Карантинний гіт-парад

Приблизно місяць тому, в середині квітня, я опублікував у Фейсбуці такий запис:

“Пропоную зробити карантин-гіт-парад.

Ідея дуже проста: ви пишете в коментарях, які українські рок- чи поп-гурти й виконавці справили чи досі справляють на вас найбільше враження протягом останніх 5 років. Бажано такі, що досі реально існують, виступають. Десь від 3 до 10 - в кого як вийде.

Ніяких балів ставити не треба. Просто назва і бажано пару слів, чому саме вони, чим вони гарні.

Потім порахую кількість згадок і складу гіт-парад, і напишу власний розгорнутий коментар.

Чому я раптом з цим заморочився?

Бо мене у зв'язку з Міжнародним днем рок-н-ролу осяйнула думка, що не тільки в кіні ми донедавна переживали найкращий період у нашій історії, а й у так званій легкій музиці - теж.

Ця епоха цілком може завершитись у найближчий час, тому варто її хоч якось зафіксувати”.

Після цього, як то кажуть, понеслося.

Понад тиждень у коментарях під цим постом народ сипав назвами й іменами, співав оди і складав панегірики. У підсумку набралося 94 позиції. Впоравшись із панікою, я вирішив розбити статтю на дві частини: в першій напишу, з парою винятків, про знаменитостей, в другій – про (пере)відкриття – гурти й виконавиць/виконавців (і з “гори”, і “знизу”), про яких я давно не чув або взагалі не знав і які мене чимсь вразили.

Вершина – перші 25 пунктів – виглядає так (у дужках – кількість голосів).

• DakhaBraha (16)

• Dakh Daughters (16)

• Сергій ЖАДАН / “Жадан і Собаки”+“Лінія Маннергейма”+«роздІловІ» (13)

• Onuka (10)

• “Вагоновожатые” (9)

• Анастасія “Стасік” ШЕВЧЕНКО (8)

• Vivienne Mort (6)

• “Один в каное” (6)

• Kozak System (5)

• “Антитіла” (5)

• “Бумбокс” (5)

• Катя  Chilly (5)

• «Танок на Майдані Конґо» (5)

• “Хаммерман Знищує Віруси» (5)

• Kurs Val?t / Євген Гордєєв (4)

• Zwyntar (4)

• “DZ'OB” (3)

• The Hardkiss (3)

• Latexfauna (3)

• Tik Tu (3)

• Zitkani / Валентина ЛЕВЧЕНКО (3)

• “Без обмежень” (3)

• ВВ (3)

• “Вій” (3)

• “Гражданин Топинамбур” (3)

Серед решти 69 є чимало цікавого – розповім у другій частині.

Розумію, що це суто домашня радість і відбиває винятково смаки моїх Фейсбук-друзів. Але карантин створює незвичні приводи для писання. Сидячи дома, всі дивляться кіно й слухають музику. Обмеження надихають. Зрештою, в журналістиці я й починав як рок-критик. Юність же завжди з нами, вірно?

І ще: єдиний спосіб упоратися з таким масивом інформації – крайня суб’єктивність, за що заздалегідь перепрошую.

СЛУХАТИ ОЧИМА

Є у верхній частині списку проєкти, які я не уявляю собі без відеоряду. Без шоу. Напевно, в мені все ще говорить колишній театрал, але нічого не можу вдіяти: люблю артистів(ок), які вміють подати себе візуально ефектно. Про Onuka я знав і раніше, але звернув увагу після виступу на Євробаченні з оркестром НАОНІ в 2017. Оце сполучення: фольклорні мотиви, костюми, інструменти плюс електронна обробка плюс футуристична подача, Наталія ЖИЖЧЕНКО й Дарина СЕРТ на передньому плані, вбрані як астронавтки, на тлі бандуристок і трембітарів – справляло враження. Їхні відео – окреме задоволення: справжні карнавалізовані перформанси.

Хоча, звісно, визнаю: на одному шоу довго не протримаєшся. Рано чи пізно прийде хтось яскравіший. І тоді найбільше важитиме те, що ти співаєш і граєш.

Вся біографія фрік-кабаре Dakh Daughters детально описана. Народжені як театральний проєкт, вони пред’явили раніше неіснуючий формат: комбінацію вишуканого текстового репертуару з рокерською відріваністю і з етнікою, акторську здатність до перевтілення помножили на хвацький гумор і рятівні дози самоіронії. Вийшло дійсно сучасне інтелектуальне кабаре. Дивитися на них не менш цікаво, аніж слухати; одне від другого не відділити, та й чи треба?

DAKH DAUGHTERS / ФОТО ТЕТЯНИ ВАСИЛЕНКО

Правда, останні роки я як їхній шанувальник побоювався, що вони стануть бранками стартового успіху, одного й того самого набору пісень з безумовно вибухової програми If. І коли все це було вже слухано-переслухано, з’явився новий альбом Air. Прийоми в ньому ті самі, але інакші інтонації. Меланхолійніші. Все наче уповільнилося. Побільшало рефлексій про себе у світі й світ у собі.  Медитативний сум “В іншому місті” в’їдається в пам’ять моментально, іронія нікуди не поділася, навіть посилилася в “Японському кіні”, а Павло Тичина отримав гідну реабілітацію в “Панні Інні”.

Давно назрілий вихід на екран обернувся минулорічним успіхом мюзиклу “Гуцулка Ксеня”: “Дочки Даху” - найкраще, що там є. Чи зламають вони звичний образ “фрік-кабаре” – бо, зрештою, кабаре, з будь-якими приставками – форма достатньо пластична? Стане більше театру або музики? Думаю, їхній запас сюрпризів далекий від вичерпання.

“Хаммерман Знищує Віруси» або, як часто пишуть, ХЗВ, я чомусь сприймаю як таке собі чоловіче віддзеркалення Dakh Daughters. Розумію, що це неправильно, що вони з’явилися в різний час, ніяк одне на одного не вплинули, джерела натхнення в них відмінні – та все ж.

ХЗВ – це дует Володимира ПАХОЛЮКА (вокал, тексти) та Альберта (Олега) ЦУКРЕНКА (вокал, музика). На їхніх концертах весело. Їхній гумор шокує, часом навіть лякає, але він влучний. Один із них глибоко віруючий. Вони створили провокаційну рок-оперу про Каїна й Авеля. Їхні виступи перетворюються на дике абсурдне кабаре (так, воно), причому на кожний концерт ХЗВ вдягають нові костюми, які самі ж і придумують; питання пристойності цих убрань лежить приблизно в тій самій площині, як і дискусії про підцезурність текстів. Музика настояна на Девіді Бові, якого Альберт обожнює, та на різного роду варіаціях електронно-танцювального штибу, але загалом підхід і філософія цілком собі панківські. Корпулентний бородань Альберт за клавішами, м’язистий мачо Володимир, який з легкістю видряпується на сценічні конструкції – пара достатньо ефектна сама по собі, а з урахуванням вищезазначеного - вбивча. На сцені вони анархісти, матюгальники, просякнуті ядучим сарказмом інтелектуали (згадується фразочка з одного фільму Вуді АЛЛЕНА: “Цинізм, сарказм, оргазм”), в житті – делікатні, добре освічені громадяни. Але якщо хтось на нашій естраді й претендує на звання блазнів – тих самих блазнів, що й королям рубають правду прямо у вічі – так це вони.

До речі, вони виступали з Dakh Daughters – вийшло чудово.

РЕЧИТАТИВИ

Мені свого часу випала унікальна нагода бути на першому концерті культової в подальшому групи “Я и Другом мой грузовик”. Це був рок-фестиваль просто неба, в гранітному кар’єрі під Дніпром. Причому група й зібралась тільки на один раз, саме заради цього виступу. Скажу чесно: я тоді зрозумів мало. Щоб утямити новаторство їхньої музики, знадобився час.

“Грузовик” – це вже історія, причому, вважаю, зі щасливим кінцем: для вокаліста й автора пісень Антона СЛЕПАКОВА успіх з тим складом не став, як це часто буває, непідйомним тягарем. Створені Слепаковим у Києві разом з Валентином ПАНЮТОЮ та Станіславом ІВАЩЕНКОМ “Вагоновожатые” – органічний розвиток того, що він робив раніше. Це урбаністична, індустріальна, невротична музика (про) міських героїв, приречених на життя на наших вічно некомфортних територіях. Надщільний електронний звук заповнює простір, не лишає місця для будь-якої лірики, бентежить. Антон здебільшого начитує тексти, хоча й зі співом у нього все гаразд, але це не поетична декламація під музику, це цілісний твір, де літературний і музичний компоненти врівноважені.

«ВАГОНОВОЖАТЫЕ» / ФОТО БОГДАНА УЦЕХИ

До речі, втішно, що Антон нарешті додав до репертуару дві україномовні пісні: “Бриф” та “Веаюфром” – серед найкращих композицій альбому “Референс” (2018). Наступний релiз запланований повнiстю з україномовних трекiв, але робота над ним наразі припинена через карантин.

А ось і несподіване співставлення. Мої друзі вподобали всі три проєкти Жадана, але найбільше голосі випало “Лінії Маннергейма”, яка  останні 3 роки замінила “Жадана і Собак”. Головна складність тут – знайти вірне музичне втілення для дуже непростої поезії. Щоразу це вирішувалось по-різному. “Жадан і Собаки” – це панківський натиск, нахабна духова секція, екстремальні будні, бухло, дівчата й вічна молодість; «роздІловІ» - камерний перформанс, в якому головна подія – це авторське читання, до якого підібраний особливий аудіовізуальний супровід.

“Лінія Маннергейма” звучить інколи жорстко, інколи психоделічно, інколи як м’який обгортаючий ембіент. Головна перевага: тут більше й музики, що переконливіше передає настрій текстів, і співу – Олег КАДАНОВ (екс-«Оркестр Че», Харків) привніс це вокальне розмаїття, додав емоційних барв. Саме завдяки цим новим складовим став можливий такий шедевр, як сповнена невимовної ніжності “Колискова” - дует Олега й Саші КОЛЬЦОВОЇ (“Крихітка”).

Виявляється, достатньо лише двох електрогітар і хорошого вокалу на підтримці, аби непіддатливий вірш отримав окрему акустичну якість. Про війну ані слова, але від того не легше: любов до смерті, кримінал, діалоги з відрізаної головою, неблагополучні райони, випробування віри. Справжній християнський гіп-гоп.

ФОЛК

Набоков називав фольклор “дешевою крамницею готового одягу”. Навіть зробивши знижку на снобізм автора вислову, варто визнати, що частина правди в цьому є. Фолк підкуповує довершеністю й анонімністю – вже “пошиті” мелодії та тексти, автори безіменні, копірайт загальний, але ж усі ці пісні слугували певним ритуалам і відбивали реалії, часто вкрай далекі від нашого часу. Тому використовувати фольклор у сучасних формах, не впадаючи в спрощення або у вульгарність, дуже складно. А те, що називають “автеничним співом”, звужує вибір виражальних засобів: матеріал поглинає виконавця.

Саме це, мені здається, заважає Каті Chilly. Її голос – з найкращих у країні. Але вона все так само будує виступи на українських народних піснях, домішуючи трохи й інші етноси, приголомшує різні шоу штибу “Голосу” чи відбору на Євробачення, і весь час не те: надто хороша для подібних розваг, але надто прямолінійна для складніших експериментів; фактично, свого репертуару в неї немає. Це вічне напіввизнання надзвичайно прикре.

В Onuka в цьому сенсі інша крайність: етніка не більше ніж спеція, додатковий відтінок для шоу.

Саме через відмінне знання матеріалу з одного боку й свободу поводження з ним з другого DakhaBraha вдалося те, що вдалося. Фолк, повторюся, вони знають і люблять, однак на його основі витворили абсолютно оригінальний “етно-хаос”, який зачепив у першу чергу міську молодь, і не тільки в України – достатньо подивитись їхній виступ на Гластонберійському рок-фестивалі у Великій Британії в 2016. А останнім альбомом “Аламбарі” вони здивували, можливо, навіть самих себе. Раптом заспівали англійською, німецькою, болгарською; розмішали джаз, танго, рок, звуки дощу, вірші Вінграновського про не той літак, сонет Шекспіра; забриніли нетутешньою, якоюсь середземноморською печаллю – чимось на кшталт португальського “саудаде”. Зробити такий стилістичний поворот прямо на вершині творчої зрілості – ознака неабиякого таланту.

Zitkani мали б опинитися в розділі відкриттів, але з їхньої вокалісткою й засновницею Валентиною Левченко я зробив інтерв’ю ще 4 місяці тому (див. «Інші культури допомогли мені зрозуміти свою українськість» - “День”, 6.02.20). Сама Валентина, хоча народилася на Далекому Сході в селищі Камєнь-Риболов у 1982, виросла й жила в Дніпрі з шести років. Співати почала з дитинства, продовжила - вже з групою - в університеті, в 2008 приєдналася до джаз-рокового ансамблю «СахАра сАхара». А в 35 років покинула прибуткову роботу, почала подорожувати світом, пройшла курс вокальної імпровізації в РІАННОН — артистки з кола Боббі МАКФЕРРІНА — відомого оркестрового диригента, поп-зірки, автора всепланетного гіта Don`t Worry, Be Happy. Після цього вишколу Валентина поїхала в Бразилію, подружилася з місцевими музикантами й записала з ними «Береги». Це музика незвична й вишукана. Акомпанемент складають контрабас, перкусія, бітбокс, мандоліна, акордеон; бразильські, українські й джазові елементи сплітаються в унікальне полотно, а протагоніст у цій звуковій виставі — голос. Він у Валентини, здається, має безмежний діапазон. Що у фольклорній, що у джазовій, що в будь-якій іншій техніці вона почувається вільно. Страшенно цікаво подивитись, куди вони рухатиметься далі.

У Анастасії Шевченко (акторка, телеведуча, співачка й санітарка-стрілець), яка випускає кліпи під псевдо Стасік, манера виконання – різка, контрастна, емоційна, те, що сама Настя називає “оголеність”. Вона прекрасно володіє не просто етнічним, а й навіть архаїчним вокалом, який, припускаю, не у всякому селі почуєш – саме ним співає свої страшнуваті й заворожливі балади на кшталт “Через хміль” та “Колискової для ворога”. Вона феміністка й ветеранка, не цурається своєї жіночності, але жіночність її не потребує чоловічого схвалення; стрижена під “нуль”, прекрасна й загрозлива в своїх відео – знятих наче в постапокаліптичному світі. Усе це ще десяток років тому здавалося б набором взаємовиключних параграфів. Тепер же Настя – одне з обличь нової України.

ЛІРИКА

Любов – ще більша пастка, аніж фольклор. Як проспівати про цей найбільший, разом зі страхом смерті,  невроз людства без пошлості? У Vivienne Mort (Даніела ЗАЮШКІНА) це виходить: любовне маяння, відлите в красиві мелодії, але без зайвої сентиментальності й непотрібних блискіток. Виявляється, можна й так. Львів’яни “Один в каное” виграють за рахунок добре витриманого середньоєвропейського спліну (“боже, за що мені стільки сумних пісень?”) і джазового вокалу Ірини ШВАЙДАК. В обох випадках – лише акустичний акомпанемент (клавішні й перкусія, гітара й перкусія), для кращого підсвічення голосу. Правда, в “Каное” трапляється лірика не тільки інтимна, але й цілком громадянська: пронизливі “Ікони” (шістдесятникам), “Реквієм” (за загиблими на Донбасі). Також Ірина з друзями подолали неабиякий літературний бар’єр, створивши гідну інтерпретацію “Човна” Івана Франка.

У хлопців простіше. І “Антитіла”, і “Беz Обмежень”, і “Бумбокс” – стадіонні команди, які суміщають саги про стосунки між статями з гітарно-барабанним боєм. Правда, перші роблять це в оптимістичному стилі типового бойз-бенду, другі дещо сумніші й після перезавантаження в 2015-16 додали до репертуару пісні про АТО й Майдан (правда, про країну вони все одно співають як про жінку); що ж до третіх, то Андрій Хливнюк, перейшовши на україномовний репертуар, зазвучав задумливіше, якщо не сказати – розпачливіше. Це служить йому погану службу, бо останній альбом здебільшого й здається однією довгою тужливою піснею. Але є й винятки – камерний, притишений “Твій номер” чи без перебільшень чудовий “Плющ” на слова Лесі Українки.

Десь сюди примикають і “Обійми Дощу” (з нижньої частини списку). За визначенням Вікіпедії, грають “сумну, по-осінньому ліричну рок-музику”, і це є чиста правда, хіба що звук у них найважчий серед усіх вищеназваних: любовні переживання металіста середніх років.

ЧЕСНІ РОКЕР(К)И

Kozak System для мене в першу чергу ті самі, що зіграли ранній гімн Майдану “Свій на свого”. Прямолінійні, як їхній попередній склад “Гайдамаки”, але звучать цікавіше, енергійніше. Цілком справно виконують функцію суспільно заангажованої групи; одна з удач – “На*уй маніфест”, який предметно вказує північним сусідам, куди їм треба йти, спонукає до нестримного танцю і в’їдається в пам’ять на решту дня. Ще це той випадок, коли колаборації мають не менший відгук, ніж власна творчість – чого вартий лише спільний альбом Тараса ЧУБАЯ і Kozak System “Гомін”. 

The Hardkiss дуже серйозні, патетичні, навіть героїчні – вокалістка Юлія САНІНА в свіжому кліпі розгулює зі справжнім мечем серед коктейлів Молотова і палаючих автівок. Жорсткий звук, емоційний вокал, життя – боротьба. Кліпи зняті по-багатому. Взагалі помітно, наскільки продюсери прагнуть виробити близький до західного продукт, знайти ідеальну амальгаму для теле-радіо-ротацій.

Не сказати, що ці обидва проєкти мені близькі, але радий, що вони існують.

СТАРА ГВАРДІЯ

З цієї карантинно-парадної нагоди послухав, як зараз звучать ВВ, “Вій” і “Танок на Майдані Конґо”. Можу підтвердити: у класиків усе добре. ВВ і “Вій” – групи-музеї самих себе, але музеї якісні, в які можна по старій пам’яті зазирнути, й дітей зводити. Олег СКРИПКА з роками набув шику західного шансоньє й інколи здійснює дуже симпатичні вилазки на суміжні території; з останніх робіт такого роду - "Дібрівонька" з Сусанною КАРПЕНКО й англомовна версія "Двох кольорів". А над Фоззі з “Танків” узагалі, таке враження, час не владний: читає  реп, співає, танцює й долучається до “Лінії Маннергейма” як ні в чому не бувало.

Окремо кілька рядків про “Братів Гадюкіних”. Отримали лише один бал, що, втім, дозволяє про них згадати. Їхній перезапуск у 2014 з новими вокалістами через 5 років після того, як не стало Сергія “Кузі” КУЗЬМІНСЬКОГО, був дуже ризикованою затією. Музика в альбомі «Made in Ukraine» цілком професійна, з класним звуком, про який у 1990-х, коли гриміла їхня слава, не випадало навіть мріяти, зміст пісень наче той самий – милі серцю гріхи й халепи. Але без наждачного, хуліганського вокалу Кузі – все не те.

Менше з тим, добрих півдюжини пісень – “Злидні”, “Пилип з конопель”,  “Рік шлюбу”, “Жаба”, “Чорна горівка”, “Вниз по Черемошу” -звучать достатньо чіпко й уїдливо. Тож сьогодні  “Гади” лишаються одним з найкращих українських гуртів, які грають щось схоже на блюз. А ще вони доволі несподівано й непогано почали опановувати регі – можливо, в тому напрямі вдасться продуктивне перезавантаження.

Отже, по найвідомішим іменам ми пройшлися.

Але це ще не все.