Працювати треба ідейно, щоб дати свою духовну лепту для рідного народу
Кость Левицький, український державний діяч, адвокат, публіцист

Євген КАРАСЬ: «За свою справу галерист відповідає власним ім’ям»

16 січня, 2003 - 00:00


Галерея «Ательє «Карась» за своїм значенням для мистецького життя Києва виходить далеко за межі звичайної виставкової зали. Експозиції в двох невеликих білих кімнатах на Андріївському узвозі з максимальною точністю відображають тенденції сучасного українського малярства. Тут практично не буває випадкових імен, і всі хоч чогось варті київські митці виставляються у Карася регулярно. Про те, що робить Євген Карась, можна сперечатися. Але не можна не визнати, що він довгі роки терпляче, наполегливо й осмислено будує своє «Ательє» як територію мистецтва найвищої проби. Під кінець минулого року, який був для галереї досить плідним, ми вирішили поговорити з Карасем не так навіть про мистецтво, як про контекст його існування — економічний, політичний, соціальний. Як нам здається, така розмова на сьогодні є необхідною з багатьох причин.

«НАРОД ПАКУЄ СЕБЕ ХОТ ДОГАМИ ВІД КУЛЬТУРИ,НЕ ВІДЧУВАЮЧИ ПЕЧІЇ» — Як ви оцінюєте сьогоднішній стан українського мистецького ринку?

— Так само, як і інших сегментів економіки. Арт-ринок перебуває в розвиткові. Багато хто твердить, що його немає. Але, оскільки мистецтво продається, значить, хтось його купує, і ціни на окремих митців не набагато нижчі, аніж у Європі. Якщо говорити про серйозний ринок, то його підвалиною є, як не дивно, культурна позиція держави, іншими словами, якісна інфраструктура мистецької номенклатури — музеї, центри, куратори, теоретики, спеціальні відділи Мінкульту, які беруть участь у формуванні рейтингу митця. В Україні цей механізм зараз не діє. Немає кураторів, музею сучасного мистецтва, немає престижного часопису. Тому митці свій рейтинг створюють у Європі, в Москві. Ситуація, звичайно, глибоко периферійна. Лише зараз, з приходом нового директора, Національний художній музей намагається проводити продуману культурну політику, можливо, згодом він стане серйозною структурою...

— Виходить, справа полягає в наявності тих чи інших структур?

— Ви знаєте, вражає інший факт. Навколо Києва будується безліч особняків вартістю від декількох сотень тисяч до мільйона — і абсолютно незрозуміло, що там висить на стінах. Це я так фігурально кажу — насправді ясно, що там висить позбавлений смаку ширвжиток. І люди не розуміють, що це формує середовище їхнього мешкання, впливає на їхніх дітей. На жаль, мистецтво на сьогодні не є часткою родинної культури. Народ пакує себе хот- догами від культури, не відчуваючи печії. Різниця лишень у тому, що при поїданні красивих синтетичних продуктів у фаст-фудах у чоловіків виростають груди, а жінок розносить до непристойних розмірів, а від синтетичної примітивно-красивої естетики Санта-Барбари розвивається культурна імпотенція, яку відчуває не хворий, а його оточення. Зараза поганого смаку поширюється на родину, на колег по роботі. А на наших же теренах було інакше до радянської влади. Мистецтво в усьому світі — це інфраструктура мислення людини, це те, що говорить про інтелектуальний розвиток. Ситуація не безнадійна, але неприємна, тому що все це опосередковано позначається в інших галузях життя.

— І це при тім, що хороших митців у тому ж Києві вистачає...


— Є різне мистецтво — і професійне комерційне, і авангардне, і традиційне, вся палітра. Але, повторюся, щодо нього спостерігається те, що інакше як духовною імпотенцією не назвеш. Держава — можливо, з кращих прагнень — посилено підтримує поп-культуру. Але ті, хто вирішує, абсолютно не розумiють різниці між елітарним і масовим. Навіть питання так не стоїть.

— Може, держава і не повинна цим займатися?

— Влада цим не повинна займатися внаслідок того, що вона не має і не повинна мати відповідного інтелектуального ресурсу. Її завдання — виконавське, а громадських інституцій, які б правильно сформулювали пріоритети, немає. В усьому світі громадські організації, створені професіоналами, відстоюють певну думку в соціумі, у них є інструменти лобіювання, спеціальні органи на зразок громадських художнiх рад. Наші культуртрегери апелюють до інтелектуального середовища — а апелювати, виходить, немає до кого. Творчі спілки старого зразка внаслідок історичних обставин не спроможні на повноцінну громадську діяльність і репрезентують лише мистецтво соціально-номенклатурного замовлення — в минулому соцреалізм, сьогодні — примітивний українізм і релігійність. Загалом у культурного середовища немає традицій соціального життя, в чому почасти винні й самі митці. Є кухонне невдоволення без організованої позиції.

— А чи все настільки безнадійне?

— Ми намагаємося діяти. Зараз ми заснували мультижанрову Асоціацію діячів сучасного мистецтва України, створюватимемо реєстр і кореспондентську мережу учасників сучасного мистецтва. Нещодавно організовано також Всеукраїнський форум творчої молоді, в організації якого я також беру участь. Проголошено Український мистецький форум — але наразі незрозуміло, що з ним буде. Процес іде, і є надія, що каша, яка робиться в культурі — в рівнях, у стосунках, у ціноутворенні тощо, почне перетворюватися на нормальний багатошаровий пиріг. На жаль, це відбувається дуже повільно, в’язко, тому що саме суспільство, культурне середовище не розуміють важливості такого руху, держава, за рідкісними винятками, не дуже в цьому зацікавлена. Хоча культура має стати рівноправною частиною економіки та політики держави.

— Яке місце власне галерей у цьому процесі?

— Галереї бувають дуже різними. Тих, які займаються серйозним, фундаментальним мистецтвом, дуже мало. Дві в Харкові, одна у Львові, в Одесі їх практично немає, в Києві, окрім нашої, ще зо двi — і все. Але ці галереї впливають на професійне середовище і є останнім оплотом живої сучасної культурної думки.

— Мабуть, про конкуренцію в такій ситуації не можна й говорити?

— Галерей настільки мало, що з тими з них, які перебувають на певному рівні, ми товаришуємо. Я поважаю те, що вони роблять, ми зустрічаємося, ходимо один до одного в гості, на виставки. Мабуть, є й елементи конкуренції, але взаємна повага — набагато вища, аніж прагматичні намiри.

«ПОТРІБНО РОЗУМІТИ, ЩО МИ — ЧАСТИНА МІЩАНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ КИЄВА»

— Що означає — бути галеристом?

— З одного боку — дуже просто, з другого — неймовірно складно. Кожного року з’являється галерея з претензією стати найкращою. На неї покладаються дуже великі надії, але за півроку господарі міняють політику і займаються бозна-чим, назви можна перераховувати без кінця. І у всіх же були чи серйозні ресурси, чи гроші, чи технології, чи великі виставкові площі. А для того, щоб займатися сучасним мистецтвом, потрібні насамперед дві риси: а) любити; б) розбиратися. Якщо любиш, то можна запросити того, хто розбирається, але без цих двох компонентів нічого робити. Взагалі, цю професія прямо пов’язана з особистими рисами людини. Необхідно поєднувати продуманий менеджмент із розумінням мистецтва, з розвиненою інтуїцією, нюхом на таланти. Галерист за свою справу відповідає власним ім’ям. Галерея — публічно значуще місце, прямо пов’язане з репутацією господаря.

— Адже галерея — це, в певному сенсі, підприємство. Як вдається зробити його не лише таким, що зможе вижити, але й прибутковим, домогтися, щоб воно запрацювало?

— На всьому можна заробляти гроші. Звичайно, якби сучасне мистецтво було простим і легким товаром, у Києві відразу стало б не 2-3 галереї, а 150—200. Галерею не можна назвати високоприбутковим підприємством. Мені весь час доводиться вкладати в неї свої кошти, заробляючи їх іншим чином. З виставок продається дуже мало картин. Але я про це не думаю. Як тільки почну думати про продаж — відразу доведеться міняти ідеологію. Адже галерея — абсолютно творчий продукт, і меркантильно-прагматичний підхід тут не діє. Цей певний стан, особливе місце, яке треба намолити, начарувати, вибудувати якісь естетичні комунікації. Це створення середовища, це театр художніх ідей. Галереєю, як і мистецтвом, треба займатися тiльки тодi, якщо не можеш цим не займатися. Якщо можеш обійтися — краще обійтися.

— Які основні труднощі зустрічаються у вашій справі?

— Найбільша — культурна неписьменність, насамперед тих, хто керує країною. Маю на увазі не так владу, як верхівку суспільства, так звану еліту, людей, що досягли, прохаю звернути на це увагу, високого рівня у менеджменті, політиці, бізнесі. У більшості своїй їх вистачає на те, щоб купувати речі, які перебувають на поверхні, маскульт і антикваріат — для цього не треба мати навіть елементарної естетичної освіти. Інтелект може відпочивати. Просто історично так склалося.

— Але, може, варто робити якісь рухи…

Наша галерея іноді знаходить однодумців. У нас є друзі в бізнес-еліті, які все розуміють, розбираються. Але це — виняток. Що ж, ми потрапили в такий час. Ми мешкаємо в Києві, який завжди був міщанським містом, у цьому його чарівність. Не треба соромитися цього, як і розуміти, що родом із України великі Малевич, Архипенко, Кандінський, Родченко. Та й багато нині відомих московських художників звідси — Олег Кулик, Сергій Братков, Борис Михайлов, Ілля Кабаков. Треба розуміти і сильні, і слабкі наші сторони. Iз сільською, барочною естетикою, яка переважає в Києві на вулицях і в умах, треба працювати, любити її. Ось ми пофарбували камін, не намагаємося зробити євроремонт. Треба розуміти, що ми також частина цієї міщанської культури. Я займаюся елітарним продуктом, але точно так само «гекаю», як і будь-який інший киянин, я точно такий же периферійний.

— Продовжуючи тему труднощів — ви, очевидно, маєте чимало клопотів і з художниками...

— Ми працюємо з найсильнішими з них, що дуже приємно. Митці нам довіряють, і з багатьох питань ми з ними навіть консультуємося. З другого боку, коли я вступаю з митцями в певні стосунки, зобов’язання, у нас виникає певна відповідальність один за одного, надії... Розумієте, митці є дуже амбіційними, вразливими, погано освіченими з погляду менеджменту і доцільності, і слава Богу, інакше вони не були б митцями. Тут проблема іншого роду. Я змушений постійно когось у чомусь переконувати. Мало того, що доводиться долати опір нехудожників, ще й кожному творцеві потрібно доводити доцільність того чи іншого проекту, витрачати масу сил і часу. Митці є дуже непростими, зі своєю тонкою психікою, часто — відсутністю логіки. Але я це сприймаю як невеличку жертву за приємне спілкування та творчу працю.

— Як ви можете визначити, говорячи високим штилем, майбутнього генія?

— Інтуїтивно. Є, щоправда, думка, що експертизу можна робити в якійсь заданій системі, що художня цінність піддається обчисленню. Але в мистецтві немає й бути не може формальних критеріїв оцінки. Для цього треба багато читати, дивитися, думати і так далі. Я не можу сказати, чому ця картина краща, ніж та. Можу сказати лише про свої відчуття, враження — але все одно це буде моя суб’єктивна думка. Є експерти в мистецтві, які можуть подивитися на річ і сказати — що добре, а що погано. Тому до них треба серйозно прислухатися й вірити. Ми навіть намагалися провести опитування серед експертів щодо кращих митців. Так ось, щодо десятки лiдерiв думки зійшлися мало не в половини мистецтвознавців, а 50 кращих одноголосно назвали майже всі. Але, знову ж таки, серйозних експертів, які розбираються ще й у ціновій політиці, — одиниці.

«НАШИХ МОЖНОВЛАДЦІВ ПОТРІБНО ПОСТІЙНО ВИХОВУВАТИ»

— Хто зараз купує картини?

— Як правило, досить заможні, просунуті люди віком 30—45 років. На превеликий жаль, 60-річний вже не розуміє, що відбувається. Шістдесятники взагалі дуже складні щодо культури, переобтяжені традиціями. Якщо це західна людина — то абсолютно все одно, якого вони віку, хоч 30, хоч 70; у них прекрасне розуміння мистецтва. Наших, звичайно, дуже мало. У мене є декілька знайомих, які купують багато і постійно, вже самі можуть бути експертами. Взагалі, ставлення до «арту» — певний тест, і проходять його одиниці.

— Покупці, за моїми спостереженнями, діляться на три категорії: знавці; ті, хто купує картини з прагнення бути модними; і, зрештою, з нагоди — частіше за все кому-небудь для подарунка.

— Ті хто хоче купити для подарунка, — сучасне мистецтво купувати не буде. Вони його не розуміють! Вони візьмуть кіч. Категорія тих, хто розбирається в матеріалі, може купити собі чи порадити іншому, на жаль, мінімальна. Так само й ті, хто купує з міркувань престижу — таке розуміння моди вже робить людину просунутою. Хтось через моду ходить на Білик чи Зіброва, хтось — купує серйозне мистецтво. Погодьтеся, є різниця.

— За професіями також є розбіжності?

— Я це розглядаю як випадковість. До революції мистецтво збирали лікарі, інженери, підприємці. Якийсь час я дуже багато працював саме з представниками паливно- енергетичного комплексу, оскільки це були найзаможніші керівники, зараз до них додалися фінансові групи, фармацевтика, багато інших і, звичайно ж, іноземці. Я консультую тих, у кого є фінансові можливості. З банкірів знаю лише декількох, хто розуміє і любить сучасне мистецтво. Всі ці модні банківські колекції — насправді дуже примітивні. Взагалі, я не знаю, що наші банки роблять. Упевнений, вони пакуються антикваріатом — для них, мабуть, сучасне мистецтво як вища математика, зашкалює мізки, що сумно… Західні люди, знову ж таки, демонструють зовсім інше ставлення. Можу навести декілька прикладів, коли керівники серйозних структур, приїжджаючи до Києва на 3-4 дні, обов’язково прохають повести їх до хорошої галереї. Ось був ювілейний матч Блохіна, і до мене привели француза, зірку футболу. Людина приїздить на один день — і їй цікаво подивитися, що відбувається в серйозному мистецтві в цьому місті. З наших спортсменів найбільш просунутими виявилися Віталій та Володимир Клички, які частенько в нас бували. Більше жодного спортсмена я не бачив. Політики — взагалі повна драма, виставку можуть відвідати лише за вказівкою політтехнолога. Я переконаний, що нашим можновладцям потрібно постійно говорити, в чому вони не мають рації чи нерозвинені, їх також потрібно наполегливо виховувати. Вони ображатимуться, але коли-небудь почнуть розуміти, що потрібно щось із цим робити. А преса, до речі, дивиться на них як на напівбогів. ЗМІ мають бути совістю суспільства. Але не виходить…

— А яке мистецтво краще за все продається?

— Такого поняття немає. Продати можна все. І якщо в процесі моїх консультацій більш охоче беруть сучасних митців, це не говорить про те, що ще якась галерея може їх продати…

На закінчення, — чи не могли б ви пригадати найоригінальнішу угоду, яку вам довелося укласти?

— Я завжди пригадую одного покупця з серйозної англійської родини — останнього губернатора Сейшельських островів, людину блакитної крові. Ми з ним поспілкуватися цілий вечір, і він купив картину, лише для того, щоб краще зрозуміти, про що я говорив. Ось це для мене показник культурного рівня, ставлення до себе, до мистецтва. Але це — інша культура. Не те щоб такий собі надрафінований джентльмен. Нормальна людина, але цікавиться мистецтвом, бо і дідусь, і прадід цікавилися… Традиції еліти.

— Тобто ідеальний покупець…

— Мистецтво купують як частину ідеології — і для спілкування, і для відчуття себе. Ті люди, які розуміють, що предмет мистецтва — більш ніж декоративна пляма, що там закладено дуже багато інформаційних шарів, інакше б це не було таким дорогим, таким добрим і в такій малій кількості, і митці б не вважалися геніями — вже наші однодумці.

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments