Ми є. Були. І будем ми. Й Вітчизна наша з нами.
Іван Багряний, український поет, прозаїк, публіцист, політичний діяч

Іван МАЛКОВИЧ: «Я вірю у внутрішню інтелігентність нашої нації»

8 жовтня, 1998 - 00:00

Видаючи першу книжку — «Абетку», я мріяв, щоб мій
син вивчився за нею читати

У галереї Києво-Печерського заповідника триває
виставка художників-ілюстраторів видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА». 

Раптом ловиш себе на досить рідкісному відчутті гордості,
що й Україна, виявляється, здатна виробляти продукцію не гіршу, ніж у світі.
Символічно, що це — дитяча книжка. Наш сьогоднішній гість — директор видавництва
Іван МАЛКОВИЧ.

— Як сталося, що відомий поет Іван Малкович заснував власне
видавництво дитячої літератури?

— Для мене це було дуже логічно. Оскільки я працював у
«Веселці» (дошкільному відділі), потім у «Молоді». Там уклав і першу свою
книжку «Колядки». Це був 1988 рік, Горбачов уже проголосив «перестройку»,
але в Україні були якісь дрімучі часи, й моя дирекція вимагала викинути
звідти згадки про Христа. Я ж пояснював, що в Росії вже надрукували слово
«Бог» із великої літери, що викидати нічого не можна, бо у книжці представлено
весь зимовий цикл і, звичайно ж, Різдво Христове, на що мені відповіли:
«Ну, хіба що надрукуємо одну, та й то, якщо передмову напише Борис Олійник».
Загалом, ситуація склалася образлива. Щоб уникнути подібних на майбутнє,
довелося заснувати власне видавництво.

— І скільки книжок було видано за час існування видавництва?

— Мало. Припустімо, на цей рік ми планували десять, а тепер
через кризу не знаю, чи й ці видамо. Ми не женемося за кількістю. Можливо,
я впаду у ваших очах, але за шість років ми видали трохи більше, як 30
книжок загальним тиражем близько півмільйона. Але, коли ми робимо якісно,
то із цього маємо головний зиск — добре ім'я!

— Книжки «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» не з дешевих. Чи не намагалися
ви здешевити свою продукцію?

— Старалися. Але тоді ці дешеві книжки треба друкувати
безпосередньо тут, а ми друкуємо в Словаччині. Сьогодні вже в Україні з'явилися
нормальні друкарські машини, скоро на них навчаться працювати. Але є інша
проблема — наші люди, які завжди намагаються вкрасти. Мені на фабриці сказали
прямо: «Ви поставте тут хоч два БТРи, ми все одно вкрадемо». А потім мені
дорікають, чом це книжка на Петрівці чи не вдвічі дешевше коштує, як у
тебе у видавництві. Так, вона там може й нічого не коштувати, бо вона ж
крадена. Але, крім того, що мене тут обкрадають, я не можу друкуватися
в Україні, бо тут ніхто не вміє зробити тверду оправу на 24, 32, 48, 64
сторінки, а це якраз дитячі книжки.

— Нинішня криза напевно коригує ваші плани?

— Найсмішніше те, що невідомо, як довго треба протриматися.
Більше того: ми тепер забираємо книжки з магазинів. Я не знаю, як ми будемо
далі виживати. Я вже позичаю гроші на зарплату. (Добре, що ми — мале видавництво:
в «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ЗІ» працює 5 чоловік, і ще десь 15 художників працюють
зараз над ілюстраціями).

— А чи немає спокуси видавати книжки російською мовою,
щоб виходити на ширший ринок?

— Я завжди намагався триматися, щоб видавати тільки українською
мовою. Але якщо подивитися з іншого боку, то я хотів би одну з наших книжок
— «Снігову королеву» — видати 4—5 мовами і з невеличким тиражем — 3—4 тисячі
— спробувати пробитися на закордонний ринок — в Америку й Західну Європу.
Вважаю, що ми маємо непогані шанси. Оскільки нині більшість книжок у світі
жахливо одноманітні. Усі помішані на Діснеї. Я був вражений на книжковому
ярмарку, коли побачив такі самісінькі книжки і в американців, і в європейців,
і навіть у японців. Це сумно. Бо я вважаю, що треба бути суголосним зі
своїм народом, показувати, що є в нас і що ми можемо дати світові.

— Чи не збираєтеся розширювати вікові межі своєї аудиторії?

— Це моя давня мрія. Я заснував серію «Перлини світової
літератури — студентам і школярам» ще й тому, що скучив за справжньою літературою.
Не можна зациклюватися на чомусь одному, бодай і на чудових дитячих книжках.

У цій серії вже видано Гоголя і Гофмана, а ще заплановано
Борхеса, Кафку та інших. Усі видання супроводжують статті: передмова—дослідження
творчості письменника для глибоких, вдумливих читачів та післямова — оповідь
про письменника. До того ж у книжках цієї серії втілено мою студентську
мрію — вміщено короткі і змістовні хронологічні таблиці життя й творчості
авторів.

Маємо ще дуже цікавий проект — видати із французами перекладну
енциклопедію «Larousse» із 5-им — українським — томом. Я вважаю, що це
ганьба для України, що за 7 років незалежності не видано власної дитячої
енциклопедії. Зрозуміло, що в радянські часи це була ідеологічна політика:
не видавати української, щоб наші діти послуговувалися російською «Детской
энциклопедией». Тож вважаю необхідним видати перший том до кінця тисячоліття.

Але тут виникає інша проблема. Я така людина, що мушу все
прочитати сам. Так чи інакше, але в моєму видавництві все зав'язується
на мені. Тож елементарно не вистачає часу й сил. Звичайно я покладаюся
на свій смак і відчуття. Але я дуже люблю з усіма радитися. Із друзями,
художниками, прибиральницею, бухгалтером (причому знаю, якщо бухгалтерові
сподобалося, значить, книжка буде комерційно успішною). І, звичайно, зі
своїми дітьми. Причому не тільки з Тарасом, якому 10 років, а й з Гордієм,
якому 2 роки й 10 місяців. Я всі наші книжки випробовую на своїх дітях.

Тепер ми готуємо книжку про Літачок. Тож я читав Гордієві
казочку й показував ескізи ілюстрацій. Читаю: «Літачок жив у гніздечку».
Гордій: «А де гніздечко?» Еге ж, справді, немає. Читаю далі: «Біля хатки
росли грибочки». Гордій: «А де хатка, а де грибочки?» І справді — де? Який
же, думаю, я тупий, що про це забув. Мені ще потрібно дочку, бо я, як видавець
дитячої літератури, не маю дівчачого досвіду.

Узагалі, видаючи першу книжку, я мріяв, щоб мій син вивчився
за нею читати. Але за Тарасом я ніколи не встигав: коли надрукував «Абетку»,
він читати уже давно вмів. Тепер випробовую її на Гордієві. Тож маю редакторів.

— Чи не доводиться відмовлятися від власної творчості в
зв'язку із завантаженням у видавництві?

— Звичайно, дозвілля, можливість зануритися у творчість
— то велика річ. Я подивився, що найпліднішим моїм періодом був 1990 рік,
а це якраз той час, коли я мав стипендію від Спілки письменників — не надто
великі гроші, але за них можна було жити. А нині... Минулого року, приміром,
я написав... думав, що вірш, а виявилося піввірша, позаминулого — один,
а цього року — чотири. І я від того дуже щасливий.

— «Янгол на плечі» — так називається ваша остання поетична
збірка. А від чого вас боронить ваш янгол?

— Ще й досі в моїх батьків на стіні висить, наче іконка,
така картинка: янгол захищає двох діток. Отже, мій янгол із батьківського
дому. Не знаю, чи він мене захищає, але я вірю в це. Я б хотів, щоб кожна
людина пам'ятала про свого янгола. Щоб намагалася жити з ним у злагоді
й не спокушати його своїми діями, адже він не може зробити більше, ніж
може. Тепер про янголів багато пишуть. А колись я хотів свою першу збірочку
назвати «Ангелик в яферах» (яфери — це чорниці). Проте у видавництві ЦК
ЛКСМУ із цієї назви лише посміялися. Із цим ангеликом обійшлися дуже суворо:
його перемінили на... мольфара, іншого мого янгола було перемінено на чугайстрика,
«Бог» змінили на «птах», а ще одного ангелика — на метелика...

— А як би ви охарактеризували сучасну ситуацію на українському
ринку дитячої книжки?

— Я знаю дуже багато видавництв, досить успішних, чиї книжки
люди просто купують для домашньої бібліотеки. Це недоладні, невідредаговані
переклади. Скажімо, книжку роблять п'ять перекладачів, які навіть героя
називають по-різному. Звичайно, якщо вбачати в книжковому бізнесі тільки
бізнес, то можна робити книжки дешеві, але така продукція украй неграмотна.
І купують ці, хай красиві книжки, не для читання, а для полички.

А мені, наприклад, приємно, коли до мене підходять на виставці
й кажуть: «Ми виростали на книжках «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА». Не на Чуковському
й Маршаку, а вже на своїх, українських книжках. А це дуже велике діло,
бо виростають зовсім інші діти, які в дорослому віці згадуватимуть ці книжки,
як своє, найрідніше. Мене тішить, що на наші книжки встановилася певна
мода. До речі, наше кредо: «Якщо в книгарні лежать поруч дитячі книжки
з різних країн, то нехай наша (українська) книжка буде така гарна, щоб
дитина власноручно вибрала саме її. І тоді, гадаємо, відпаде багато прикрих,
здебільшого надуманих проблем...»

Я вірю в те, що в нас дуже культурна нація, і якщо держава
розплачуватиметься з людьми чесно, щоб вони могли нагодувати й одягнути
свою дитинку, тоді вони неодмінно куплять їй гарну книжку, бодай і дорожчу.
Я дуже вірю у внутрішню інтелігентність нашої нації.

— А яке ваше улюблене свято?

— Мої найцікавіші спогади дитинства — це коляда. Як ми,
малі, по високих снігах тікали від КГБістів, що наздоганяли нас на уазиках,
а бідні наші вчителі мусили нас стерегти, щоб ми не колядували. Головне
було — заспівати таку коляду, якої ніхто не знав, тоді це матеріально заохочувалося.
Мене завжди добре заохочували, бо мій дядько-археолог написав мені напрочуд
гарну коляду. Коли пані Вітренко каже, що найулюбленіші її свята — це Жовтень
і Новий рік, то мені її жаль, бо в неї не було того чуда, коли очікуєш
куті, мак треш із дідом, коли мусиш закони знати: звідки пес має гавкати,
як хату обходити, які слова проказувати.

Я не розумію, що роблять у школах на уроках народознавства?
Учителі, вивчіть із дитиною за рік одну колядку. Не потрібно зубрити дати,
треба прищепити любов до кількох понять, але справжніх. Я вірю, що це повинно
відродитися в народі. Бердяєв казав: «Провінція — це там, де немає Бога».
Довгий час ми жили у провінції. Тепер треба повертатися до себе.

— А з чим пов'язані найприкріші моменти вашого життя?

— Коли Тарасик став школяриком, я, прийшовши до української
школи, почув, що всі діти між собою спілкуються тільки російською. Я тоді
трохи не плакав і навіть хотів до Львова переїжджати, бо зрозумів, що ми
україномовна меншина. А тепер уже звик до цього.

А взагалі, я прикрого не пам'ятаю. Є один рядок у молитві,
який видається мені центральним: «І прости нам провини наші, як і ми прощаємо
винуватцям нашим».

№192 08.10.98 «День»

При використанні наших публікацій посилання на газету
обов'язкове. © «День»

Розмову вели Сергій ВАСИЛЬЄВ, Леся ГАНЖА, «День»
Газета: 
Рубрика: