрі вона писала 30 березня 1905 року: «нещасний се край і ще довго буде нещасний, навіть хоч і загальний режим зміниться, бо тут національна ворожнеча гірша, дичіша і заплутаніша далеко, ніж в Австрії, а форми її не ліпші, ніж на Балканах. Тепер багато говорять тут про конечність братання і федерації, але й то аж шкварчать один на одного, а як великий обуз перестане висіти над всіма, то, певне, знов «брати» забудуть про федерацію». Як бачимо, історичний досвід довів, що слова письменниці виявились недалекими від правди, і порівняння кавказької ситуації з Балканами видається досить влучним, знаючи локальні міжетнічні відносини.


У ГРУЗІЇ ЛЕСЯ УКРАНКА ЖИЛА В ТИФЛІСІ, ТЕЛАВІ, КУТАЇСІ, ХОНІ ТА СУРАМІ. НА ФОТО: ПАМ’ЯТНИК ПОЕТЕСІ У ТЕЛАВІ (СХІДНА ГРУЗІЯ) / ФОТО З САЙТА SAKARTVELORIVNE.WIXSITE.COM

Загалом описів грузинських страйків досить багато в листах поетеси, бо це теж утрудняло життя побутове. Про всеохоплюючий стан суспільного незадоволення свідчить і наступний трохи кумедний фрагмент з листа до Олени Пчілки від 19 лютого 1905 року: «В інституті жіночому бунт був за те, що одну ученицю перевели з старшого класу в менший, щоб зробити вакансію для дочки начальника краю, а вчителя, що запротестував проти того, погнали в одставку. Панночки збили бучу за товаришку і вчителя, побили вікна в знак протесту, а начальницю, що прийшла їх втихомирювати, закидали туфлями, набили і вигнали геть. Вона подала в одставку, а інститут поки що причинено. Єпархіалки зробили антирелігійний бунт, і ходять чутки про якісь несамовиті «кощунства» і «безчинства» в тій школі; як би там не було, школа прикрита. От які-то діла!».

Порівнюючи життя духовне в Україні та на Кавказі, Леся писала в листі до А. Кримського 15 грудня 1903 року: «А знаєте, читання грузинської і вірменської белетристики (в російських перекладах; між іншим «Кавказкий весник» не виходить більше) наводить мене на опитимістичні гадки щодо нашої літератури. У тих народів матеріальні умови ліпші від наших, а таки наша література, далебі, ліпша від їхніх, се, я думаю, я не з надміру патріотизму так вважаю. «Е, ще наша доля не загинула!» — думаю я собі не раз...».

Поетеса і Климент Квітка були видатними фольклористами. Природньо, що Грузія її цікавила також з цієї точки зору. Вона відвідувала концерти і висловлювала захоплення місцевими піснями. У листі до А. Кримського (15.12.1903) йшлося про намір поетеси записувати дагестанські пісні, однак спроба цим зайнятися провалилася. А М. В. Кривнюку 16 січня 1905 року вона хвалилася, що побувала «...на вірменському концерті, досить було цікаво, бо співали переважно народних пісень...». Окрім цього, вона з чоловіком у цей час активно працювала над обробкою фольклорного матеріалу, зібраного в Україні.

ТБІЛІСІ

У 1903 році під час свого першого візиту до Грузії поетеса мешкала в Тбілісі, де вона винаймала помешкання недалеко від К. Квітки. На той час вони не були одруженими, але близько приятелювали. Квітка допомагав їй долати перешкоди, виставлені хворобою. По приїзді до Грузії Лесю наздогнала відомість про смерть її старшого брата Михайла — того самого, з яким в дитинстві вони були нерозлучними і для них двох батьки вигадали навіть спільне ім’я — Мишелося, в дорослому віці Михайло був близьким товаришем і радником своєї сестри. Він також був талановитим літератором. Леся дуже тяжко переживала цю втрату. У листі до матері від 19 листопада 1903 року поетеса писала: «Якби я була тепер в Києві або Харкові, то, певне б, зійшла з ума, а тут я часто серйозно думаю, що то неправда, а тільки так приснилося, і тоді мені нічого». Про свій побут в Тбілісі Леся звітувалася так: «Легше запобігти місце в царстві небесному, ніж тут порядну і недорогу хату...».

Від початку свого перебування в Тбілісі Леся хоче знайти якусь місцеву роботу, цими намірами вона ділилася з чоловіком своєї сестри Ольги — М. В. Кривнюком у листі від 25 листопада 1903 року. Вона досить часто, виїжджаючи на лікування, підробляла то репетиторством, то перекладами.

У листі до сестри Ольги від 25 січня 1904 року поетеса дозволила собі помилуватися Тбілісі і залишила гарний поетичний опис Тифлісу і ріки Кури (Мтварі), що протікає містом: «Се я було захопилась январською «провесною» та й пробігла разів зо два без калош мостом через Куру, та ще там постояла на мості, подивилася на «ледоход». Кура під Тифлісом ніколи не замерзає, тільки трохи коло берегів, а серединою все мчить бистро, немов кипуча течія, так ото тая течія десь поламала в горах криги і гнала її через Тифліс. Гарно се було: срібна крига, синьо-зелена вода і зовсім весняне синє небо! Я вже давно не бачила зимових ефектів, от і задивилася». Цей уривок — рідкісний для приватного листування поетеси фрагмент, коли вона дозволила собі захопитись грузинською природою. Загалом цій темі приділено дуже мало уваги в її кореспонденції. Чи то справи побутові і здоров’я затирали цю тему, чи не вважала за потрібне приділяти більше уваги красі Грузії.


У ФОНДАХ МУЗЕЮ ЗБЕРЕЖЕНІ МАТЕРІАЛИ, ПОВ’ЯЗАНІ З ЖИТТЯМ І ТВОРЧІСТЮ ВІДОМОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ПОЕТЕСИ ЛЕСІ УКРАЇНКИ (ЛАРИСА ПЕТРІВНА КОСАЧ-КВІТКА, 1871—1913): ПОЕТИЧНІ ЗБІРКИ, РУКОПИСИ, РІЗНІ ДОКУМЕНТИ, ЗРАЗКИ ОБРАЗОТВОРЧОГО МИСТЕЦТВА, НУМІЗМАТИЧНІ, ФОТО- ТА ЕТНОГРАФІЧНІ МАТЕРІАЛИ

У 1904 році Леся жила з родиною К. Квітки, що вона описує в листі до О. Ю. Кобилянської від 22 листопада 1904 року. Листи до Кобилянської цінні тим, що найбільш відверті, наповнені емоціями і особистими переживаннями, тоді як до більшості інших кореспондентів — сухі і суто ділові. Виникає враження, що в Ользі Юріївні Леся знайшла ту духовну товаришку, якої так потребує творча людина, яка розуміє всі її відрухи душі. «Хтось (Леся Українка. — Я.Б.) живе тепер «на пансіоні» у матері п. Квітки і має добре утримання, не потребує жадним господарством клопотатись (торік взимі мав того клопоту досить), але платить за те чимало, так як тут звичай, бо хтось не хоче, щоб на нього втрачалися тому, що він приятель. Хтось має дуже велику хату і гарний вигляд на гори. Ходив раз в гори і проблукав цілий день — дуже гарно було, але таки не так, як на зеленій Буковині, в чиємусь Кімполунзі (Ольги Кобилянської, бо вона звідти родом — Я.Б.), таки в чиїхсь горах краще».

ТЕЛАВІ

Далі, пошлюбивши у 1907 році К. Квітку, «чоловіка цілком земного», Леся Українка перебралася жити до Телаві — столиці Кахетії. Знову виникає враження, що побутові незгоди не дають можливості милуватися навколишніми краєвидами.

Стосовно побуту, то поетеса нерідко жалілася на ціни, на брак комфортних умов для проживання. Після одруження з К. Квіткою вона мусила жити з його матір’ю Феоктистою Семенівною і її вихованицею Марусею. У листах інколи звучить погано прихована іритація таким сусідством. Судячи з усього, Климент і його мати мали не безхмарні відносини, Леся часто дратувалася, але вибрала тактику «здержувати характер» — вона намагалася бути привітною і гречною до свекрухи, але трималася на віддалі. Навіть мати Лесі Олена Пчілка, особа вольова і владна, не хотіла їхати в гості до дочки через присутність там її свекрухи. Цікаві і кумедні історії Леся писала про свого тестя — Михайла Антоновича, якому було близько 70 років і який мав службу в Києві. Він, як і багато сучасних людей, піддався якимось вченням про альтернативну медицину і то морив себе голодом, прагнучи таким способом омолодитися, то сам в себе видобував кров на аналізи, внаслідок чого покалічився. Така була їхня родина. Однак зарплати теж хворого на туберкульоз держслужбовця Квітки не вистачало на утримання чималої сім’ї. З листів поетеси постійно видно її заклопотаність фінансами. Вона намагається десь заробити, просить видавців вислати гонорари, щоб допомогти чоловікові. І, можливо, через ці труднощі Грузія через призму її листів виглядає якоюсь похмурою і безрадісною.

Життя в Телаві в листі до матері від 19 лютого 1909 року вона описує так: «Хочемо завести корову і коня, бо я мучуся тут з поганим молоком (доброго нігде нема!), а Кльоня (Климент Квіткаю — Я. Б.) ходінням на службу по болоту і по горі (звощики тут дуже дорогі, і мало їх), та і се буде трудно бо, кажуть, тільки в Тифлісі можна купити, а тут люди чомусь доброго товару не держать, хоча навколо все «ліси і пасовиська». Взагалі тут якось негосподарно люди живуть, я ще не тямлю, яка тому причина, дбають тільки про вино та про виноград, а більш ні про що (на базарі нема найзвичайнішої городини). На кожнім кроці, окрім історичних мальовничих руїн, є ще багато новітніх пусток — якісь безверхі, розвалені хати, де ніхто не живе, хоч вони не згоріли, а так чогось господарі їх «одбігли», і вони собі помало «в землю вертаються»... При деяких є і садки, навіть порядні, хтось колись їх садив, тепер вони дичавіють. Земля тут подекуди дуже дешева (по 30 р. десятина), і мало хто її купує. Видно якийсь глибокий занепад економічний, він просто в очі б’є, без жодної «статистики», а сторона гарна і тепла, і колись неначе була багатою. Трапилось нам бути у двох простих міщанських хатах, де нас дуже привітно приймали. В хатах дуже убого, але склянки миють вином, хоч би для того, щоб води налити. Се тут єдине багатстсво, теє вино, і з такими гостями, як ми обоє, що вина не п’ють, тут господарі не знають, що робити».

ПРОБЛЕМА З ЛІКАРЯМИ

Трохи пізніше, 23 лютого 1909 р., у листі до Г. М. Комарової Леся Українка пише: «Тут-таки трудненько врядитись скільки-небудь «по-європейськи», бо тут-таки недармо Азія. «Проза життя» тут здобувається тяжко, зате поезію і здобувати не треба, сама оточає навколо; от з моєї хати видко весь Дагестан, величний білоголовий кряж, він далеко, верстов за сорок, але в ясні дні й місячні ночі він присувається так близько, що аж страшно робиться, він тоді, наче привид новоствореного світу, здається легшим від хмар і прозорішим від льоду... По другий бік у нас Гамборські гори, теж чималі, але проти Дагестану — то вже ідилія. В самому Телаві багато руїн старосвітських (це була колись столиця царів Кахетії), посеред міста ціле замчище з вежами, з зубчастими мурами, воно мені нагадує Луцький замок і моє «отрочество»... І в кождім куточку міста є своя руїна — то давня каплиця, то церква сторожова. Але, крім руїн, є ще багато новітніх пусток, що лишились, либонь, після великого лихоліття і не встигли покрити поезією давності своїх злиднів. Багато тут садків і виноградів (тут люди тільки вином і живуть), але то переважно по краях міста, а в середині тісно, камінно і брудно — по-азіатськи.

Люди — грузини-кахетинці — привітні й гречні, та рідко приходиться з ними як слід розговоритись, бо здебільшого вони тільки свою рідну мову знають... Ми мало з ким знайомі, живемо більше самі з собою та з своєю бідою.

Мучить дуже так далеко жити від свого краю та від родини...».

12 березня 1909 Леся сестрі Ользі і матері бідкалася на проблему з лікарями: «Аналізу я не робила, бо тут нема до кого з тим вдатись, теж і не важилась, бо й сього нема де зробити. З медициною тут взагалі слабо: у місті всього одна аптека, дуже дорога і не конечне добра, лікар один, і той не має ніякого довір’я в обивателів, бо його спеціальність — судові «вскрытия», поза якими йому не лишається ні на що часу. Єсть добрий лікар тут в одному «удельному» маєтку, але він в Телаві буває раз на тиждень, а дома його застати дуже трудно, та й живе він за 8 верстов. Ми раз його запрошували, то він Кл[ьоні] дещо про горло порадив, а про мене признався, що нічого не може порадить, бо таких слабих він за всю свою практику бачив тільки двоє і не знає, як їх трактувати».

4 травня 1909 в листі до сестри Ольги, запрошуючи її в гості, поетеса пише про безпеку на дорогах: «Коли хто говоритиме про якісь небезпеки дороги з Тифліса в Телав, то не слухай, бо то дурниці, — дорога тут прекрасна, «нападений» вже давно ніяких нема, тільки «по старій пам’яті» один пункт, недалеко від Телава, оберігають стражники і їх недосвідчені пасажири часом приймають за розбійників і з того мають тривожні хвилини. По теперішньому сезону можна до Телава з Тифліса і за один день заїхати — виїхавши в 6-й год[ині] рано, тут будеш у 8 веч[ора]». Пишучи про місцеві звичаї, поетеса теж скаржилась на пошту, що мало того, що все доходить в поганому стані, по ще й місцеві поштові служителі полюбляють читати чужу кореспонденцію, коментувати її й обговорювати.

ПЕРЕЇЗД

Далі Квітку перевили на службу до Кутаїсі. Поетеса раділа, що житиме в місці, так тісто зв’язаному з коханою нею античною літератрою — саме Колхіда з центром в Кутаїсі була місцем пригод і дестинацією аргонавтів. Це була земля Медеї і золотого руна. 15 вересня 1910, по поверненні з Єгипту, поетеса ще з Телаві пише про нове призначення чоловіка матері: «Се вже я буду у самісінькій Колхіді жити, бо саме Кутаїс і має бути те місце, де аргонавти золотого руна добували на річці Ріоні, що в давнину звався «золотим», бо тоді там був золотий пісок (тепер його вже мало, тільки при самому усті). Там, кажуть, і тепер люди дуже люблять грецькі ймення, особливо Язон (се скрізь у Грузії розпросторене ймення, тільки вимовляється Ясон, що, здається, і єсть правильно)».

16 вересня 1911 родина переїхала в Хоні, бо туди дістав призначення Квітка. Хоні в ті часи — маленьке поселення недалеко від Кутаїсі. Леся писала про нього так: «Хоні трошки «трущобка», але нічого собі — багато садків, просторі зелені двори, гори на горизонті, хоч само воно рівне, як Рівне, або як Колодяжне. Нагадує Колодяжне і те шосе, що проводить сюди з Кутаїса, бо по обидва боки глибокі рови, та й в самому Хоні багато ровів і колодязів. Словом, кавказьке велике Колодяжне (має 30 квадр[атних] верстов). Поки що вогкість не дуже почувається, бо в тій частині, де ми живемо, нема ровів з водою, а крім того, тепер чудова погода» (18.09.1911 до сестри Ольги).

КІНЕЦЬ ЖИТТЯ

Після Хоні на короткий час родина Климента Квітки повернулася у Кутаїсі. Звідси поетеса ще раз запрошувала родичів до себе в гості. У листі зятю М. В. Кривнюку вона писала: «А приїхати Вам до нас на Кавказ крайня пора тепер, бо на той рік ми вже, може, на Кавказі таки не будемо, принаймні постараємось виїхати з нього, бо сумнівна втіха тутешнього життя коштує дорого, а оплачується мало, мої ж «запасні фонди» вже вичерпані. Проте ж, як хто не бачив Кавказу, то таки його бачити варто, бо поети зовсім не брешуть, «воспіваючи» його красу, а про матеріальні невигоди писати не личить поетам (принаймні в віршах, в приватних листах дозволяється)» (16.05.1912).

У цей період тон листів поетеси став максимально розпачливішим. Видно, що чим далі, тим більш дошкуляли їй проблеми фінансові. Її здоров’я вимагало чималих видатків, і вона від того мучилася. 2 червня 1913 року вона писала матері про свою скруту: «Ми тепер займаємо половину квартири (2 кімнати), дещо й речей розпродалося, се через те, що не стає інакше грошей на прожиття, а в довги залазити не хочеться, я того дуже не люблю і боюся, волію зректися якоїсь там вигоди, ніж сидіти у лихварів у кишені».

Коли здоров’я поетеси погіршується до критичного стану, в Грузію приїздять її молодша сестра Ісидора і мати — Олена Пчілка. Вони транспортують Лесю до Сурамі, де закінчується земний шлях української поетеси. У 1952 році в цьому місті було відкрито музей, присвячений Лесі. Тут встановлено погруддя поетеси. У місті теж є присвячена їй меморіальна дошка. У пам’ять про зв’язок видатної української поетеси і Грузії в Тбілісі і Кутаїсі з’явилися вулиці імені Лесі Українки. У Телаві встановлено один з найгарніших пам’ятників Лесі, у Батумі знаходиться меморіальна дошка і погруддя петеси, в Кутаїсі встановлено погруддя Лесі. Грузини всіляко сприяють увіковічненню пам’яті видатної українки.

З листування Лесі Українки стає зрозуміло, що життя в Грузії було для неї важливим періодом її особистого і творчого існування, хоча і виявилось досить безрадісним часом. Краса країни зололтого руна була затьмарена хворобою, побутовими труднощами, тугою за близькими. Однак саме цьому періоду ми завдячуємо появі чи не найвагоміших творів в українській літературі. Можливо, туга за батьківщиною і грузинські пейзажі, що часом нагадували поетесі рідні краї, і стали стимулами для її натхнення того часу. Завдяки цьому «грузинському» періоду життя видатна українська поетеса нині виступає ніби амбасадором, ще одним посередником у будуванні позитивних відносин з Грузією.

Яніна БУТЕНКО
Газета: 
Рубрика: