Два крила, якими підноситься людський дух в безкраї простори, — це віра і наука.
Йосип Сліпий, український церковний діяч, предстоятель Української греко-католицької церкви, кардинал римо-католицької церкви

Хтивість, страх, смерть

Чому фільм «Вікі, Крістіна, Барселона» майже не помітили глядачі?
30 квітня, 2009 - 00:00
КАДР ІЗ ФІЛЬМУ «ВІКІ, КРІСТІНА, БАРСЕЛОНА» / ФОТО З САЙТУ KINOPOISK.RU

Тим часом, ця картина встигла зібрати чимало нагород на різних міжнародних кінофестивалях (зокрема, премія «Золотий глобус» за кращий фільм у жанрі комедії, декілька нагород і «Оскар» — Пенелопі Крус за краще виконання жіночої ролі другого плану).

Звичайно ж, «Вікі, Крістіна, Барселона» іншого глядача тільки лише розважить, не пробудивши в ньому жодного інтересу до метафізичних питань. Але це вже проблема самого глядача, який не бажає за зовні розважальною історією побачити більше ніж серйозні рефлексії режисера, для якого кожен фільм, за його ж визнанням, є спробою примирення зі світом. Якщо ж бути більш точним, то спробою позбавлення від страху смерті, який знаменитого Вуді Аллена, знову ж, за його визнанням, переслідує не менше, ніж простих смертних.

Сюжет «Віки, Крістіни....» режисер круто замішує на сексі, уникаючи при цьому відвертої еротики, що вже робить йому честь. Невситиме бажання, яке охоплює спокушених іспанським художником американських дівчат, відбивається лише на їхніх обличчях, у їхніх поглядах. Аллена цікавить не тіло, не ця машина виконання бажань, а їхніх, бажань, джерело: наші розум і почуття. Як і будь-яку мислячу людину, режисера мучить те роздвоєння, яке кожен ховає у своїй черепній коробці доти, поки воно не зростає в медичний діагноз (хоч і шизофренію сучасна людина може прийняти за вияв темпераменту і таланту). Так, героїня, що живе холодним розрахунком, тут несподівано піддається пориву емоцій, у той час дівчину, яка пливе на хвилі почуттів, починають мучити сумніви.

Симптомами ж якщо ще не хвороби, то її перших ознак, у картині страждає хіба що Марія-Олена, героїня Пенелопи Крус, талановита художниця, яка з ревнощів мало не зарізала свого чоловіка Хуана (Хав’єр Бардем). Пенелопа Крус, яка дивом поєднує в собі красу, розум і талант, за цю роль заслужила ще багато нагород. У епізодичній ролі вона зуміла втілити долю обдарованої, одержимої пристрастю фатальної жінки, яка зводитиме з розуму чоловіків і сходити з нього від бажань сама, так ніколи і не отримуючи щастя під дахом навіть найблагополучнішого, найбагатшого будинку. В її Марії-Олені легко побачити відображення тих сімейних скандалів, весіль-розлучень голівудської богеми, які для обивателя є предметом заздрісного обожнювання.

Режисер сміється і над чоловічою половиною зоряних персонажів гламурних журналів. Називаючи свого героя Хуаном, іронічний Аллен натякає нам на класичного ловеласа Дон Жуана, який прийшов в сюжет відомої мольєрівської п’єси саме з іспанської літератури. Задуривши голову Крістіні (Скарлети Йохансон) почуттями, Хуан примудрився в одну з теплих іспанських ночей, що дихали пристрастю, укласти прямо на газон тверезомислячу Вікі (Ребекка Холл), яка залишила в Нью-Йорку нареченого. Але якби все для неї закінчилося однією цією пригодою... Вікі, яка звикла покладатися тільки на свій розум, вже навіть розписавшись із Дугом (Крис Мессина), що прилетів з Америки, не може забути ту фатальну ніч. Вона їде на нову зустріч з іспанським мачо, стаючи учасницею і жертвою, на щастя мелодраматичної, а не трагічної, сцени. Марія-Олена, ревнощі якої, тим часом, не заважали їй спати одночасно з колишнім чоловіком і його новою пасією Крістіною, в останній момент заважає Вікі здійснити перелюбство. Увірвавшись до будинку з револьвером, вона починає стріляти з нього, легко поранивши в долоню Вікі і до смерті налякавши Хуана. Виявилося, що за його, призначеними для дівчат «інтелектуальними» розмовами про безглуздя життя, ховається страх самотності і небуття. Про що відкрито повідомила йому його більш талановита й прониклива колишня дружина.

Реальної смерті в цій картині, звичайно ж, бути не може, тут є лише шарж на неї в дусі німих мелодрам. Явна присутність кістлявої недоречна в комедії, легкій і солодко-терпкій, як смак вина, випитого під покровом млосної іспанської ночі, під звуки пробуджуючої чуттєвість іспанської гітари. Але вона — і Вуді Аллен це добре знає, — завжди з’являється там (нехай навіть в комічному вбранні), де править бал Ерос. Якщо ви ще в цьому не пересвідчилися, сходіть на «Вікі, Крістіну, Барселону», яку поки ще можна встигнути подивитися в київському кінотеатрі «Жовтень».

Вадим ДИШКАНТ, спеціально для «Дня»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ