Я — для того, щоб голос мого народу достойно вів свою партію в багатоголосому хорі світової культури.
Олекса Тихий, український дисидент, правозахисник, педагог, мовознавець, член-засновник Української гельсінської групи

«Карпати — друге кохання» Вадима Одайника

Твори видатного українського художника зберігаються в колекціях майже ста музеїв світу
14 лютого, 2007 - 00:00
«ПЕЙЗАЖ»

Для шанувальників живопису та фахівців образотворчого мистецтва, постать Вадима Одайника завжди викликає неабияку цікавість: він залишив по собі витвори, що живуть поза часом, і належать до числа справжніх скарбів світового рівня. Митець народився в місті Одеса влітку 1925 року, але вже через п’ять років вся родина Одайників переїздить до Києва. Сімнадцятирічним хлопцем, Вадим воював в складі радянських танкових частин. Кілька разів він був поранений, і за особисту сміливість та успішне виконання бойових завдань нагороджений орденами і медалями. З післявоєнного 1946 р. розпочинається шлях професійної підготовки: Вадим стає студентом Київського художнього інституту, а його дипломний твір «Дорогі гості» експонується на ХI Виставці образотворчого мистецтва. В 1958 році він стає членом Спілки художників України та надає свої твори до численних виставок, а в 1971 році йому присуджують звання заслуженого художника. Дещо пізніше його кандидатуру висунуто на здобуття Державної премії ім. Т.Шевченка в галузі мистецтва за картини «Троїста музика», «Червона кузня», «Весна», «Гуцульське весілля».

На 70-ті роки перепадає і низка персональних виставок за кордоном: в Польщі, Югославії, Австрії, Японії. Незвична для іноземних колекціонерів фольклорна тематика та щиро змальована природа карпатського краю яскраво відрізняють полотна Одайника на тлі інших живописців — харизматична кольорова стихія цих робіт не може залишитися непоміченою.

В Україні Вадиму Одайнику присуджують звання народного художника саме за картину на тему з гуцульського життя («Троїста музика»): в 1979 році він отримає дуже почесний в мистецьких колах Диплом Академії художеств СРСР. Проте, слід зауважити, що внутрішня, прихована творча біографія, котру ніколи не пишуть в монографіях та альбомах, зовсім не була така «гладенька»: між художником та його колегами кілька років йшла глуха боротьба за власне мистецьке бачення та неповторний авторський стиль виконання, за невичерпну цікавість до яскравих, суто національних українських сюжетів. Тривалий період протистоянь «випив» з художника чимало крові, проте він не зрадив власній індивідуальності, і продовжував писати у особистій неповторній манері.

Напрочуд тонке розуміння кольору, витончене володіння мистецькою палітрою та великий спектр різноманітних побутових сюжетів, завжди трактованих яскраво, емоційно і життєрадісно — створюють власний стиль пана Одайника. Його особиста сонячна «велика любов до життя», та оптимістичне світовідчуття яскраво відчутні майже у всіх його творах.

Його фраза «Дружина це моє перше кохання, а Карпати — друге» стала майже крилатою, так часто її повторював митець. Постійні творчі мандрівки до Карпат, починаючи з 1949-го року, стали для Вадима Одайника традицією: саме в містечках Яворіво, Косів, Верхні та Нижні Апши, Жаб’є, — він знаходить натхнення для численних своїх краєвидів, пише гуцулів та гуцулок, замальовує побутові дрібниці. Кожна весна і кожна осінь в Карпатах надавала художнику чудовий етюдний матеріал, котрий потім, в київській майстерні, перетворювався на великі полотна: «Карпатський мотив» «Чорна Тиса», «Свято в горах», «Синій Псьол», «Дощ у Карпатах». Природна яскрава барвистість Карпатського краю, загострена емоційною схвильованістю художника, додає цим краєвидам особливого декоративного звучання та акцентує на експресивності виконання. Короткі, пастозні мазки, завжди узагальнена форма, і — тріумф червоних, жовтих, помаранчевих кольорів в осінніх «Чорній Тисі», «Дорозі на Косів», численних варіантах під загальною назвою «Карпати».

Пастельні, вишукано-артистичні кольорові сполучення трохи ліричного краєвиду із гірським потоком — це картина «Бокораші». Майже гобелен із золотою осінньою травою й чорними горами, осяяними раптовою веселкою — це напівабстрактний краєвид «В горах». Для митця кожна форма має знаково- емоційний зміст. Темні гори використовуються як своєрідний камертон для піднесеного звучання багряного, рожевого, жовтого. Одайник майже ніколи не виписував кожен гарний листик, квітку або траву. Ці пейзажі, як музика, ллються невимушено і легко, від серця, тому майстер писав завжди дуже швидко, за один—два сеанси, і віддавав перевагу імпровізації. Його пензель, що ледве торкався картону або ж полотна картини, передавав саму мить, радість і непередбаченість життя. Цікаво, що ці якості властиві і його доньці Оксані, яка не тільки займається живописом, але й гарно співає. В 70-ті роки художник максимально приближується до техніки імпресіоністичного живопису. Деяку внутрішню близкість до impression можна побачити в його пейзажах і натюрмортах 60 х років, та в жанрових картинах наступного десятиріччя «Карпатські музики», «Молоді», «Сільській ярморок». В краєвидах «Осінь», «Синій Псьол», імпресіоністична відвертість кольору стає головною темою, і по суті — єдиним сюжетом твору. Особливо яскраво близькість до французької школи відчуваються в таких зворушливих творах Вадима Одайника, як піднесено-ліричний, весь біло-блакитний, «широко» написаний портрет доньки під назвою «В саду», та веселий літній міський пейзаж «Дощик», майже цілком створений в рожево-блакитних тонах. Напевно, не тільки природна тяга до імпресіонізму, але й особистий лад характеру художника, його власна життєрадісність, відвертість, емоційність вплинули на загальний настрій цих полотен.

Щире спілкування з людьми, цікавість до побутових звичаїв та свят стали джерелом для величезної за обсягом серії гуцульських творів цього живописця. «Майстрині», «Гуцулка з Яворова», «Карпатські музики» та картина, за котру майстер отримав Диплом Академії художеств —«Троїста музика» — золотий фонд художньої спадщини Вадима Одайника. На основі всебічно дослідженого етнографічного матеріалу та власних спостережень під час мандрівок до Карпат, художник пише монументальні полотна, що дійсно стають справжніми взірцями національної мистецької спадщини.

Свято життя та радість кохання і молодості панують у творах «До весілля», «Молоді», «Гуцульське весілля». Цікаве рішення знаходить художник у величезному полотні «Гуцульське весілля». Тут він зображує майже все село, що йде за святковим «поїздом» молодих, а на другому плані — чудові й міцні карпатські гори. Вся процесія із щасливими молодими на чолі, рухається на святково прибраних конях нібито прямо на глядача: поруч — їхні батьки та гості в гуцульському одязі, з бочонком весільного вина, з вишитими рушниками та приданим нареченої і подарунками. Динаміка цих картин дозволяє і нам, глядачам, відчути непівторну атмосферу безпосередності, розкутості та особливої внутрішньої чистоти персонажів закарпатських картин Вадима Одайника.

І можливо, що саме так звана боротьба з націоналізмом часів СРСР вплинула на те, що обдарований художник пішов з життя вже в першій частині 80 х років. Твори Вадима Одайника зберігаються в колекціях майже ста музеїв світу. Художні галереї «Кюсю» і «Гекосо» (Японія), галерея «Мет’ю» (Велика Британія), Державна Третяківська галерея, а також численні приватні збірки Австрії, Італії, Франції та США пишаються його полотнами.

Олена ШАПІРО, спеціально для «Дня»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments