Публіка виявляє ненаситну цікавість до всього, за винятком того, що дійсно варто знати.
Оскар Уайльд, видатний ірландський англомовний поет, драматург, прозаїк, есеїст

Художник Андрій Цой, або Таємниця числа «762»

Відомий український живописець — про дитинство, самоідентифікацію, корейське коріння, міфотворчість у мистецтві і сім’ї
24 квітня, 2020 - 09:31

Андрій Цой не любить давати інтерв’ю, нечасто вибирається на виставки навіть до друзів-художників, не розуміє «багатоповерхових», як яблучний пиріг, тусовок і «селфі-героїзму». Це не заважає йому бути комунікабельним, дотепним і гостинним: кажуть, майстерно готує антипасту і шашлик, хоча вважає їх не їжею, а приводом для спілкування. Знає толк у винах і може здивувати нежданого гостя не лише фразою «мистецтво — це колірна палітра інтелекту», а й незнайомим напоєм, який теж сприяє спілкуванню. Не надто шанує науку історію, вважаючи її недосконалою і розпливчатою. Розсмішив, коли на запитання, чи є в його роботах іспанський слід (Андрій навчався в Гранадському університеті), відповів: «Навряд чи... Це ж Андалусія, самий південь, там головне — вино і хамон!» Зворушив, коли говорили про смерть.

Утім, і про живопис, і про те, що за його «стіною» цікавіше і краще, розповість сам Андрій Цой. Задля того й зібралися.

КАРАНТИН

— Андрію, нещодавно ти відзначив день народження, нинішнього року — нестандартний, карантинний. Чим він запам’ятався?

— Нічого не змінилося. День народження не відклали — я зустрів його на дачі, де ми зараз живемо. Звичок не змінили: робили шашлик, пили вино, тільки компанія була невелика. Зметикували на трьох — із дружиною і сином. Усе, як зазвичай, я так відзначаю день народження вже років десять.

— Самоізоляція не вплинула на твій настрій, бажання працювати? Чим займаєшся на карантині?

— Художники за визначенням — одинаки. Тож впровадження карантину не дуже позначилося на моєму ритмі життя. Майстерня є й на дачі, тому я можу працювати. Якщо хочу. (Сміється). Існує навіть своя принада у самоізоляції: не потрібно витрачати час на академію, їздити на роботу. Життя триває, паніці не піддається.

ВАРЯГ

— Навіть людина, яка абсолютно не знається на образотворчому мистецтві і вперше потрапила в Україну, напевно зверне увагу на живопис художника Цоя. Хоча б тому, що це не зовсім «типове» для українця прізвище. Яким вітром тебе, народженого в Мурманську, занесло в наші краї?

— Тато був військовим, підводником. Коли його переводили по службі з Мурманська, обговорювалися три міста — Москва, Київ, Севастополь. Слава Богу, ми потрапили до Києва, два інші міста сьогодні досить проблематичні. Та коли переїхали в Україну, ситуація для мене виявилася складною. Уяви, людині 13 років — саме у пубертатному періоді його відривають від звичного життя, від друзів, відвозять за тридев’ять земель, та ще в країну, мови якої він не знає. Як зараз пам’ятаю: коли їхали з аеропорту, я побачив напис «Перукарня» і вирішив, що там хліб печуть! (Сміється)

— Знайома ситуація. Я була дорослішою, коли приїхала в Україну, але теж дивувалася, чому в Києві на кожній вулиці — «пекарні»...

— До того ж я потрапив у незрозумілу школу, в 7-й «З» (уявляєш, «З»!!!) клас, де зібралися пропащі викрутні... І хоча навчався непогано, був активістом — головою ради загону, коли настав час думати про вступ до художнього училища, дуже хотів злиняти з Києва. Мріялось, звичайно, про Ленінградську академію мистецтв, хоча анкети розіслав у кілька навчальних закладів. Перша відповідь надійшла з Дніпропетровського художнього училища, чи просто мама підметушилася, щоб саме вона першою надійшла!.. (Сміється). Туди я в результаті і вступив.

— А як же українська? Вже вивчив мову до моменту вступу?

— Під час навчання в школі я був звільнений від української як син військовослужбовця — існував такий закон. І тільки в училищі (це 86-й — 89-й роки, коли в країні виник інтерес до національної самоідентифікації) повністю занурився в українське «середовище», і це було чудово. Я опинився в потрібний момент у правильній компанії. Мої «співкамерники» по гуртожитку почали вчити мене. І не тільки в питаннях мови, менталітету. Там сформувалися мої музичні смаки. Що я слухав підлітком, приїхавши з Києва? Тільки Morden Talking... Дізнавшись про це, мій однокурсник Ігор Попович сказав, як відрізав: «Не годиться! Ось Queen, Deep Purple, Pink Floyd — що треба...» Ми хіпувати, вишивали джинси, влаштовували божевільні (за сьогоднішніми мірками) виставки і мітинги. Наприклад, створили організацію «СТРЕС» — Студентський творчий революційний союз. На що наш мудрий викладач Володимир Аксьонов, який чимало побачив на своєму віку, порадив: «Краще не варто цього робити!» (Сміється)

Ну, а потім була академія, куди я вступив із другого разу, зате в майстерню до «Сторожа» — Миколи Андрійовича Стороженка. Тоді, у 91-му році, вона безсумнівно була кращою, чим пишаюся. Щоправда, сьогодні, коли я сам викладаю, думаю, що наша з Андрієм Блудовим майстерня — краща за всі! (Сміється)

— Коли ти закінчив академію, потім аспірантуру, яким уявляв майбутнє? Все-таки художник — професія творча, його доля залежить не лише від нього самого, а ще й від попиту на живопис, який він пише, від моди на тих чи інших митців, урешті-решт?

— Звичайно, часто доля художника залежить від суб’єктивних речей. Пригадую, на другому курсі ми зробили виставку в академії. І професор Василь Іванович Гурін, розглядаючи роботи, сказав про мою: «Геніально!» Для нього, можливо, ця фраза була простим компліментом, який нічого не важив, а для молодого художника — бальзам на душу!

І ще один серйозний момент! Після виставки в академії я віддав цю роботу на інший вернісаж — в Республіканський будинок художників. Вона сподобалася меценату Єгору Петровичу Буцану, чоловіку актриси Театру імені Івана Франка Поліни Лозової, і він купив її і ще три великі картини. За 100 доларів, як зараз пам’ятаю! (Сміється) Це були величезні гроші, тому що у 90-ті студентська родина могла прожити місяць за 20 доларів! Знаєш, якою була перша річ, на яку я витратив зароблені гроші? Калькулятор! (Сміється) Грошовий стимул дорогого вартий, часто не менший за похвали друзів і колег. Саме тоді я вивів для себе формулу, чому обрав саме цю професію: по-перше, займаюся улюбленою справою, по-друге, моя праця ще комусь потрібна, і до того ж вона оплачується.

Це важливо, хоча я вирішив стати художником у глибокому дитинстві. У дитячому садку, в Мурманську, де полярні ночі, вихователі вигадали для нас заняття: у кожного був товстий альбом, де ми малювали все, що хотіли. У мене виходило — хвалили. І якщо раніше я мріяв про професію таксиста, потім кухаря, тепер моя доля була вирішена — буду художником! Леонардо да Вінчі! (Сміється) Він був єдиний, кого я тоді знав.

До речі, формула зі стимулюванням при купівлі робіт була перевірена і на моєму старшому синові Микиті. Він теж навчався в академії, але на п’ятому курсі хотів покинути навчання і виїхати з рок-гуртом до Китаю, грати «кавери». Може, так би й сталося, але на якусь виставку приїхали американці, поляки, купили його картини, і цей невеликий успіх став переломним моментом. Микита закінчив академію, і початок його кар’єри як художника досить успішний.

МІФОТВОРЧІСТЬ

— Ти рідко даєш інтерв’ю. Але в одному з них сказав, що любиш писати жінок, тому що жінка в живописі цікавіша за реальну? Можеш прокоментувати?

— Це той випадок, коли інтерв’ю брали заочно, і чимало моїх думок передані не зовсім правильно, а іноді — зовсім неправильно. Скажу так: ще в юності я придумав формулювання, і навіть написав його на стіні в училищі: «Колір жінки залежить не від її шкіри, а від її пластики». Мається на увазі — живописний колір. Можливо, в той момент я був гендерно не правий (сміється), але тоді мене цікавили тільки жінки, дівчатка...

— А що зараз цікавить?

— Так... Те ж саме. (Сміється). Щоправда, останнім часом і з хлопчиками працюю — наприклад, молодший син Тимофій позував мені в образі Святого Себастьяна.

Дійсно, я не люблю давати інтерв’ю, як і будь-які інші публічні виступи, але писати, особливо дослідницькі роботи, мені цікаво. Навіть важливо. Викладацька діяльність, до речі, надає таку можливість.

— «Підсвідомий зміст світу» — фраза, якою ти визначаєш суть своєї творчості, з таких дослідницьких робіт?

— Це досить розхожа фраза. Свого часу я захоплювався теорією семантики. Семантичним використанням текстів у своїх роботах. Можна написати просто «дерево», а можна побачити за цим словом глибокий філософський зміст. У мене й зараз кожна робота має вербальну, семантичну назву — «Осанна», «Віра Себастьяна»... Раніше я ще розставляв крапки після букв. І адепти у «Фейсбуці» потім додумували, писали глибокодумні пости! (Сміється) Я цьому не перешкоджаю, міфотворчість — річ цікава, особливо для художника. Нехай думають, що хочуть. Адже, крім візуального контакту людини з картиною, нічого іншого не існує. Кожен глядач розуміє конкретну роботу настільки, наскільки він може і хоче її зрозуміти. Цілком імовірно, мине час — і сам художник і глядач побачать щось інше. Це не протиріччя. Це наповнення роботи. Живопис багатошаровий. Без пафосу: у кожній роботі закладений весь мій професійний і життєвий досвід. Якою стороною він відкриється комусь тут і зараз, це і є сенс у даний момент. Робота не змінюється, змінюється людина.

Мені цікаво займатися усякими фокусами, коли я пишу, залишати свої або чиїсь життєві артефакти в роботах. Якимись символами на них указувати, якимось написом натякати, якимись цифрами відзначати... Наприклад, число «3562» — з конкретною людиною я був на той момент знайомий саме стільки днів. Або «11 300» — воно змінило певні взаємини між людьми. У кожній роботі є щось подібне.

Колись я відкрив для себе чудового німецького (ще за часів НДР) художника Вернера Тюбке. І став його фанатом. У нього в кожній картині присутній якийсь знак — мені дуже сподобалася ця ідея, я її запозичив, і відтоді використовую, вважаю догмою, без якої не можна завершити роботу.

А ще у мене в кожному полотні можна знайти число «762». Дехто думає, що воно пов’язане з нумерологією. Нехай це залишиться для них таємницею. А діло було так. Одного разу мені наснився сон: ліс, трава, назустріч іде якась істота в білому (не пам’ятаю, дівчинка чи хлопчик), і каже: «Назви три цифри — і полетиш...» Називаю. І дійсно, починаю ширяти над галявиною...

Я й раніше знав, що за медичними показниками у людей уві сні настає момент, який називається «апне», коли вона майже задихається, а ще — коли її практично паралізує. Так от, у тому сні я вирішив свідомо прокинутися, і коли це сталося — не міг поворухнути ні рукою, ні ногою, навіть пальці не рухалися... Тому й запам’ятав число «762», мені здалося, що це не випадково, і став використовувати ці цифри у своїх роботах. Жодного стосунку до нумерології вони не мають, у мене про цю науку взагалі дуже приблизні знання. Як в анекдоті про чукчу: «Що бачу, про те й співаю». Так і я. Все набагато простіше. Але від цієї простоти складність не зменшується.

— Крім цифр, використовуєш іще якісь шифрограми?

— (Сміється) Одного разу у мене було велике замовлення від «ковбасної королеви». І одна знайома запропонувала вписати в роботи яку-небудь анархічну фразу, продиктувала мені її чи то іспанською, чи то французькою. У кожне полотно я вставляв по одній букві, які ніякого сенсу для глядача не мали. Та якщо знати цей секрет і розташувати картини в потрібному порядку — можна прочитати фразу! (Сміється)

КОМПЛІМЕНТАРНИЙ ПЕРІОД

— Пустун неабиякий! А як ти сам для себе визначаєш стиль і жанри своїх робіт?

— Спірне питання, яке ми багато дискутували з мистецтвознавцями. З Оленою Ягодовською — зокрема. Що важливіше — курка чи яйце? Так і тут — художник чи мистецтвознавець?.. Припустимо — модернізм, метамодернізм, постмодернізм... У всіх цих визначеннях є, звичайно, концептуальні нитки, але все дуже розмито...

— А критерії пізнаваності художника? У чому вони?

— Пізнаваність будь-якого художника складається з безлічі компонентів. Ментальність, форма, циклічність. Сподіваюся, що ментальність я зберігаю. Але намагаюся весь час змінюватися і називаю це «формобачення».

— Кумири, авторитети в живопису є?

— Завжди були. У різні періоди життя (у міру того, як здобуваєш знання, щось вчишся робити сам) подобається той чи інший художник, його філософія. Останнім часом (я цього не приховую) у моєму живопису є компліментарний елемент. Запозичую певні зображення, ситуації, фотографії, але завжди пишу на зворотному боці полотна, а іноді й на самій роботі — «Кавер Джейсона», «Цой і такий-то». Повністю прізвище художника не згадую, але для моєї совісті цього достатньо. Тому що, так чи інакше, в сучасному мистецтві — епоха взаємного проникнення. Нам доступний величезний потік інформації, і щось, що подобається, навіть на несвідомому рівні, впливає на творчість.

В українських художників, звичайно, школа застаріла. Від європейських колег ми відстали в розвитку років на 50-70, і сьогодні, як малі діти, освоюємо те, що вони давно пройшли. Тому й займаємося компліментарною творчістю, але стверджувати, що це погано, я б не став. Швидше, така у нас доля.

ФОРМАЛЬНЕ МИСТЕЦТВО І ВІТРЯНІ МЛИНИ

— Якщо абстрагуватися, що ти — художник, на чиї виставки пішов би з задоволенням?

— (Замислюється) Я б звернув увагу на одеситів. Вони по-іншому мислять. Можна простежити досить цікаві тенденції. У киян усе відомо заздалегідь.

— А в академії є самобутні особистості?

— Молодь весь час змінюється. Адже я викладаю з 2001 року. І робота в академії ніколи не була заробітком, швидше, це альтруїзм. Мені завжди подобалося спілкування зі студентами. Розробка дослідницьких програм, які, перш за все, робиш для себе. Вони допомагають зрозуміти багато тенденцій у мистецтві і розібратися в них. А якщо й у студентів виходить — подвійно приємно. Це головне, що тримає мене в академії.

Ми з Андрієм Блудовим намагаємося створити «плато» в академії для таких молодих людей. Домоглися, щоб у нинішньому навчальному році запрацювала «Майстерня формального мистецтва». На жаль, не всі розуміють внутрішній механізм, завдяки якому вона діє. Й ефективно. Це дослідницькі програми, лекції, майстер-класи — студентам подобається.

— Ваша майстерня може стати певним проривом у професійній освіті, адже ти сам сказав, що українські художники відстають від своїх європейських колег?

— На жаль, досвід показує, що наша «Майстерня формального мистецтва» — боротьба з вітряними млинами. Все набагато гірше, ніж виглядає на перший погляд. Але це тема для окремої розмови.

ДВІ САМОТНОСТІ 

— Не можу не запитати, як уживаються в сім’ї два художники? З різною філософією, баченням світу, творчим почерком?

— (Сміється) Досить спокійно, адже ми з Оленою почали жити разом, уже маючи певний досвід сімейного життя. А в принципі, як у кожному подібному союзі, все залежить від буйства характеру. У будь-якому випадку, це — психлікарня. Уяви, що в одній палаті поселили Бонапарта, Гітлера і Сталіна. Бійки там будуть кожен день.

— Дітей у свою палату пускаєте?

— Не пускаємо! Вірніше, дотримуємось обережності. Наприклад, я не хочу, щоб Тимофій (молодший син) став художником. Коли він був маленьким — малював, писав книги. (Сміється) Але спеціально втягувати його в професію (як у «династіях сталеварів») не буду. Нехай він сам шукає свої труднощі. Старший Микита був «приречений» і не пручався, так вийшло. Слава Богу, у нього поки все складається. Донька Соня знайшла себе в іншій професії.

ШТРИХИ ДО ПОРТРЕТА

— Корейське коріння відчуваєш?

— У мене тато — кореєць, але народився він уже в СРСР, а мама — донська козачка, з Таганрога.

— Мову знаєш?

— Ні! Я навіть у Кореї ще не був. Але гени, хоч як дивно, проявились через їжу. Вже 15 років їм тільки паличками, при вигляді виделки мене судомить. І кулінарна тема захоплює! Кімчхі, наприклад, гостра квашена капуста з приправами. Ця страва навіть занесена до списку нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО.

— Що для тебе є сім’я і діти?

— Базис, остання інстанція, де ти можеш бути самим собою.

— У чому твоя слабкість?

— Як і багато хто, не переношу навантаження і стрес.

— А в чому сила?

— В таланті! (Сміється) Дар Божий займатися тим, чим хочеш і вмієш. Хоча це не моя заслуга.

— Коли і де ти буваєш щасливий?

— Є тихе щастя — сім’я, машина... Є щастя, пов’язане з оргазмом, — це майстерня. Тут я — в самоті, поруч тільки «конструктор», який сам збираю.

У ЧОМУ МАГІЯ ЖИВОПИСУ АНДРІЯ ЦОЯ?

Лариса БОЖКО, мистецтвознавець:

«Творчість Андрія — це театр, де сценограф, режисер і художник костюмів — триєдність в одній іпостасі. Він розумний, талановитий, переповнений ідеями і філософськими концепціями. Його перфекціонізм не дозволяє розслабитися і знизити планку, тому з року в рік живопис набуває нової якості, відточеності техніки, це як черговий найтонший шар лесування, що розкриває магію майстерності».

Світлана ЗАЛОГА, режисер:

«Живопис Андрія Цоя — це філософія, космос і... магія. У чому магія магії?.. Його картини — чиста енергія, я приходила б до них просто на підзарядку, прикласти руку».

Олена ДУДНIЧЕНКО-ЦОЙ, художник:

«У Андрія є «недоторканна планета». Територія його світу, про яку складно говорити навіть із близькими. Його музики. Наприклад, він любить щось увімкнути і слухати в навушниках. Мріяти про щось і працювати. Це його особистий простір. Я просто радію в такі хвилини, дивлячись на нього. Вислів «глибоко захована істина» — це про Цоя. І секрет його живопису, напевно, саме в самоті».


ДОВІДКА «Дня»

Андрій ЦОЙ, живописець

• Народився в Мурманську 9 квітня 1971 року.

• Закінчив Дніпропетровське художнє училище ім. Є.Вучетича (1990).

• Факультет образотворчого мистецтва університету Гранади (Іспанія, 1993 — 1994).

• Національну академію образотворчого мистецтва й архітектури (Київ, 1997).

• Аспірантуру Національної академії образотворчого мистецтва й архітектури (2001).

• Старший викладач кафедри живопису і композиції Академії (2001 — понині).

• Член Спілки художників України.

• У 2008 році увійшов до рейтинг-каталогу «Сучасне мистецтво України періоду незалежності: 100 імен».

• Роботи художника знаходяться в галереях та приватних колекціях України, Іспанії, Литви, Румунії, Йорданії, США, Кайманських островів, ОАЕ, Італії, Канади, Франції, Чехії, Китаю.

• Одружений.  Дружина — Олена Дудніченко-Цой, художник.

• Троє дітей — сини Микита й Тимофій, дочка Соня.

Ірина ГОРДІЙЧУК, спеціально для «Дня»
Газета: 
Рубрика: