Iз ребра В’ячеславового

Наш ювіляр — класик, живий і сучасний, дякувати Богу. Тільки не всі це пам’ятають сьогодні, не всі про те здогадуються. Останні два десятиліття  В’ячеслав Криштофович знімає здебільшого телесеріали, які рідко асоціюються з режисурою. 

ДРІБНОТІННЯ ЖИТТЯ

В’ячеслав закінчив кінофакультет Інституту театрального мистецтва ім. І.Карпенка-Карого, учень Володимира Денисенка.  Це було на рубежі 1960—1970-х. Учитель вочевидь прищепив смак до кіно аналітичного й водночас образного, яке уміє побачити в краплині життя буттєву наповненість. Тоді кіно українське асоціювалося з кіно Поетичним, насиченим бароковим бенкетом кольорів і ракурсів, міфічними обертонами, широким асоціативним спектром. Одначе Криштофович, киянин від народження, на все те не подався — його захопили тихі драми великого міста і його мешканців.

Сорок років тому на екранах з’явився фільм «Перед екзаменом», за оповіданням популярної тоді письменниці Вікторії Токарєвої «Інструктор по плаванню». Дівчина (Ольга Жуліна) не просто напередодні екзамену, перед нею часопростір самого життя. На неї чекає вступне  випробування у виші, яке заміняється коловоротом зустрічей і контактів. Передусім з Іваном (Ігор Кваша), 40-річним інструктором з плавання. Накопичення деталей і психологічних нюансів  дарує глядачеві насолоду справжнього реалістичного кіно, де побутова картина життя трансформується в образ такого собі людського «мурашника», в якому кожен має свою правду і свою, як правило відрефлектовану, мораль. Не випадково тут мало не кожен у ролі аналітика власних вчинків і власних намірів щодо стратегії життя.

«РЕБРО АДАМА»

Так само не випадково, що у центральних ролях Кваша й Алла Покровська, актори московського театру «Современник», зосередженого на чеховських принципах відтворення життєвих колізій, коли, за словом класика, герої «просто обедают, просто обедают, а в это время»... Уміння виявити в найпростіших ситуаціях, зазвичай суто побутових, приватних, інші виміри й сенси стане візитівкою В.Криштофовича. Уже в наступній стрічці, «Своє щастя» (1979), герой фільму Олександр є журналістом (Анатолій Пустохін), якому вже під сорок, одначе кар’єри він не зробив, статків жодних не накопичив і змушений перебиватися, разом із молодою дружиною й немовлям, від зарплати до зарплати. Шлях до легких заробітків вказує йому молодий сусід, разом вони за кілька годин отримують суму, якої так не вистачає Олександру для розв’язання однієї із своїх сімейних проблем. Та ба, моральний кодекс радянського інтелігента не дозволяє героєві наживатись на праці інших — він знаходить і віддає гроші студентам, яких вони із сусідом добряче «нагріли».

Коли слідом з’явився наступний фільм Криштофовича «Дрібниці життя» (1980), стало зрозумілим — разом із попередніми двома витворами режисера це своєрідна трилогія про трансформації тогочасного життя. Просто блискуча, глибока картина, яку й нині дивишся на одному диханні. Як і у попередній стрічці за камерою стояв геній операторства Вілен Калюта, який умів замало не кожен порух, кожну деталь завести в раму, де картина перетворювалася на щось куди об’ємніше й універсальніше, на максимумі виразності. Співсценарист Раміз Фаталієв, художник Лариса Жилко, композитор Вадим Храпачов посилювали ту виразність, досягаючи справді чеховської глибини і значущості.

Ольга Остроумова та Анатолій Грачов грають подружжя, зайняте  процесом розлучення. Знов-таки міська інтелігенція, де жінка остаточно виходить із залежності від чоловіка і потребує якогось іншого дискурсу стосунків. На що нездатні обидва, як з’ясовується по ходу дії. Хоча стримано-сухуватий перебіг подій вибухне у фіналі емоційним феєрверком, що обіцяє гармонізацію стосунків подружжя. Часопростір фільму інтимно прогрітий, досить пригадати епізод відвідання дачі, типової для тодішнього Києва і киян (я легко пізнав рідні Русанівські дачні сади, де — як і у нашої родини — у Криштофовичів було своє нехитре обійстя). Жили ми тоді біднувато, щоби не сказати бідно (в контексті сьогоднішніх реалій), побут був далекий від розкошів (останні взагалі сприймались як щось неприйнятно-«міщанське»).

ЩАСТЯ — СВОЄ Й ЧУЖЕ

Чеховський заміс кінопрози В’ячеслава Криштофовича не міг не повести його до джерел — творів Антона Чехова і Льва Толстого. У «Двох гусарах» (1984) повернення до моральної конструкції фільму «Своє щастя» — про дві моралі, дві світоглядні установки. Молодший Турбін (обидві ролі грає Олег Янковський), у порівнянні з батьком, виявляє всі ознаки моральної деградації. Події відбуваються в ХІХ столітті, одначе на диво актуальні і для радянських реалій, з їх тоді ще афішованим моральним кодексом «будівника комунізму».

Ну а потому екранізація Чеховської прози, картина «Володя великий, Володя маленький» (1985). Любовний трикутник, в якому спонтанно-емоційне й щире так тісно переплітається з фальшем і нещирістю. Картина стала завершенням телевізійного Криштофовича (справді, усі свої перші фільми режисер робив на замовлення телебачення, чим досягав більшої свободи і незалежності, передусім від цензурування тодішнього Держкіно).

«ДВА ГУСАРИ»

Своєрідним дебютом у великому кіно-театральному кіно став, мабуть, найуспішніший, з точки зору уваги глядачів, фільм режисера «Самотня жінка хоче познайомитись». Цьому сприяла і блискуча робота акторів Ірини Купченко та Олександра Збруєва, і так само блискуча інтерпретація вічної колізії взаємотворення чоловіка і жінки. Бо їй, такій справді самітній, трапляється чоловік, опущений по саму ватерлінію життєвої посудини. Що ж, жінка заходжується ліпити мужика заново...

Ну а «Ребро Адама» (1990) узагалі про це — приголомшливу домінацію жіночого начала. Суто жіночий дім, у якому тільки жінки, де чоловіки просто не виживають і приживаються. Блискуча роль Інни Чурікової, яка тягне сімейний віз із ентузіазмом класичної жінки радянської доби. Поруч паралізована матінка, дочки й «приходящі» чоловіки. Й фінал, коли прикута до ліжка мати зненацька постає — все тут у постійному русі, ніяка функція й ніяка колізія не консервуються назавжди, все можна збудити до життя заново... Стільки глибоких і артистично довершених мотивів, просто шедевр кіно!

А от «Приятель покійника» (1997), за повістю Андрія Куркова, викликає складніші глядацькі почуття. Історія про те, як герой стрічки (Олександр Лазарєв-молодший) замовляє кілеру убити самого себе (жінка, звісно, вона, є причиною того) не виглядає достатньо умотивованою. Хоча тепер є очевидним й інше — чеховська неподієвість набуває достоєвської загостреної конструкції (це майже цитата з одного з критичних відгуків), добро і зло тут уже майже злились — так, що і не відрізниш. Словом, картина нинішнього життя, яка упродовж останніх двадцяти років стала ще погрозливішою. Чарівливість стрічки — незабутній і зовсім новий Київ, побачений Віленом Калютою.

ЩО ДАЛІ?

Після «Приятеля покійника» кіно в Україні набувало справді покійницької подоби. Криштофович, одначе, знімав багато — тільки ж телесеріалів. «Під дахами великого міста», «Сьоме небо», «Я тебе люблю»... Професійно і суперпрофесійно, одначе ж на телебаченні кіно перебуває в іншому контексті й в інших вимірах. Відтак синефіли нудьгують і сумують, за В. Криштофовичем у тому числі.

Порадіймо — режисер повертається у велике кіно. Якраз напередодні ювілею  запущено у виробництво фільм під промовистою назвою «Передчуття», за сценарієм Анатолія Крима. Провінційне приморське містечко, рутинне життя, яке вибухає скандалом, пов’язаним із смертю героя. Загадки людського існування, в основі яких постійний у Криштофовича мотив нашої нечутливості до ближніх своїх... Чекаємо на нові відкриття, В’ячеславе — власне кінематографічні і просто життєві.