…коли у теперішню глупу ніч українство не буде себе нічим заявляти ясним і голосним, то ніхто не піде за ним, коли настане ранок. А він таки настане неодмінно.
Михайло Драгоманов, український публіцист, історик, філософ, економіст, літературознавець, громадський діяч

«Хочу допомагати людям, які воюють»

1 жовтня відомий альтист Андрій ВІЙТОВИЧ виступить у Національній філармонії, відкриваючи «Київ Музик Фест»
30 вересня, 2016 - 12:30
ФОТО З ОСОБИСТОГО АРХІВУ АНДРІЯ ВІЙТОВИЧА

Серед знакових подій музичного життя України вже майже три десятиліття займає свою впливову нішу «Київ Музик Фест», який органічно вплітає надбання сучасної української музики в міжнародний контекст. І не випадково, що відкриття його — 1 жовтня — співпадає з Міжнародним днем музики.

У програмі відкриття візьме участь наш земляк, екс-львів’янин, який давно вже очолює групу альтів «Конвент Гардена», Андрій Війтович. Крім основної програми, в якій він виконуватиме концерт Євгена Станковича, пан Війтович дасть майстер-клас у Національній  музичній академії. І це теж має стати неабиякою подією для студентства.

Із Львова до Лондона пройдено великий, непростий і дуже натхненний шлях.  Саме про це ми говорили з нашим земляком.

— Альт — не надто популярний інструмент, дітей частіше віддають до класу фортепіано, скрипки. Як і ким було обрано альт, і хто ваш перший учитель?

— Я грав на скрипці, вступив до Львівської десятирічки ім. С. Крушельницької. Моїм першим учителем був Іван Іванович Шутко, на жаль, уже покійний. Саме в нього закінчив школу і вступив до Львівської консерваторії, до класу його дружини Лідії Остапівни. Але в неї провчився тільки півтора року, тому що мене запросили в Академію Менухина до Швейцарії. Якщо чесно, то мене перевели на альт примусово. Рівень виконавців-скрипалів був надзвичайно високий. На той час там були лауреати міжнародних премій — королеви Єлизавети, Ліпіцера та інших. Я просто не підходив за рівнем як скрипаль, хоча видавалося, що  мав певний талант, мене вважали обдарованим скрипалем. Так сталося, що мені запропонували спробувати альт, і як сказав Альберто Лисий, на той час директор школи: «А там далі буде видно». Саме так «народився» альтист Війтович.

— Я чула, що пропозицій, коли ви закінчили школу, було багато, і вони були найрізноманітніші, може, більш цікаві у фінансовому плані, але ви обрали «Ковент-Гарден». Чому?

— Коли закінчував академію у Швейцарії, вислав понад 40 листів до різних оркестрів, здебільшого у Європі, зокрема в Німеччині. Отримав три відповіді — з Цюріхської опери, з Ліонської опери і з Лондонського симфонічного оркестру. Поїхав до Цюріха, заграв на іспиті, пройшов у фінал, але на той час нікого не взяли. У Ліон не поїхав, а вирішив спробувати пройти у Лондонський симфонічний оркестр. Склав успішно іспит, мені запропонували trial — випробувальний етап, який пролетів майже непомітно, — за півроку мені запропонували роботу. Отже, дуже багато запрошень на той час я взагалі не мав, але Лондонський симфонічний — один із найкращих оркестрів, який входить у так звану п’ятірку кращих оркестрів світу. Так що мені пощастило. В оперний театр прийшов значно пізніше — після шести років перебування в Лондонському симфонічному оркестрі — на запрошення тодішнього головного диригента опери Бернарда Хайтінка. Він мене запросив прослухатися, я пройшов пробу, потім випробувальний етап, і отримав роботу. Але... з підвищенням — на посаду концертмейстера групи. І кардинально змінив музичну орієнтацію — з симфонічної музики перейшов на оперну і балетну.

— Ви  багато гастролюєте і займаєтеся сольними концертами, граєте квартети, ансамблі. Як це почалось, і чи вистачає часу?

— В останні п’ять років у мене — сольна кар’єра. Трохи запізно, тому що взагалі сольна кар’єра починається в юності або хоча б, коли людині виповнюється 20 — 25 років, а не в 40, як у мене. Так сталося, що мене почали запрошувати різні диригенти ансамблів, в оркестри, грати сольні концерти, а також як камерного музиканта. Протягом п’яти років ця діяльність дедалі більше наповнювалася, тепер на рік у мене виходить десь 20 сольних концертів. Це незважаючи на те, що я не маю агента. Відіграють певну роль приватні зв’язки, знайомства. І в камерному виконанні виступав із багатьма колективами, наприклад, Ансамблем Розумовського, який базується в Лондоні, також були солісти у Лондонському симфонічному оркестрі, в оперному театрі — солісти «Ковент-Гардену», з якими ми, до речі, приїжджали на гастролі й до Києва. Так само беру участь, оскільки викладаю, в багатьох фестивалях: викладацьких, камерної музики. Тобто приїжджають педагоги, студенти, маємо уроки, потім граємо камерну музику. Діти виступають, педагоги виступають окремо, потім — разом із дітьми. Це дуже велика музична освітянська робота, яка проводиться здебільшого влітку. Але є деякі фестивалі, які проходять упродовж цілого року. Тож роботи дуже багато. Нещодавно повернувся з Єревана, там був концерт з Єреванським національним філармонічним оркестром, виконували концерт Уолтона з Кирилом Карабицем — він диригував. У програмі також були твори В.Сильвестрова — І. Карабиця і скрипковий концерт Бетховена, який виконував концертмейстер Берлінської філармонії. Концерт мав дуже великий успіх. 

— Багато років ви живете у Великобританії, це для вас дім, робота, яку ви любите, і життєві перспективи. Світ відкритий для вас, але що для вас є сьогодні Україна — і концерти, і те, що відбувається нині в країні?

— Як каже моя донька — їй 15 років, вона народжена в Лондоні: «Я вчуся в Англії, а живу в Україні». Тобто завжди, коли має можливість, на кожні канікули їздить до України. У Львів, Київ — увесь свій вільний час проводить в Україні, не бачить іншого місця, де б вона хотіла відпочити. Має дуже багато друзів, так само, як і я. Ми всі взаємопов’язані — батьки у Львові, Леся Степанівна, мама моєї дружини, —  в Києві, у нас дуже близько стосунки. Вони приїжджають до нас, ми дуже багато часу проводимо в Україні — мінімум тричі на рік їздимо.

Я не грав в Україні приблизно років дев’ять. Якщо були якісь концерти, то такого плану, як збирання коштів на інструменти для школи або гала-концерт, присвячений річниці моєї школи у Львові. От і все. Здебільшого даємо концерти, щоб зібрати гроші на АТО. Ці концерти проводяться в Лондоні серед української діаспори, в українському клубі, й кошти переводимо на АТО. Те, що могли, те й робили. З України приїжджали Марійка Бурмака і Тарас Чубай, а ми своїми силами старалися зібрати людей — зі Швеції, Фінляндії, навіть приїжджали з Америки. Нині досить багато музикантів живе в Лондоні. Зараз із радістю їду в Україну на відкриття фестивалю. 

— А у вас є якісь особисті плани, програми, які ви хотіли б запропонувати Україні?

— Звичайно, є. Ми зараз ведемо переговори зі Львовом, із містом, де я виріс. Там є фестиваль «Віртуози», на який мене було запрошено, хочу поїхати на цей  форум у травні й зіграти зі своїм піаністом Мирославом Драганом, з яким маємо ансамбль уже протягом 20 років. На перших порах ми дуже багато концертували, а потім наші шляхи трохи розійшлися: я поїхав за кордон, а він лишився у Львові. Буде дуже приємно знову спільно зробити гарну програму, яка складатиметься з усіх творів Брамса, які написані або перекладені для альта. Тобто це будуть дві сонати Брамса для альта, скрипкове скерцо, яке перекладено для альта, і дві оригінальні пісні — я не впевнений, що вони колись виконувалися в Україні. Це пісні для контральто і фортепіано. Є запрошення в Одесу від Кармелли Цепколенко на фестиваль сучасної музики «Два дні і дві ночі нової музики», на який, думаю, приїдемо зі своїм колегою-альтистом із Лондона. Тобто щонайменше тричі гратиму в Україні найближчим часом.

— Завжди раді бачити вас в Україні, чути вашу чудову гру, але ми не закінчили попереднє питання: чим для вас є те, що відбувається сьогодні в Україні?

— Зараз на моїй Батьківщині йде війна. І це для мене є очевидним. Це —агресія Росії. Люди гинуть кожен день... А музичне життя йде своїм шляхом, і дуже тяжко відокремити щось від чогось іншого, тому що все взаємопов’язано. Я працюю в Англії. Тут ідуть свої політичні справи — Англія вийшла з Європейського Союзу, це також величезна політична акція, і ми всі чекаємо, що ж буде далі. Але щодо України хочу сказати, що дуже хотілося б поїхати колись із концертами на Донбас, у Дніпро. Є такі ідеї, щоб допомогти армії, людям, які воюють. Такі переговори ведуться...

— У вас була зустріч з М. Ростроповичем і його дружиною Г. Вишневською. Як це відбулося?

— Це була вечірка, дуже приємна для нас усіх.   Ростроповича  ми запросили після лондонського концерту до нас додому. Це була наша перша квартира, куди ми приїхали з дружиною Оксаною і де ми жили перші три роки перебування в Лондоні. Я не знав, що він прийде разом зі своєю дружиною, яка має репутацію людини настрою. Ми наробили вареників,  столи ломилися, але в нас була дуже маленька квартира. Був чудовий вечір, Галина Павлівна навіть співала в кінці, була у прекрасному настрої, розповідала історії про життя у Москві, про своє навчання, становлення М. Растроповича як музиканта, і вечір пройшов просто дуже тепло. Ми потім продовжували спілкуватися по-колежанськи протягом трьох-чотирьох років, поки я не пішов із Лондонського симфонічного оркестру, але встиг все-таки пограти разом і як соліст. Побажання і похвала Ростроповича для мене мали велике значення, і я це дуже високо цінував.

— У вас буде майстер-клас у НМАУ, адже в Лондоні ви викладаєте у Королівському музичному коледжі. Чи спілкувалися ви раніше з нашими студентами? Наша музшкола завжди вважалася дуже високою, а як ви оцінюєте те, що відбувається зараз?

— В Україні я ніколи не викладав. За ті роки, які я працюю в Англії, мене не запросили на жоден майстер-клас або якийсь обмін досвідом, симпозіум чи щось подібне. Це і в Києві, й у Львові. Тому в мене не було можливості давати відкриті уроки. Але я знаю дітей з України, які навчаються в Західній Європі. Свого часу зі мною вчився Олег Каськів, інші українці, так само як Аліна Комісарова, Олесь Семчук, його сестра Свята Семчук, яка працює в Симфонічному оркестрі, з якою я сподіваюся зустрітися на нашому концерті 1 жовтня. Мої контакти зі студентами в Україні дуже незначні, виключно дружнього плану. Майстер-клас у НМАУ стане першим, я до нього готуюся і сподіваюся, що зможу чимось допомогти студентам Академії.

Світлана АГРЕСТ-КОРОТКОВА
Газета: 
Рубрика: