Євген Станкович. Відлуння ювілею

Нагадаємо, маестро написав фольк-оперу «Коли цвітепапороть» у середині 1970-х, а вперше (повністю) цей твір прозвучав в концертному виконанні 8 квітня 2011 року на фестивалі «Музичні прем’єри сезону» через тридцять три роки після її створення! Так сталося, що автор тоді був за кордоном і не чув свій твір, і от на ювілей його давня мрія здійснилася.

Літературною основою опери стали твори Миколи Гоголя, національний фольклор, героїчний епос і народні обряди. Оперу «Коли цвіте папороть» було написано на замовлення французької концертної фірми «Алітепа» для всесвітньої виставки в Парижі. Прем’єра мала була відбутися 1978 року у Палаці «Україна». Однак після генеральної репетиції тодішня радянська цензура виставу заборонила, автора назвали «націоналістом», декорації та костюми до постановки знищили...

— Фрагментами «Коли цвіте папорть» виконувалася в різних концертах, як у нас, так і в Росії, в Америці та Канаді, — підкреслив Є. СТАНКОВИЧ. — Але це були лише окремі номери, а повністю вона ніколи не була реалізована під такою назвою! Фольк-опера — умовний жанр, оскільки це дійство, що складається з номерів різного плану. Є такі розгорнуті, як «Купала», де задіяно переважно відомі народні тексти, мелодії та пісні, поезія Тараса Шевченка, а також ідеї Миколи Гоголя, пов’язані з «Ніччю на Івана Купала». Цей твір задумувався як жанр нового типу на кшталт вертепу, який був колись в Україні. Дійство, пов’язане з історичними подіями, але з огляду на те, що всього не охопиш і не ввібгаєш у півтори-дві години, вибирали найяскравіші фольклорні скарби, які були на нашій землі...

Повірте, навіть у найсокровенніших мріях я не міг собі й уявити такого прекрасного виконання моєї музики, таких щирих привітань, теплих висловлювань на мою адресу від моїх колег, друзів, музикантів, виконавців, — зізнався Євген СТАНКОВИЧ у перерві концертного виконання його знаменитої фольк-опери «Коли цвіте папороть» у Національної філармонії України. Насправді, прекрасне виконання Хором ім. Г.Верьовки і Національним симфонічним оркестром України під орудою Володимира Сіренка стало найдорожчим подарунком ювіляру до його 70-ліття, що урочисто відзначила музична громадськість. Відгуками на цю унікальну з багатьох поглядів подію поділилися відомі музиканти, колеги по цеху, діячі культури й мистецтва.

Микола ЖУЛИНСЬКИЙ, академік НАН України:

— Для нашої національної музичної культури постать Євгена Станковича — це передусім символ незгасності духовної історії України. Дивовижно, але особистість цього композитора, яка вражає величчю й потужністю свого таланту, багатовимірністю мистецької діяльності, якось не в’яжеться із будь-якими пафосними визначеннями. В його творчості є відчуття постійного внутрішнього діалогу минулого й сучасного, причому глибинні національні витоки його музики органічно вливаються в модерне оздоблення й відповідно отримують гостро сучасне звучання. Самобутнє, глобальне, панорамне осмислення нашої минувшини, яке ми почули в його геніальному творінні — фольк-опері «Коли цвіте папороть» змушує відчути потужну, яскраво декоративну необарокову стихію його музики, яка владно підкорює своєю масштабністю й вітальною силою, здатною перенести дріб’язковість сьогоденних негараздів у філософську площину.

Володимир СІРЕНКО, художній керівник і головний диригент Національного заслуженого академічного симфонічного оркестру України:

— Зізнаюся — це було моєю мрією з молодості — виконати знамениту фольк-оперу Євгена Станковича «Коли цвіте папороть». Я знав про всі драматичні колізії, що супроводжували непросту біографію цього шедевру. Однак стало відомо, що оперу зняли з генеральної репетиції, знищили декорації, і, зрештою, виконали лише частину «Купало». І Федір Іванович Глущенко, і Анатолій Тимофійович Авдієвський возили її навіть до Москви (до речі, за участю Ніни Матвієнко). Але то був лише фрагмент, який ніяк не міг створити цілісного уявлення про глибинну концепцію цього унікального твору. Тож мені давно хотілося втілити заповідну мрію, і лише минулого року вона нарешті здійснилася — це було прем’єрне виконання, а цього разу — друге. Звичайно, хотілося б побачити цю оперу в ефектній сценічній постановці, на яку вона, власне, і розрахована і якої заслуговує. Здається, десь збереглися ескізи Євгена Лисика (декорації було знищено). До речі, на першій постановці у 1978-му було задіяно колосальні творчі сили — Лисик (декорації), Шекера (хореографія), і, насамперед, музика Станковича! Музика Євгена Федоровича для мене є особливо близькою й дорогою. Не хочеться банально висловлюватися, але його музика завжди бере за серце.

Леся ДИЧКО, композитор:

— Виконання, навіть у концертному форматі, цього фантастичного й багато в чому знакового для української музичної культури твору стало дарунком не лише для нашого ювіляра , а й подією всеукраїнського масштабу. Це знамените оперно-епічне полотна Євгена Станковича! Виконання відбулося на надзвичайно високій ноті, а звучання хору і оркестру вражало широчінню амплітуди образно-емоційних пластів, владно втягувало присутніх у вир контрастно-драматичних зіткнень й емоційно ліричних, мрійливо-сповідальних сцен. Для мене Євген Станкович — геніальна особистість, в якій сфокусувалися всі найкращі грані нашої національної самосвідомості. Це передусім виняткове благородство звучання його творів, що є, власне, віддзеркаленням винятково благородної душі митця, його людяності, толерантності, любові й поваги до колег-музикантів.

Віктор СТЕПУРКО, композитор:

— Навіть без сценічної дії, у концертній версії, опера Євгена Станковича приголомшує своєю внутрішньою енергією, красою музичного матеріалу. Гадаю, тому за радянських часів і не з’явилася повномасштабна сценічна постановка цього полотна, адже воно уособлює всю велич України, красу й талант її народу, його яскраве й самобутнє художнє світосприйняття. Я би наважився навіть порівняти цей твір Євгена Федоровича із фіналом Дев’ятої симфонії Бетховена, який в наш час став символом і гімном сучасної об’єднаної Європи. Фольк-опера Станковича — це образ України! Твір вимагає більш широкого акустичного простору, і зал філармонії є затісним для цієї монументальної епічної фрески. Музика Євгена Станковича — це сьогоднішня й майбутня слава України.

Олександра ОЛІЙНИК, музикознавець:

— Для мене Євген Станкович — взірець щирості й відданості Україні, українській культурі. Можливо, це той геніальний митець, якого давно чекала наша земля, і якого їй послав Господь Бог саме у наш час. Сьогодні ми на повну силу відчули колосальну енергетику його музики, що свого часу своєю неприборканою силою так розбурхала й налякала партійну верхівку Києва. Налякала яскраво й гордо заявленою автором любов’ю до рідної землі, її славетної й буремної історії, оригінальним баченням цивілізаційного поступу країни через її пісню — невичерпне джерело натхнення для кожного митця, який є глибоко вкоріненим в її душу, красу й силу.

Микола ГОБДИЧ, художній керівник і головний диригент хору «Київ»:

— Євгена Федоровича Станковича я вважаю сьогодні найсильнішим композитором України. Якось відомий польський композитор Ромуальд Твардовський висловив таку думку: «Я здавна знав, що світло прийде зі Сходу, та я не думав, що це буде Київ. У вас така сильна «могутня кучка» композиторів, яка ще струсоне світ». І гадаю, насамперед, мова йде про Євгена Федоровича Станковича. Не знаю жодного автора, чия би музика так чіпляла б за живі струни душі, як музика Станковича. Жодний із його творів не залишає мене байдужим. Візьміть його геніальну фольк-оперу «Коли цвіте папороть», якій вже понад 30 років: вона й зараз справляє приголомшливе враження, ніби написана сьогодні. І секрет її не лише в тому, що композитор взяв «не дуже актуальні» для радянської України історичні пісні «Про Байду», «Про Морозенка» і органічно вписав у розгорнуте у часу й історичному просторі музично-сценічне полотно, яке суголосне сучасному сприйняттю. В музиці Євгена Станковича я вбачаю пряму історичну паралель з творчістю Артемія Веделя. Хоча, здавалося б, митців розділяє дистанція у два з половиною століття... Сьогодні з-поміж музикантів побутує думка: «Якщо хочеш упізнати справжнього Станковича — уважно вивчи його партитури і ти зрозумієш — повна невідповідність між його світською поведінкою, манерою триматися, розмовляти і його музикою. Тож де він є справжнім? Відповідь однозначна: звичайно, в музиці...

Віктор МУЖЧИЛЬ, композитор (Харків):

— Це настільки колосальна мистецька постать не лише в українській музичній культурі, а й у світовому мистецькому просторі, що можна вважати за велику вдачу бути сучасником Станковича і сповна осягати його талант завдяки таким прекрасним виконанням його музичних шедеврів, як сьогоднішнє свято — почути повністю його знамениту оперу «Коли цвіте папороть». Ось де справжні глибина й народність, ось де непідробне в своїй щирості високохудожнє осмислення української народнопісенної стихії. Причому осмислення прогресивне, сучасне, спрямоване своїм поглядом у майбутнє. Вся творчість Станковича нерозривно пов’язана із суто людськими особистісними якостями композитора. Він завжди вражає сплавом найвищої духовності, буквально на рівні сакральності, безпосереднього ставлення до людей, високою гуманністю і виявом щирої товариськості й любові до колег. Твори Станковича ми впізнаємо буквально з перших звуків. Він без перебільшення є найвидатнішим композитором нашої епохи.