Спроба розпросторити вітчизняну геополітику поза межі
наших кухонь виявилася не зовсім вдалою. Дискусії з майданів і вулиць знову
переселитися туди, де вони за всяких часів найпалкіше й озвучувались. Та
щось змінилося в домівці нашого духу. Українське жіноцтво й чоловіцтво,
як дві партії, вигострюють одне на одного інтелектуальні рапіри у царині
зовсім не політичній. Тепер навіть роздратування матеріальними нестатками
набуває метафізичного сенсу. Звинувачувати керівництво держави, мафію,
безсоромних депутатів уже замало.
Реабілітована й трактована, як кому заманеться, національна історія
нині спізнається нами у всій своїй загадковій містичній сутності. Сучасну
ж історію визначають не політичні змагання, а саме ці партії — жіноча і
чоловіча. Сім’я перетворюється на пекло. Нація вступає у смугу філософського
існування. Так започатковується лабіринт самотності — і зовсім не за метафорою
латиноамериканців. Ми пізнаємо самотність у дистильованому вияві.
На кухнях панує світ марень. Марення, природно, ототожнюються з лабіринтом.
Світ кухонних речей втрачає свою одвічну доречність та ужитковість. Мешканці
кухонь блукають лабіринтом речей, котрі щоразу набувають інакшої подоби.
Й то не важить, чи ці кухні за зразком п’ятдесятих-шiстдесятих років, а
чи в «євростилі». Важить те, що телевізійні пульти в жінки й чоловіка —
окремі. Чоловік віддає перевагу американським бойовикам, жінка ж споживає
хоч невелику порцію політичних новин. На цьому можна було б замирити усі
наші дискусії щодо соціальних свобод, віросповідань, естетичних та сексуальних
уподобань Та якщо державним мужам, мафіозі, депутатам, головам інформаційних
корпорацій достатньо діяти й обіцяти, обіцяти й діяти, то наші сім’ї такою
філософією вдовольнитися не можуть. Адже їм належить і далі просуватися
лабіринтом своїх осель, і лише діями й обіцянками цей рух не обмежується.
Жінка і чоловік приречені на самотинне, хоч і синхронне блукання лабіринтом
оселі. Кожної миті їм може примаритися, що речі хитрують з ними, — на щойно
прибраному кріслі знову з’являється чи щось з одягу, або й урозкид газети
та книги. Так закрадається думка про божевілля. Проте необхідною умовою
подорожування лабіринтом є — не зізнаватися у таких-от тривожних здогадах.
Варто лише комусь упасти в розпач, гвалт, істерику, несамовитість, як лабіринт
ошелешує ще більшими несподіванками та брутальнішим безладом. Отже, потрібно
будь-що дотримуватися втаємниченої ритуальності, пам’ятаючи, що найголовніша
мета подорожування — ліжко. І чим неушкодженішими дістаються до нього чоловік
та жінка, то розкутішими й солодшими будуть подальші марення. І хоч яким
завузьким не було б подружнє ложе, їм вдається розташуватися не торкаючись
одне одного. Багато родин пристосувалися так і жити — мовби за традицією
безстатевого шлюбу, що побутує в індусів, порушуючи взаємні обіцянки під
час реєстрації шлюбу. Та шлюб від цього парадоксально міцнішає, бо чоловіка
і жінку поєднує тепер якась таємниця: вони у стані вистежування дедалі
нових варіантів подорожі. Не забуваймо, що вихід з лабіринту — не головне.
Втомлена денними клопотами свідомість, от-от на межі засинання, ще прагне
заселити лабіринт уяви живими істотами. Поринаючи в сон, чоловік і жінка
уявляють тепер себе не жертвами, а бодай спостерігачами. Наділені знанням
про таємниці лабіринту, вони моделюють шляхи інших блукальників і, в міру
своєї уяви, одержують насолоду від такої гри. Часто ці марення бувають
еротичними.
Втім, аби не бути запідозреними у такій гріховності, чоловік і жінка
млявими голосами ведуть короткотривалу суперечку з нагоди якоїсь останньої
побутової історії. Чом би й ні. Наші кухні біднішають на ще одну приятельку
чи приятеля, нам бракує доопівнічних сповідей та нарікань. Тож приятелька
у пошуках заробітків виїжджає до Америки, а донька, полишена на батька,
призвичаюється до наркотиків. І треба хоч якось зарадити, чимось допомогти,
та філософський висновок тут вкладається у кілька уривчастих слів: як —
чим — чи треба.
На добраніч, любі подружжя. Лабіринт нескінченний — тож чи варто шукати
виходу, коли так солодко вибудовувати у ньому храм?
