Люди, які мають свободу вибору, завжди оберуть мир.
Рональд Рейган, 40-ий Президент США

Iван і Маріанна

29 грудня, 2005 - 00:00
У РОБОЧОМУ КАБІНЕТІ. ЗА ЦИМ РОЯЛЕМ НАРОДЖУВАЛАСЯ ФАНТАСТИЧНА МУЗИКА КАРАБИЦЯ

Новий рік, Різдво й узагалі увесь січень — знаковий місяць для цієї ідеальної пари — так називали сім’ю й союз двох творчих особистостей Івана Карабиця (популярного українського композитора) й Маріанни Копиці (відомого музикознавця, професора Національної музичної академії України ім. П. І. Чайковського). Це розповідь не лише про велику любов, що подарувала двох чудових дітей, які продовжили музичну династію (син Кирило — молодий диригент, а дочка Іванна — майбутній музикознавець, закінчує НМАУ). Іван Федорович побачив талант, допоміг розкритися багатьом молодим композиторам, музикантам, виконавцям. Іван Карабиць був фундатором таких престижних форумів, як Міжнародний конкурс молодих піаністів пам’яті В. Горовиця, Літньої академії, фестивалю «Київ Мюзік Фест». Він стояв біля джерел народження камерного ансамблю «Київська камерата», відродив популярні в нашій столиці Літні музичні вечори в парку біля Маріїнського палацу.

Івану Федоровичу була визначена зоряна і все-таки непроста доля. Він мав всесвітню славу. Його твори виконують у багатьох країнах. Іван Карабиць був одним із перших українських авторів, який виступив у знаменитому залі Корнегі-холу. Пізнав маестро й гіркоту від того, що не все ним написане було почуто публікою. Композитор є автором прекрасних симфонічних, камерних творів, пісень, музики до кінофільмів, які й нині, після його смерті, що підкосила маестро на злеті (Карабиць помер у 58 років), захоплюють потужністю, особливою проникливістю. У них чути інтонації сьогодення та ритми майбутнього...

ЗУСТРІЧ

— У нас був дуже колоритний курс, — згадує вдова композитора Маріанна Давидівна. — Сьогодні вони займають провідні позиції в українській культурі та музичній науці. Назву кілька імен: Геннадій Сасько, Олександр Костін, Вадим Ільїн (нині живе за кордоном), Петро Петров-Омельчук, Олег Ківа... Загалом така цікава гвардія — 7 композиторів і 15 музикознавців. Усі як на підбір: молоді, талановиті й надзвичайно дружні. На нашому курсі був Володимир Верменич (автор знаменитих «Чорнобривців»), але на заняття він не ходив (був старшим за нас, уже відомим композитором). Одного разу, в середині семестру, коли ми вчилися на другому курсі, з’явився в аудиторії симпатичний хлопець. Ми вирішили, що це Верменич, а з’ясувалося, що це з армії повернувся Карабиць. Іван рік прослужив у Сухопутних військах в Острі, а потім рік дослужив в ансамблі Київського військового округу. До речі, це вдалося зробити завдяки клопотанню його легендарного педагога Бориса Лятошинського. Він дуже переживав, що такий талановитий учень, замість того, щоб осягати премудрості композиції, займається нікому не потрібною муштрою... Іван поновився в консерваторії, а оскільки він не ходив регулярно на лекції, бо займався за індивідуальним планом, то ми толком і не познайомилися... Потім він признався, що закохався в мене з першого погляду, але як людина дуже тактовна не поспішав висловлювати свої почуття.

Усе змінила наша поїздка на зимові канікули в Карпати. Ми всім курсом поїхали в Рахів кататися на лижах і санчатах. Дівчата жили в одній хатині, хлопці — в іншій. Я помічала, як пильно дивиться на мене Іван, але особливої уваги цьому не надавала, хоча не лише дівчата нашої групи, але й з інших факультетів консерваторії, були закохані в Карабиця...

Іван завжди був ведучим на великих карпатських санях (ґринджолах), а за ним у сани сідали й стояли на довгих полоззях по семеро-восьмеро чоловік. Якось він запитує: «А чому ви з нами не катаєтеся»? Той наш спуск плачевно закінчився. Сани перекинулися, а Іван травмував ногу. Повезли його на тих злощасних санях у медпункт. Виявилося, що в Карабиця перелом. Йому наклали гіпс, але якщо до травми біля Івана дівчата роїлися, то тут їх немов здуло. Через два дні ми з Іваном залишилися самі. Я, як найжалісливіша, не поїхала до друзів у Львів, а допомогла йому дістатися до Києва. Тільки-но ми повернулися, мені почали дзвонити однокурсниці, з’ясовуючи: як себе почуває Карабиць? Знову з їхнього боку почалася облога Івана, але очі Івана сяяли, варто було мені переступити поріг кімнати (він жив у гуртожитку ансамблю КВО). Так нещастя нас зблизило. Він виявився цікавим співрозмовником, дуже начитаним хлопцем, який тонко розбирається й відчуває музику... Через півроку (11 липня) ми побралися.

СОЮЗ

Небагато ранніх шлюбів стають міцними, витримують випробування часом. А цей союз Маріанни й Івана засновувався на великій любові, яку вони пронесли через усе життя. Хоча, здавалося б, вони такі різні. Іван Федорович народився на Донбасі (село Ялта) в сім’ї шахтаря й учительки, а Маріанна Давидівна з київської інтелігенції (Давид Демидович Копиця — відомий літературознавець, автор сценаріїв. До речі, Київська кіностудія отримала назву ім. О. Довженка з його подачі, коли Копиця був директором студії. У липні 2006 р. відзначатимуть 100-річний ювілей цього діяча української культури. — Т. П.).

...Була в Івана Карабиця таємниця. Лише в часи незалежності України композитор признався дружині, що він має грецьке коріння (в сталінські часи багатьох його родичів депортували, а половина їхнього роду загинула). Коли батькові виписували паспорт, його іноземне прізвище Карабитіс трансформували і записали, як Карабиць. Генетичний страх змусив маестро мовчати багато років. По материнській лінії в ньому текла українська кров (бабуся родом із Білої Церкви Київської обл.), а по батьківській — грецька. За «чорнявість» багато колег вважали його євреєм... Цей горезвісний «п’ятий пункт» заважав композитору в житті, в кар’єрі, але Карабиць нічого не пояснював і не ремствував...

Звідки в хлопчика з села композиторський дар? Те, що Ваня має абсолютний слух і прекрасний голос, помітила його мама. Вона повела Івана в хор, співати. До речі, хоровий шлях пройде і його син Кирило. Як і Карабиць-старший він не просто захопиться музикою, а стане справжнім професіоналом.

— До 13 років Іван навчався в Дзержинській музичній школі, потім в Артемівському музичному училищі, — продовжила свою розповідь Маріанна Копиця. — Він починав з народного відділення, потім перейшов на фортепіанне, і як піаніст отримав направлення в Київську консерваторію...

Моїй мамі Іван сподобався з першої зустрічі. Незважаючи на те, що ми були дуже молоді, ще студенти — вона не відраджувала нас від шлюбу. Ви знаєте, ті, хто спілкувався з Карабицем, відразу ж потрапляли під його чари. Він був людиною високої внутрішньої культури, філософського складу розуму, інтелігентний, уважний, скромний, добрий, дуже чуйний — завжди готовий прийти на допомогу. Коли ми одружилися, мого батька вже не було. Напевно, є якісь закономірності: батько помер на 59 році життя, і для Івана Федоровича це число стало фатальним... Але якщо смерть мого батька можна пояснити: він пройшов усю війну, захищав Ленінград, мав 19 ран біля серця, то мій чоловік на здоров’я не скаржився. Фактично, він помер через неправильно поставлений діагноз (переніс на ногах запалення легень, перебуваючи з лауреатами Конкурсу ім. В. Горовиця в США). Коли повернувся до Києва, то кашляв. Лікарі вважали, що в нього пухлина: призначили курс сильної хіміотерапії й опромінення. Пропонували операцію. Тоді Кирило повіз батька на консультацію до Австрії, й там з’ясувалося, що пухлини немає! А є спалені легені... Він температурив, його лихоманило, але Іван Федорович активно працював як голова журі, провів конкурс «Горовиць-дебют», викладав, писав музику. Ми з дітьми думали, що він дуже перетрудився, втома скоро мине й він одужає. До останньої хвилини чоловік був при пам’яті, ми робили плани на майбутнє... А смерть настала через те, що в нього відмовили нирки. Ви знаєте, 20 січня виповнюється чотири роки, як Івана Федоровича немає з нами, і кожен день я намагаюся зрозуміти, чому сталася помилка? Чому він так рано нас залишив?

МУЗИКА

Процес народження музики загадковий і таємничий. Як згадує Маріанна Давидівна, Іван Федорович не належить до композиторів, які щодня тероризують сім’ю своїми пасажами на фортепіано: «Голосно, на три форте стрясаючи стіни квартири, а домочадці повинні ходити навшпиньки, оскільки творить геній. Ми могли, прокинувшись вранці, почути, що він тихенько натискає на клавіші роялю. Іван складав музику внутрішнім слухом. Він дуже трепетно ставився до кожного свого твору, мало говорив про те, що ще не народилося. Тільки дуже-дуже довіреним особам міг розказати задум. Іван боявся налякати мелодію, в чомусь самому зневіритися. Він міг поговорити з друзями нашої сім’ї — академіком Раппопортом чи філософом Кримським. Іноді він виконував пісню або мелодію до кінофільму, але якщо задумував щось велике, то ділився про це з кількома людьми, чию думку цінував. Наприклад, із Валентином Сильвестровим — давнім другом Івана».

Саме Сильвестров завершив недописаний останній твір Карабиця — так народилася їхня знаменита «Елегія». Валентин Васильович віднісся до нот свого друга та колеги дуже делікатно. У першій частині він не змінив жодної ноти, зберігши стиль Карабиця, а далі звучить мелодія Сильвестрова. «Елегія» присвячена Маріанні Копиці.

Івана Федоровича можна назвати послідовником шістдесятників. Його перші твори були авангардними, написані під впливом його старших колег: Леоніда Грабовського, Валентина Сильвестрова, Володимира Губи. Вони часто зустрічалися у Сильвестрова, слухали сучасну музику, сперечалися...

Наприклад, у повному обсязі оперу-ораторію «Київські фрески» Іван Карабиця за життя так і не почув. Ноти пропали, їх по крупиночках відновив його учень Артем Рощенко. Прем’єра відбулася через 23 роки після написання опери в Національній опері України (січень 2005 року) — диригував син композитора Кирило.

— «Київські фрески» можна назвати драматичним твором у житті Івана, — згадує вдова композитора. — Хоча починалося все дуже красиво. Ідея народилася в творчій співдружності з поетом Борисом Олійником і диригентом Стефаном Турчаком. Потім до їхнього тріо приєднався хормейстер Лев Венедиктов. «Фрески» писалися на замовлення — до 1500-річчя Києва. Іван Федорович писав їх буквально на одному подиху. Там звучать прекрасні вірші: Тичини, Сковороди, Драча, Шевченка, Олійника, Рильського, тексти з літописів. У цьому творі використовувався синтез кількох жанрів (театру, хореографії, кіно, вокалу, поетичного слова). Лише раз ораторія прозвучала тільки в концертному виконанні на сцені Національної філармонії, й цей запис випустила фірма «Мелодія» (про майже детективну історію, яка сталася з «Київськими фресками» наша газета писала в №№ 3 і 8 цього року).

Концерт для хору й оркестру на слова Г. Сковороди «Сад божественних пісень» — улюблений твір маестро. Він написав його в 1974 році, вже будучи лауреатом Всесоюзного конкурсу молодих композиторів, отримавши нагороду за свій Перший фортепіанний концерт. Сковорода — пройшов червоною ниткою в долі Івана. Він знав багато його творів напам’ять, часто цитував, причому робив це до місця й дуже точно. Мені здається, Сковорода дав Івану крила для польоту, глибину й масштабність, філософський зміст його музиці. Наприкінці життя чоловік знову повернувся до творчості Григорія Савовича, маючи намір написати музику на його латинські тексти. У нас залишилися начерки, а з них потім народилася «Елегія» Карабиця— Сильвестрова».

Знамениті «Голосіння» Карабиця — перлина в творчості композитора. Але, як вважає М. Копиця, велич цього твору ще мають оцінити нащадки і його можна назвати мостом між сьогоденням і майбутнім. Вдова зі смутком говорить: «Напевно, я вчинила неправильно, що не залишила викладацьку роботу й не стала продюсером чоловіка. Я розуміла, що Іван Федорович — талант, але в нашій сім’ї ми вважали, що не треба ходити, просити, а якщо ти чогось гідний, то тебе обов’язково помітять»...

ДІТИ

— Наші діти виросли в атмосфері любові, — говорить Маріанна Давидівна. — Кирило народився 26 грудня, а Іванна — 6 січня. Чоловік дуже гордився, що у нас росте син, але коли через сім років з’явилася дочка, то саме вона стала його улюбленицею. Якщо Кирила він виховував строго, як чоловіка, то Іванну балував. До речі, коли Іван Федорович помітив, що в сина є талант, до того ж неординарний, то він почав його розкривати, направляв, радив. Так, перший твір, написаний сином у підлітковому віці, він показував друзям, не приховуючи своєї гордості за Кирила. Він вірив, що наш син стане хорошим музикантом».

Сьогодні Кирило живе на три країни: Україна, Франція, Італія. Як диригент багато гастролює. Нещодавно в нього закінчився контракт із оркестром «Радіо Франції», але він продовжує співпрацю зі Страсбургом — поставив оперу «Євген Онєгін», яку високо оцінили слухачі та критики. Нещодавно диригент повернувся з гастролей по Австралії — виступав із Сіднейським симфонічним оркестром.

25 грудня в Національній опері України відбулася оновлена версія «Наталки Полтавки» (режисер Дмитро Гнатюк, диригент Кирило Карабиць). Молодий маестро дуже тактовно поставився до музики Миколи Лисенка, але по-новому подивився на цей спектакль-візитку театру. В оркестр він ввів бандуристів і, таким чином, додав колориту до музичної канви опери. Відомий бандурист Роман Гринків імпровізував по ходу постановки. Але взагалі в Національній опері К. Карабиць виступає рідко (він диригує операми: «Паяци», «Тоска», а тепер і «Наталкою Полтавкою»). Хоча Київ Кирило називає «своїм гніздом», і де б не виступав — все одно повертається в Україну. Його сестра Іванна нині навчається на четвертому курсі НМАУ, пише про музику. В неї вже є кілька надрукованих статей. Є і третє покоління Карабиців — донечка Кирила. Про те, що незабаром стане дідом, Іван Федорович дізнався в лікарні, але народилося маля вже після його смерті. Вона українка по татові та італійка по мамі. Дівчинку назвали подвійним ім’ям Гайя-Катаріна (їй три з половиною роки). Діти та онука Івана Федоровича — біляві і дуже схожі на Музу композитора — його Маріанну...

***

17 січня — день народження, а 20 січня — день смерті Івана Карабиця. Цього дня друзі, колеги, учні — всі, хто його пам’ятає та любить, прийдуть на його могилу на Байковому кладовищі, принесуть квіти...

Тетяна ПОЛІЩУК, «День». Фото з особистого архіву сім’ї Карабиць
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments