Ми є. Були. І будем ми. Й Вітчизна наша з нами.
Іван Багряний, український поет, прозаїк, публіцист, політичний діяч

Канни-2019: соціальне й химерне

Те, що відбувалося півтори травневих тижні на Лазурному березі, визначає розвиток кіно на найближче майбутнє
27 травня, 2019 - 14:23
ФОТО РЕЙТЕР

В суботу в завершився 72 Канський кінофестиваль. Журі на чолі з американо-мексиканським режисером, дворазовим лавреатом «Оскара» Алехандро Гонсалесом ІНЬЯРРІТУ розподілило нагороди наступним чином:

"Золота пальмова гілка": "Паразити" (режисер - Пон ДЖУН ХО, Південна Корея);

Гран-прі: "Атлантика" (Маті ДІОП, Сенегал-Франція);

Приз журі: "Знедолені" (Ладж ЛІ, Франція) і «Бакурау» (Клебер МЕНДОСА-молодший і Жуліано ДОРНЕЛЛЕС, Бразилія);

Найкраща жіноча роль: Емілі БІЧЕМ, «Малюк Джо» (Австрія-Великобританія);

Найкраща чоловіча роль: Антоніо БАНДЕРАС, "Біль і слава" (Іспанія);

Найкращий режисер: брати ДАРДЕНН, "Молодий Ахмед" (Бельгія);

Найкращий сценарій: Селін СЬЯММА, «Портрет дівчини в огні» (Франція);

Спеціальна нагорода журі: «Мабуть, це рай» (Елія СУЛЕЙМАН, Палестина);

Приз "Золота камера" за найкращий дебют: "Наші матері" (Цезар ДІАС, Гватемала).

Авторитет Кан – це їхня точність. Те, що відбувається в ці півтори травневих тижні на Лазурному березі, визначає розвиток кіно на найближче майбутнє. Класичний приклад - сенсаційне присудження «Золотої пальмової гілки» Квентіну ТАРАНТІНО в 1994 за “Кримінальне чтиво”. Це стимулювало цілу хвилю цинічних бандитських комедій, які де-факто перетворилися на окремий піджанр.  Нині, через 25 років, Тарантіно знову був у конкурсі з «Одного разу... в Голлівуді». Все той же чорний гумор, цитати зі світового кіна, круто зварений сюжет плюс Бред ПІТТ, Леонардо ДІ КАПРІО, Аль ПАЧІНО, Дакота ФЕННІНГ, Деміен ЛЬЮЇС, Еміль ХІРШ. Фанат(к)и, звісно, шаленіли від захвату, але саме через передбачуваність фільм лишився без призів: Кани заохочують і відкривають нові таланти, майстрам же, якщо вони рухаються натоптаною стежиною, віддають символічну шану, й не більше. Саме тому в списку нагороджених немає так само культових земляків Тарантіно - Терренса МАЛІКА з драмою часів Другої світової «Таємне життя» та Джима ДЖАРМУША, який привіз феєричний гібрид зомбі-горору й комедії під назвою «Мертві не вмирають». Бо це вже було, це вже бачили, які б знаменитості не поставали в кадрі.

Але не можна сказати, що журі цілковито проігнорувало класиків. Попередні фільми бельгійських братів Жан-П'єра та Люка Дарденнів здобули дві «Золотих гілки», нагороди за сценарій, за найкращі чоловічу й жіночу ролі. Бракувало призу за режисуру. "Молодий Ахмед" розповідає про мусульманина-школяра, який планує вбити свого вчителя. Дарденнам закидають, що їм не вдалося належно осмислити явище релігійного радикалізму. Проте вони й не займаються соціологічним аналізом у будь-якій формі. Їхнє завдання - незалежно від сюжету - показати, що в найгірших ситуаціях є місце взаєморозумінню та людській гідності. Тож і «Молодий Ахмед» - не міжкультурна драма, а улюблений жанр Жана-П’єра і Люка - роман виховання, історія порятунку юної душі.

Здається, що Дарденни вийшли в призери ще й тому, що відповідали загальній тенденції фестивалю, цього року зосередженого на соціальному кіні.

Зокрема, сюжет "Атлантики" ініціюється злиднями, котрі змушують коханого головної героїні пуститися в ризиковану океанську подорож на благенькому човні з високою ймовірністю загинути. Але просто драма поступово трансформується в драму любовну, потім у детектив, а згодом навіть у містичний трилер про привидів.

Та ж ситуація і з Призом журі. І «Знедолені», і «Бакурау» - картини повстань. Ладж Лі зробив дещо прямолінійний, але захопливий трилер про бунти в паризьких передмістях і протистояння тамтешньої бідноти з поліцією, а Клебер Мендоса й Жуліано Дорнеллес зняли жорстокий вестерн про війну селян зі знахабнілими скоробагатьками.

«Мабуть, це рай» єдиного відомого в світі палестинського режисера Елії Сулеймана начебто стоїть особняком. Дія розгортається в ізраїльському Назареті, в Парижі, в Нью-Йорку; сюжет розпадається на ряд смішних і абсурдних сценок; ближче до кінця з'ясовується, що головний герой - режисер, який грає самого себе в пошуках фінансування для нового фільму. Проте цю вишукану й дотепну рефлексію на тему власної професії прошиває дискомфортний лейтмотив поліцейського свавілля: у всіх трьох містах силовики постійно когось обшукують, за кимось женуться, когось затримують. Автор ніби й хочеться сховатися від грубості життя в своєму ремеслі - але не може при всьому бажанні.

І саме “соціальним фокусом” журі не в останню чергу пояснюється центральна сенсація фестивалю: вперше за 72 роки «Золота пальмова гілка» дісталася південнокорейському фільму. Це - визнання не тільки для конкретного митця, а й для всієї національної школи, яка давно є однією з найкращих у світі.

Пон Джун Хо 50 років. Починав як сценарист, зняв 8 фільмів у якості режисера. Має пластичний талант, з легкістю адаптується до західної кіноіндустрії: обидва його американських проекти - бойовик-антиутопія «Крізь сніг» (2013) і пригодницька драма «Окча» (2017) мали успіх як у США, так і в Кореї. Інша унікальна здібність: знімаючи в уже усталеному жанрі, він привносить особливі інтонації, переводячи звичну форму в регістр істинно авторської продукції.

 "Паразити»  - на перший погляд, соціальна драма. Головні герої - сім'я невдах, які обманним шляхом влаштовуються працювати в багату садибу. Притаманне Джун Хо почуття гумору не підводить його й тут, але очевидну комічну колізію він поступово перетворює на цілковито сюрреалістичне безумство. Сатири такого рівню злості й фантасмагоричності він ще не робив.

Цікаво, що акторські номінації дісталися саме ліричним роботам. У Бандераса досі репутація спокусливого латиноамериканського мачо; але саме через це амплуа він ніяк не міг показати весь свій акторський діапазон. Педро АЛЬМОДОВАР, ветеран і улюбленець Кан, нарешті дав йому таку можливість. «Біль і слава» - дуже відвертий фільм, в основу якого лягли деякі події з життя реальних Бандераса й Альмодовара. Герой Бандераса - кінорежисер в розпалі життєвої кризи. Актор не боїться постати слабким, вразливим, розгубленим. Ця роль, за загальним визнанням критиків - найкраща в кар'єрі Антоніо.

 Але якщо "Біль і слава", попри весь мелодраматизм – це все ж фільм Альмодовара, то робота Емілі Бічем - чи не єдина прикраса досить передбачуваної фантастики «Малюк Джо» (Джессіка ХАУСНЕР, Велика Британія). «Портрет дівчини у вогні» - пристрасний роман двох молодих героїнь - художниці та її моделі; хоча в кадрі - антураж XVIII століття, діалоги і повороти сюжети виглядають напрочуд сучасно. Втім, усе це виключення, що підтверджують правило.

Тож, вочевидь, у найближчий сезон нам слід очікувати розквіту фільмів, що розвивають соціальну тематику нетиповими, а іноді й зовсім химерними способами.

Тут би українському кіну й карти в руки: чого-чого, а відповідного матеріалу в нас – хоч греблю гати.

Але це вже не від канських вердиктів залежить.

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День»
Рубрика: