«Хрестовий» похід української документалістики
Першу новелу «Сім сльозин» знято 1992 року на дитячому кладовищі самим Л. Осикою. Через сім років після Чорнобиля. І цим, мабуть, усе сказано. Драматичність самого матеріалу настільки приголомшує, що про художнє його втілення думаєш не відразу. Авторам вдалося показати справжнє людське горе делікатно. Не з позиції стороннього спостерігача, який вирішив зробити репортажне кіно, а з позиції таких же, по суті, батьків. Смерть дорослої людини — трагедія, смерть дитини — катастрофа. Автори донесли це до глядача, сформулювавши по ходу сумну формулу. Скільки існуватимуть такі кладовища, стільки й буде цей біль.
Ще одну історію знято про вдову П. Масохи, знакового актора для українського кіно, який зіграв в одному з найкращих українських і світових фільмів усіх часів — «Землі» Олександра Довженка. Чоловік помер, і вона через 13 років, немолода й усіма забута, плаче на його могилі: «Забери мене до себе...». Третя новела, що дала назву всьому циклу, — про двох ще молодих жінок, або, вірніше, «жінок-мироносиць», як їх назвали творці «Вічного хреста». Перша — Світлана Князєва, вдова Л. Осики, актриса, що залишилася з двома дітьми-близнюками на руках. Друга — Катерина, дружина Бориса Брондукова, який зіграв, нагадаємо, головну роль у «Кам’яному хресті», а нині прикутий до інвалідного візка й практично паралізований як фізично, так і духовно. Дві кіносповіді, дві історії нещасних і водночас самодостатніх у своїй любові жінок.
Чудову музику до фільму написав композитор А. Губа, який наповнив його й без того драматичну фабулу якоюсь навдивовижу сильною поетичною енергетикою, яка не залишила байдужим у залі нікого. Таких довгих овацій Будинок кінематографістів не чув уже давно. На такі ж овації заслуговує й той факт, що стрічку знято на кіноплівці, що для українського документального кіно останнього часу не просто рідкість, а виняток з правил. «Документальне кіно на кіноплівці в Україні вмирало», — підкреслив С. Тримбач. І хай ця стрічка не означає його воскресіння, але призабуте почуття гордості за українську документалістику, зокрема, й вітчизняне кіно взагалі повернулося. Нарікати залишається тільки на те, що по телебаченню «Вічний хрест», скоріше за все, показувати не будуть. «Телебачення стало іншим...», — пояснюють творці фільму.
