Ми є. Були. І будем ми. Й Вітчизна наша з нами.
Іван Багряний, український поет, прозаїк, публіцист, політичний діяч

Iдоли й діви Олександра Рідного

Відомий харківський скульптор репрезентував у столичному «Ательє Карася» свої нові роботи
7 жовтня, 1998 - 00:00

А починав він колись готично суворо: грубуваті розфарбовані
дерев'яні рельєфи, Христос, Богоматір, Таємна Вечеря (де один із апостолів
лагідно торсає кошеня!). У тих ранніх роботах виразно прочитувалися традиції
народного різьблення — предмет спокуси багатьох скульпторів, що здебільшого
своїй не відважуються наслідувати їх у своїй творчості. Рідний — відважився,
але про це свідчать нині тільки репродукції. Так само, як і про його напіванонімні
(із С. Дзюбою, Р. Кухарем, В. Полоником і О. Сухолітом) скульптурні акції
на зразок «Ієрархії простору» (1992), у якій, на думку нашого провідного
дослідника пластики Л. Лисенка, персоніфікувалися перші дні творення: від
саду вайлуватих валунів до стрімкого злету вертикалей. На жаль, у «просторі
думки» України ці блискучі досліди не були артикульовані. Наших майстрів
(серед них і культового — заслужено! — Олександра Сухоліта) хоч і «шанують»,
але не «читають». Ба, більше, «читають» тим менше, чим більше «шанують».

Ще вчора камінь Рідного був по-каріатидному впертий і непохитний.
Сьогодні — «бронзи дзвін», і каріатиді велено робити «місток». Ідолів поступово
змінюють граційні діви. Вони танцюють. Здається, менует. Та й уцілілі ріднівські
ідоли — манірні й єлейні.

Раніше творчі знахідки Олександра Рідного мали вагому безумовність,
коли їх «покривала» важкорозчленованість каменю. Мовчання їх «вигороджувало».
«Заговоривши» (зрозуміло, це метафора), вони стали вразливими. Багатство
культурних асоціацій, що ринуло раптово, — звичайно, з виходом на свідомість
середньокультурного глядача, а не стосовно Абсолюту, котрий не терпить
реплік і «розмов у строю», нерідко виявляється «ведмежою послугою». Митцю
воно обіцяє напад несмаку. Але в Рідного він усе-таки, на щастя, випадковий
(грудастий бовван), а у випадковості своїй — розкішний. «Гра в бісер» приречена
на успіх, «... якщо тільки ставки не по-купецькому скромні й немає бажання
за один раз зірвати весь банк. Але — лише помедитувати, граючись».

Два наскрізні мотиви, неможливі декілька років тому, оживляють
сьогоднішні роботи скульптора, дві версії мінливості: рослинне стебло й
електрична лампочка. Колись його витворам не була потрібна така хитка опора,
але сьогодні зі стебла проростає квазісхідне божество; на стебло спирається
довготелесий дивак у пальті й капелюсі. Лампочка, напевно, знак профанічного,
але цілком доступного світла (синиця в руках...). Нерідко вона сама народжується
в стеблі, імітуючи бутон, або тьмяно осяває серію з чотирьох рельєфів.
Усі чотири в експозиції галереї «Ательє Карася» мали таблички. Третій,
зокрема, йменувався «Зона небезпеки, стій!». І чи треба дивуватися, коли
через кілька днів після вернісажу, прийшовши в «Ательє Карася», я виявив,
що один із рельєфів зник. Очевидно, ним спокусився хтось із відвідувачів,
якому було «все до лампочки»... Мінливості часом торжествують всупереч
нашим прогнозам.

№191 07.10.98 «День»

При використанні наших публікацій посилання на газету
обов'язкове. © «День»

Олег СИДОР-ГІБЕЛИНДА, «Art-Line»,спеціально для «Дня»
Газета: 
Рубрика: