Євген Паперний сьогодні сприймається насамперед як модний
персонаж світської тусовки. Тому, що він справді раз по раз з'являється
на презентаціях і прийомах. До того ж має славу людини веселої вдачі й
дотепнника, в чиїх вустах доволі вільні жарти (при цьому дітей краще евакуювати,
як говорить його друг Володимир Бистряков) не звучать вульгарно. Ну а його
участь у вельми ризикованому телевізійному проекті «Мадемуазель-шоу» остаточно
перетворила Паперного в сприйнятті публіки на шоумена. Можливо тому, що
Євген Паперний, хороший драматичний актор, котрий чверть століття прослужив
у театрі імені Лесі Українки, страшенно рідко виходить на сцену. А останнім
часом — лише завдяки театральним проектам Романа Віктюка. Добре, що вони
є. Шкода, що перед київською публікою вони граються не так уже й часто.
Прем'єра спектаклю «Коханець» за Гарольдом Пінтером, в
якому зайняті Євген Паперний і Тетяна Стрельбицька, відбулася восени і,
як кожен витвір Віктюка, наробила багато галасу й породила не менше чуток,
найрозхожіша з яких — метр ставив спектакль ледь не по телефону. І хоча
спростовувати вигадки заняття пусте й невдячне, але я не змогла не поцікавитися
у Паперного, як все було насправді.
— Найсмішніше те, що ми цей спектакль репетирували дев'ять
місяців. І до Віктюка в Москву їздили, й він до Києва наїжджав, працювали
довго й грунтовно. Особисто мені про репетиції по телефону нічого не відомо.
— А це взагалі складно — працювати з Віктюком?
— Роман Григорович — режисер, котрий дуже багато дає акторам.
У творчому, моральному й матеріальному плані, що дуже важливо. Так, він
може влаштувати істерику на репетиції, може бути надміру експансивним і
нервозним. Що ж, до цього треба ставитись мудро й з розумінням. Зрештою,
на всіх нас із віком чатують не найприємніші зміни. Ну, а якщо серйозно,
то Віктюк у творчому відношенні — справжній вулкан, і як будь-який вулкан,
він має тенденцію періодично вивергатися, подобається це комусь чи ні.
Має право.
— А ви самі людина емоційна?
— Дуже. І, на жаль, запальний. Мені досить дрібниці, щоб
здійняти бурю. Коли я вперше йшов з театру імені Лесі Українки, то так
і сталося: взяв і відразу написав заяву. Зі сльозами на очах і з клубком
у горлі, але написав. І пішов у нікуди. Адже треба як: підготувати плацдарм,
наевести мости, а потім уже відійти. У мене так не виходить.
— Ваше перше звільнення історія давня, але все ж, що
тоді трапилося?
— Керівництво театру, який очолив Едуард Митницький, вирішило
закрити спектакль, в якому я грав. Ну, я й сказав усе, що з цього приводу
думаю, чим образив деяких моїх старших колег. Мене вирішили показово покарати.
Ось я й відреагувати.
— Друге ваше звільнення з театру, здається, пов'язане
з порушенням виробничої дисципліни.
— Лише формально. Була нельотна погода, і я не встиг на
спектакль, хоча й попередив про це заздалегідь. Гадаю, моя робота з Віктюком
спричиняла в театрі роздратування. Не чекаючи оргвисновків з боку тоді
вже Михайла Рєзниковича, я пішов.
— А хіба життєвий досвід не навчив вас іти на компроміси?
— Взагалі-то, я вважаю себе людиною дипломатичною. Але
за гороскопом я Тигр, який час від часу про себе нагадує. Тигр із начальством
не товаришує. Він може служити ідеї, але тиснути на нього не можна.
— Це стосується тільки роботи?
— Та всього. Й усі мої дружини мали нещастя в цьому переконуватися.
Утім, навіть розлучившись з першою дружиною Людмилою Яремчук, а потім із
другою — Ольгою Сумською — ми продовжували грати в одному театрі. Професія
— це святе. Моя нинішня дружина — кіномонтажер Тетяна Моголяз виявилася,
слава Богу, жінкою мудрою, що я дуже ціную, й на мої «тигрині» звички вміє
правильно реагувати.
— А ще, схоже, пестить вас і плекає: ви в чудовій формі...
— Цьому сприяє не тільки дружина, а й сауна, солярій, басейн
і головне — обмеження у витівках. Раніше я, ніде правди діти, міг собі
дозволити зловжити алкоголем — стреси знімав. Зараз, вочевидь, інстинкт
самозбереження спрацьовує й організм говорить: роби стоп. Ось я й роблю.
— У «Коханці» еротизм, почуттєва атмосфера немовби розлиті
по сцені, що, втім, характерно для багатьох спектаклів Романа Віктюка.
Чи існує для вас якась межа дозволеного в мистецтві, через яку ви не можете
переступити?
— З цього приводу згадується анекдот. Що рухає людиною?
Соломон сказав: «Все — звідси», і вказав на голову. Ісус сказав: «Все —
звідси», й приклав руку до серця. Маркс сказав: «Усе — звідси», показавши
на живіт. Фрейд сказав: «Усе — звідси», й показав нижче пояса. А Ейнштейн
послухав і зауважив: «Хлопці, все відносно». Отож, дозволене-недозволене
в мистецтві — поняття дуже відносне. Віктюка свого часу клеймували за те,
що він зробив сексуальну революцію в радянському театрі, дотепер звинувачують
у деякій заклопотаності. Але у Віктюка — це естетика, тонке проникнення
в сферу людських почуттів і взаємин. А ось те, що роблять сьогодні інші
театри, коли їм «зверху» дозволили грати «про еротику», інакше як вульгарністю
на грані патології не назвеш. Та Віктюк — дитина порівняно з ними!
Хоча деякі його режисерські ходи, визнаю, викликають у
мене стопор. Наприклад, у «Коханці», щоб підкреслити бурхливий сексуальний
темперамент мого персонажа, він вигадав таке рішення: я повинен був розливати
по сцені кефір, який викликав би асоціацію з сім'ям. Треба визнати, виглядало
це ефектно й виразно. Але режисер хотів, щоб я ще й падав потім у цей кефір.
Коли я уявив себе в шикарному білому костюмі падаючим у кефір, то прагматичні
міркування взяли гору над естетичними. На моє щастя, після першої ж репетиції
цей лиховісний кефір так в'ївся в дошки сцени, що організація, в якої ми
орендували зал, зчинила нам скандал. Мені довелося «погрозити» Віктюку,
що збитки будемо покривати з його гонорарів (адже він це вигадав, а я лише
покірливий виконавець). Причому, після кожного спектаклю. А якщо поїдемо
на гастролі до Америки? Зрештою, Роман Григорович від своєї витівки відмовився.
Я, як це сьогодні модно, вдарив його рублем.
— Ми торкнулися важливого питання — фінансового. Нині
запитуєш про творчі плани, а маєш на увазі, чи є на них гроші. Чим займається
актор Паперний, коли не грає в «Коханці»?
— Віднедавна викладаю в університеті культури й мистецтв.
Виношую чимало театральних проектів, грошей на які насправді немає. Ми
з Володимиром Бистряковим вигадали цікаву, на мій погляд, розважально-ігрову
телепередачу «Футляр зі скарбами», використовуючи мотиви відомого мультфільму
Давида Черкаського «Пригоди капітана Врунгеля». Уже готовий пілотний випуск
програми. Залишається сподіватися, що нею зацікавиться який-небудь із телеканалів.
— Євгене, слухаю вас і дивуюся. Ви людина відома, не
в останню чергу, до речі, завдяки анімаційним фільмам Давида Яновича, які
ви озвучували. Та тільки на шалено популярній пісні «Ми — бандито-гангстерито...»
у вашому виконанні, напевно, всі нинішні молоді банкіри й бізнесмени виросли.
Ви для них своєрідний «хрещений батько». От і попросили б грошей.
— Напевно, я безнадійно застаріла людина радянського виховання.
Мені видається непристойним просити грошей. Вірю Булгакову й чекаю, коли
самі запропонують. Наївно?







