Європейське кіно: між простою історією та пристрастю під час холери
Його центральною подією став показ картин німця Вернера Шрьотера, а центральною постаттю - сам режисер, єдиний представник авторського колективу на фестивальній прес-конференції і до того ж підкреслено авторського кінематографу. Розпочавши як авангардист наприкінці 60-х, Шрьотер із перших своїх кіноспроб демонстрував незадоволення раціонально-логічною домінантою німецького мистецтва. Її цілковиту протилежність - безпосередньо-емоційну художню форму відображення буття - режисер відкрив для себе в опері, насамперед італійській. Проте не став театральним постановником, а зумів у своїх кращих кінороботах "День ідіотів" та "Маліна" синтезувати властиву оперному мистецтву естетичну досконалість і граничну справжність, вибуховість людських почуттів. Це підтвердила й показана в програмі фестивалю картина Шрьотера "Король троянд". Цілковито безсюжетний кінематографічний опус, побудований на віртуозній грі культурними символами та алюзіями, не можна категорично віднести до постмодерністського. Адже він був відверто розрахований не стільки на інтелектуально-семантичне тлумачення, скільки на художню інтуїцію глядача. Кожний епізод фільму не лише містив у собі естетично самодостатнє кінозображення, а й напружений емоційний сюжет, який у поєднанні з музичною та словесною матерією справляв дуже сильне враження. Воно поглиблювалось ще й не грою, а приховано-несамовитим існуванням на екрані улюбленої актриси Шрьотера Магдалени Монтецуми, котра померла від раку через два тижні після зйомок. В оточенні безлічі квітучих або прив`ялих троянд, з яких обсипаються пелюстки, її обличчя, вже позначене потойбічною тінню, перетворювалося на оригінальний символ пристрасті, довершеності й смерті. Друга картина Шрьотера із неперекладною назвою "Poussieres d`Amour" являла собою невимушено ігрове й водночас майже науково-психологічне дослідження здатності людського голосу передавати нюанси емоцій, найвиразнішим виявом яких, на думку режисера, є спів.
Загалом, якщо не лічити соціально-психологічної сатири австрійця Міхаеля Главоггера "Вулиця мурашок", історичної суперпостановки "1492. Підкорення раю" Рідлі Скотта і трагікомедії "Гей, Кармело!" Карлоса Саури (обидві були нещодавно показані на тижні іспанського кіно), більшість картин на фестивалі становили "прості історії" з сучасного життя 90-х. Запрограмовані на широку глядацьку зацікавленість, вони зазвичай трималися на любовному сюжеті, приправленому певним кінематографічним соусом, що загострює сприйняття. У нідерландському фільмі "Маленька білява смерть", присвяченому пробудженню батьківської любові в серці юного поета-авангардиста, таким соусом була фрейдистська передісторія з дитинства головного героя та зображення молодіжного андеграунду. У шведській картині "Кохаєш ти мене чи ні" про нормальне кохання нормальних хлопця та дівчини глядацький інтерес та перебіг подій підтримувалися завдяки рідкісній професії героя - льотчик-випробувач, через яку він потрапляє в катастрофу. Каркас португальського фільму "Пандора" утворював любовний трикутник із чоловіка та двох жінок, одна з яких була вдвічі старша за іншу і репрезентувала старомодність поглядів на противагу розкутій юності. Проте автори цих професійно вправних кіноісторій безперечно поступалися майстерністю справжньому метрові жанру - Клоду Соте, чия найвідоміша стрічка 70-х років із незабутньою Ромі Шнайдер у головній ролі так і називалась - "Проста історія". У картині 1995 року "Неллі та пан Арно" один із ветеранів французького кінематографу продемонстрував свій непогасний творчий запал і блискучі акторські можливості вже сивого Мішеля Серро та молодої, надзвичайно звабливої зірки Еммануель Беар (вона відома нашій публіці насамперед за еротичною мелодрамою Режі Варньє "Французька жінка"). Завдяки своїй інтелігентності та мудрості підтоптаний юрист домагається того, що його платонічні стосунки з 25-літньою дівчиною витісняють з її життя усіх молодших суперників. Однак у фіналі героїня Беар, як і героїня Шнайдер двадцять років тому, простує у вуличному натовпі самотня і вільна, лишивши позаду не лише чоловічу іронію та агресію, а й чоловіче співчуття. Побудований переважно на лаконічних діалогах із складним підтекстом та невловимих відтінках почуттів, фільм Соте переконав, що європейське кіно залишається унікальним принаймні в одному жанрі - камерної психологічної драми.
І, нарешті, справжнім подарунком для глядачів, своєрідним "солодким" став останній фільм фестивалю "Гусар на даху" теж француза Жан-Поля Раппно. Романтичний літературний сюжет Жана Жіоно про кохання під час холери, котрий колись збирався екранізувати сам Бунюель із Жераром Філіпом, здобув, нарешті, захоплююче кінематографічне втілення, і не в останню чергу - завдяки відчайдушно талановитому новачкові Олів`є Мартінесу та цьогорічній "оскароносиці" Жюльєт Бінош.
