Зброю витягають грішники, натягують лука свого, щоб перестріляти жебраків та вбогих, заколоти правих серцем. Зброя їхня ввійде в серце їхнє і луки їхні поламаються.
Володимир Мономах, великий князь київський (1113–1125), державний і політичний діяч

Історія про вічне кохання

4 листопада Національна опера України показом балету «Ромео і Джульєтта» відзначає 50-річчя знаменитої постановки видатного хореографа ХХ століття Анатолія Шекери
4 листопада, 2021 - 13:27

Варто  згадати ще дві пов’язані важливі «круглі» дати… Почнемо з того, що 85 років тому  композитор Сергій Прокоф’єв завершив музику до балету «Ромео i Джульетта». Сьогодні здається неймовірним, але музика, яка з тріумфом полонила зрештою сцени світу, спочатку була знехтувана музичними критиками!  Знадобилося кілька років для того, щоб вона зазвучала в театрах і витримала безліч версій і редакцій… Перша постановка шекспірівської трагедії на балетній сцені була здійснена 1938 року у Брно, Чехословаччина. Наступна, створена балетмейстером Л. Лавровським  1940-го  на сцені Кіровського театру, багато років вважалася мало не канонічною попри те, що композитор категорично заперечував музичну редакцію зі вставними номерами, які надто подовжували спектакль (аж 4 дії). Цю ж версію згодом було поставлено й у Большому театрі. Але пройшли роки, й  світом прокотилася хвиля нових постановок.

***

Перша київська версія з’явилася 1955 року в хореографії Вахтанга Вронського і художньому оформленні Тетяни Бруні. Кияни любили цю постановку, у якій на сцену виходили танцівники, які склали славу українського балету: Євгенія Єршова й Анатолій Бєлов, Антоніна Васильєва й Микола Апухтін, Олена Потапова й Роберт Клявін.  На початку 70-х балет ставиться в різних містах СРСР: у Талліні в постановці М. Мурдмаа, В Пермі – М. Боярчикова, у Новосибірську – Н. Касаткіної та В. Васильова. За кордоном свої версії створюють Дж. Кранко, К. Макміллан, Р. Нурієв…

***

Шедевр – найчастіше явище індивідуальне. Але не на сцені. Будь-яка театральна постановка – результат колективної праці, і коли талановиті постановники об’єднуються навколо геніальної музики, народжується шедевр. Так і відбулося на київській балетній сцені 1971 року, коли  Анатолій Федорович Шекера взявся за постановку «Ромео і Джульєтти», запросивши до співтворчості художника Федора Федоровича Нірода і диригента Олега Михайловича Рябова. Та шлях до нього був довгим і не простим.

Ще під час своєї короткої танцювальної кар’єри у Пермському театрі опери та балету (1956-59) А. Шекера полонився музикою Прокоф’єва на шекспірівський сюжет: балетмейстер Тетяна Рамонова доручила юному танцівникові головну роль Ромео в оригінальній версії балету,  де якнайповніше розкрився його ліричний акторський талант; але водночас вона доручила йому ще й психологічно складну, полярно протилежну за емоційним змістом та характером партію підступного жорстокого Тібальда, лютого ворога Ромео. Обидві ролі танцівник виконував пристрасно, і ця пристрасть ніколи вже не відпускала, поки не вилилася через роки у власній постановці.

Анатолій Шекера мав намір поставити авторську партитуру, в пошуках якої йому допоміг Геннадій Рождественський, котрий, знаходячись за кордоном, зумів купити ноти Сергія Прокоф’єва за якими створювалися рукописні оркестрові партії під пильною увагою Олега  Рябова.

***

З макетом декорацій виникла своя складна історія – його не ухвалили! Художня рада була налаштована побачити помпезні форми у стилі Ренесансу, щось на кшталт того, що було зроблено в Большому театрі Петром Вільямсом. Федір Нірод вважав, за всієї глибокої поваги до таланту свого колеги, що йому, як і багатьом іншим, не вдалося уникнути історичної та емоційно-естетичної помилки: «Декорація не може бути лише фоном, вона повинна відповідати духу часу, драматургії сценарію та музики, а кольорова гама – звучанню». Зі своїм тонким відчуттям художника він зміг відшукати таку грань, якої не було в жодній з постановок шекспірівської трагедії. «Це принципове рішення прийшло до мене завдяки тому, що я хоч лише й одну мить, але побував у Вероні, у дворі Капулетті, під балконом Джульєтти». Сталося це задовго та безвідносно до постановки, але незгасні враження допомогли створити той шедевр сценографії, яким глядачі насолоджуються й понині. Пам’ятаючи похмурий двір середньовічного замка, схожий на колодязь, і відчувши всю жорстокість похмурої доби, Федір Федорович у процесі роботи над ескізами й макетами рішуче відмовився від пишноти, властивої Ренесансу, справедливо помітивши у трагедії Шекспіра лише його перші паростки, пущені юними закоханими, які кинули виклик жорстоким законам середньовіччя і загинули. Декорації Нірода промовисто засвідчують факт: «печальніших історій не знайдете, ніж повість про Ромео і Джульєтту...».

Але художня рада проєкт макету не ухвалила... Нірод  виявив характер – нічого змінювати не став. Дочекавшись, коли постановочна суєта сягнула апогею, художник віддав у роботу свої незатверджені ескізи... Час розставив усе по місцях. 3 листопада 1971 року глядачі та критики із захопленням сприйняли виставу... Сценографія «Ромео i Джульєтти», яка має свої риси індивідуальності, вимагає майстерного художнього сценічного освітлювання, а у 70-х художником зі світла був Віктор Гоженко – повноправний учасник успіху постановки! Нірод надавав роботі освітлювачів неабиякого значення, адже саме завдяки їх професіоналізму й художньому чуттю сіро-коричневий моноліт стін чарівним чином перетворюється то на пастельно-світлу спальню Джульєтти, то на помпезну залу для балів із благородним старим дубом і тьмяною позолотою, то на жваву площу, то на моторошний склеп.

***

Прагнення до створення єдиного художнього середовища – наріжний камінь колективної творчості. Завдяки самобутній образній хореографії Анатолія Шекери та геніальній сценографії Федора Нірода, які поєднали драму з поетикою, гранично загострили всі почуття та конфлікти, надавши можливість глядачам не лише побачити, але й пережити трагедію разом з її героями, вистава здобула славу у часі й просторі. Головна заслуга А. Шекери полягає в тому, що він створив масштабний лірико-епічний балетний театр на міцних академічних засадах. Віддаючи належне ролі солістів, для яких він створив індивідуальні драматично забарвлені пластичні малюнки, балетмейстер зосередив особливу увагу на роботі з кордебалетом, який перестав бути традиційним фоном, і абсолютно кожен з артистів мав свій характер. А наскільки динамічно, пластично, правдоподібно поставлені бої! Інколи здається, що артисти реально б’ються на сцені, попри те, що в них немає зброї.

***

На цій виставі зросло кілька поколінь чудових танцівників. Перший склад виконавців, який запалив найяскравішу зірку серед постановок «Ромео і Джульєтти» на балетному небосхилі, був таким: Віктор Рибій – Ромео, Людмила Сморгачова – Джульєтта, Наталія Уманова – леді Капулетті, Геннадій Баукін – Капулетті, Вадим Федотов – Паріс, Віктор Литвинов  – Тібальд, Євген Косменко – Меркуціо, Валентин Лебідь – Бенволіо, Геннадій Гращенко – Лоран. А чого варті імена Алли Гавриленко та Валерія Парсєгова, Елеонори Стебляк та Валерія Некрасова, Любові Данченко, Ірини Задаянної та Костянтина Костюкова, Людмили Сморгачової й Миколи Прядченка, Тетяни Таякіної та Валерія Ковтуна...

***

Елеонора Михайлівна Стебляк, удова і берегиня творчого спадку А. Шекери, була тією виконавицею партії Джульєтти, яка зламала виконавську традицію суто романтичної героїні, додавши до образу пристрасть, динамізм почуттів, психологічну напруженість, трагедійну емоційність. Тоді це було новаторством, пов’язаним з тонким відчуттям сучасності, а, може і з підсвідомим проривом у майбутнє, коли вона тепер як педагог допомагає нинішнім артисткам втілювати багатогранний, живий образ романтично-трагічної  Джульєтти.

  Хореографічно-сценічному шедевру Анатолія Шекери – Федора Нірода аплодувала публіка багатьох країн світу. Без перебільшення можна стверджувати, що А. Шекера підніс творче реноме київського балету на світовий рівень.

30 років тому – 1991 року, коли відзначали 100-річний ювілей С. Прокоф’єва, рішенням ЮНЕСКО кращою інтерпретацією балету «Ромео i Джульєтта» була визнана київська версія 1971 року.

У ювілейній виставі заголовні партії виконують прем’єри  балету Національної опери України Катерина Кухар та Олександр Стоянов.

Лариса ТАРАСЕНКО. Фото надане Національною оперю України
Рубрика: