Найстрашніші в житті ті люди, які прочитали одну книжку. З людиною ж, яка багато читає, завжди матимеш про що поговорити, і тобі поруч з нею нічого не загрожуватиме.
Іван Малкович, український поет і видавець, власник і директор видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА»

Кіно в Січеславі

Виповнилось 100 років як Данило Сахненко провів зйомки в Катеринославі
23 липня, 2008 - 00:00
НА ЗНАМЕНИТІЙ КАРТИНІ «ЗАПОРОЖЦІ ПИШУТЬ ЛИСТА ТУРЕЦЬКОМУ СУЛТАНУ» ІЛЛЯ РЄПІН НА ПЕРЕДНЬОМУ ПЛАНІ ЗМАЛЮВАВ ПОТИЛИЦЮ ГЕОРГІЯ АЛЄКСЄЄВА (КОЛИШНЬОГО КАТЕРИНОСЛАВСЬКОГО ГУБЕРНАТОРА, КОЛЕКЦІОНЕРА КОЗАЦЬКОЇ СТАРОВИНИ), ЯКОГО ЗГОДОМ ЗНІМАВ І ДАНИЛО САХНЕНКО / ФОТО З АРХІВУ

Роздуми про перші кроки українського кінобізнесу. Нині не всі знають, що зробив їх Д. Сахненко (1875 — 1930 р.р.). Сьогодні фільми митця збереглися в одному з архівів під Москвою. На жаль, йдеться не про художні його твори (вони втрачені), а документальні роботи.

«ЖИВІ ФОТОГРАФІЇ»

...На початку XX століття в житті українського міста Катеринослава (нині Дніпропетровськ) сталася мало примітна подія — 1906 року нечисленну родину кіномеханіків міста на Дніпрі поповнив скромний 31 річний чоловік Данило Сахненко... Якось до міста прибув тодішній кінобізнесмен Е. Зайлер. Він одразу ж заходився зробити тут «електробіоскоп» (щось на зразок сучасного кінотеатру). Серед робітників-будівельників, згадував ветеран українського кіно Арнольд Кордюм, його увагу привернув фізично дужий хлопець, якого всі звали Даньком.

Як тільки почалися кіносеанси, Зайлер сам крутив попервах ручку паризького «диво- апарата». Але оскільки робота ця була важкувата, він навчив це робити кмітливого чорнороба Данька Сахненка. Невдовзі той став уже кіномеханіком, навчився перезаряджати кіноапарат удвічі швидше, ніж хазяїн. Одного разу паризький кіноапарат поламався. Самоук із Мандриківки — передмістя Катеринослава — полагодив його. Кажуть, це викликало подив і повагу всього міста — люди здалеку приходили подивитися на парубка, який розгадав таємницю «Живої фотографії». Про хлопця написала місцева газета, і Зайлер перевів Сахненка у ранг старшого механіка. Тепер йому не було потреби сеанс за сеансом «крутити кіно» — його обов’язком було доглядати за апаратом і лагодити його. Стали до нього звертатися й власники інших «ілюзіонів» та «сінематографів», як тоді назвали кінотеатри. Сахненко став майстром на всі руки.

Одного разу в Катеринославі з’явився представник славетної фірми «Брати Пате й К». Вона випускала регулярний кіножурнал «Пате»-журнал усе бачить, усе знає!» Аби журнал справді знав про всі події, він потребував цілої армії кореспондентів по всьому світу. Одним із них і став Данило Сахненко. Він дістав від фірми, за спогадами А. Кордюма, знімальний апарат і кілька коробок кіноплівки. А потім заявив про себе і як здібний кореспондент. Якось на Дніпрі сталася велика повінь, що затопила багато сіл. Сахненко старанно фільмував розгул стихії — саме це й було потрібно фірмі, яка згодом надіслала йому листа такого змісту:

«Вартість надісланого за минулий рік матеріалу покриває вартість кіноапарата, отже, віднині апарат переходить у власність кореспондента».

1963 року в Москві вийшло ґрунтовне дослідження Семена Гінзбурга «Кінематографія дореволюційної Росії». На сторінках цього поважного видання читаємо: «У Катеринославі 1908 року приступив до зйомок Д. Сахненко, якого ми маємо вважати піонером української кінематографії».

Данило Сахненко розпочав із місцевої катеринославської хроніки, потім зробив масу видових картин, присвячених переважно красі української природи. Судячи з відгуків тодішньої преси, ці не збережені краєвиди виділялися поетичністю. 1911 р. на свій страх і ризик Сахненко вирішив зайнятися художньою кінематографією. Організував власне виробництво картин «Південноросійське ательє «Родина» і взяв на себе функції оператора. А як режисера запросив визначного українського актора, одного з корифеїв української сцени Миколу Садовського. Екранізував такі популярні твори української драматургії, як «Мати-наймичка» та «Наталка Полтавка». Сталося це так. Театр Миколи Садовського гастролював у Катеринославі, й Данило Сахненко зняв на плівку виставу «Наталка Полтавка», що йшла в міському саду (парку). Чим увічнив чудову гру корифеїв сцени. З витонченою майстерністю Наталку грала знаменита Марія Заньковецька. Свою героїню актриса наділила рішучою й ніжною вдачею. Ганна Борисоглібська в образі Терпилихи створила узагальнений тип бідної української жінки, змушеної жертвувати почуттями дочки в ім’я матеріального достатку. Як зазначала критика, справжніми творчими відкриттями була позначена гра Садовського у ролі Виборного. Він же одночасно був режисером фільму-спектаклю. Возного грав Федір Левицький, Миколу — Іван Мар’яненко, а Петра — Семен Бутовський.

Фільм Сахненка і Садовського «Наталка Полтавка» протримався на екрані аж до 1930 року! Знята в Катеринославі стрічка стала своєрідним містком на дорозі від дореволюційних скромних спроб екранної інтерпретації літературного твору до зразків пізніших екранізацій. Нове прочитання «Наталки Полтавки» здійснив 1936 року знаний майстер українського кіно Іван Кавалерідзе.

При тому, спеціалісти називають фільми Данила Сахненка «Мати-наймичка» і «Наталка- Полтавка» найціннішим досягненням української дореволюційної кінематографії! Робота Сахненка як оператора відзначалася високою для свого часу культурою, тонким смаком і поетичністю у відображенні природи. Окрім «Запорозької Січі», про яку розповімо трохи нижче, також 1912 року Сахненко зняв ще фільм «Любов Андрія» за мотивами «Тараса Бульби» Миколи Гоголя.

А тепер звернімося до тогочасної періодики. Ось що писав у вересні 1911 року київський тижневик «Засів»:

«Відома кінематографічна фірма братів Пате хоче випустити картину «Напад татар на Запорозьку Січ». Щоб ся картина мала справжній вигляд, фірма хоче улаштувати показний бій на березі Дніпра, на місці колишньої Січи. З сею метою агенти фірми робили досліди Дніпра на всьому протязі між Олександрівським (нині — м. Запоріжжя. — А. Ч. ) і Катеринославом і спинились на Лоцманській Каменці як найбільше підхожому місці. На березі Дніпра нашвидку будуються курінь, хати і таке інше. Мало не половину селян села запрошено для участі «в бою». Для всіх, що візьмуть участь «в бою», фірма пошила відповідні вбрання. Бій сей мав бути 14 вересня».

Згадане село Лоцманська Кам’янка нині злилося з Дніпропетровськом, а тоді це було перше село перед грізними Дніпровими порогами. Там наймали лоцманів, які проводили судна й плоти через пороги. Звідси й назва села — Лоцманська Кам’янка.

СІЧ І СИНЕМА

Саме тоді в Катеринославі завдяки Данилові Сахненкові виникло перше кінопідприємство в Україні. Називалося воно «Южнорусское синематографическое общество Сахненко, Щетинин й К». Воно зняло картину, яка називалася «Запорозька Січ». Один з акціонерів вніс у товариство десять тисяч карбованців, другий — свою садибу, оцінену в таку ж суму, а Д. Сахненко вніс у товариство... свій знімальний апарат. Та ще хист працювати на ньому.

Тема приваблювала екзотичністю й зовнішніми ефектами — у фільмі запорожці мужньо боронять землю України від татар і турків. Січовики скакали на конях, наздоганяли хижих татар, рубали їх, рятували бранців, що їх вели до Кафи продавати в неволю. Цікаво, що вигадувати нічого не треба було: якраз навпроти Лоцманської Кам’янки, на лівому березі Дніпра на півострові Огрінь непереможний кошовий отаман Іван Сірко зі своїми хлопцями відбив у татар багатий ясир, який вони гнали у Крим. Цікаво, що як до консультанта кінокартини звернулися до великого знавця запорозької старовини Дмитра Яворницького. Він у той час очолював Катеринославський краєвий історичний музей ім. О. Поля.

1 січня 1912 року в місцевій газеті «Южная заря» можна було прочитати оголошення такого змісту:

«На розі Мостової, в колишньому приміщенні комерційного зібрання відкрито кінематограф «Художній театр». З 1 січня він показує стрічку «Запорозька Січ» (виключне право показу)».

Тим часом акціонери і головні учасники зйомок поділили між собою тиражні копії нової стрічки і рушили в далеку подорож просторами Російської імперії пропонувати в прокат «Запорозьку Січ». Проте Сахненкові зусилля (як це часто трапляється з українцями) не увінчалися матеріальним успіхом. В умовах ринкового кінопідприємництва виявилося: набагато легше поставити фільм, аніж його продати. За спогадами його молодшого колеги А. Кордюма, Данило Сахненко не розбагатів — він справляв враження напівголодної людини, кімната його вражала вбогістю. Він був змушений жити в слюсарній майстерні, захаращеній слюсарним приладдям та інструментом. Для акціонерів цей невтомний трудівник був основним джерелом швидкого збагачення. А саме «джерело» завше жило напівголодним...

Зазнавши фінансових невдач, читаємо в монографії 1963 р., Сахненко відмовився від кінопропаганди класичного українського репертуару. Відтак у компанії з катеринославським кінопрокатником Ф. Щетиніним, а потім і як його службовець став знімати другосортні комедії на кшталт «Грицька Голопупенка» і шовіністичні агітки часів Першої світової війни. У роки громадянської війни Сахненко успішно працював кінооператором у Першій кінній армії.

«Подальша його доля нам невідома», — завершував розповідь Семен Гінзбург. Справді, останні роки свого життя Данило Сахненко працював у Харкові в лабораторії Всеукраїнського фотокіноуправління, де його цінували як чудового спеціаліста. У 1925 році він зняв фільм у дусі радянського часу «Убивство сількора». Продовжуючи пошуки, я кілька років тому звернувся у Держфільмофонд Росії з проханням повідомити, які художні стрічки піонера українського кіно там збереглися. Справа в тім, що колись, у часи СРСР, у підмосковному архіві зберігалися й українські стрічки як власність єдиної держави. Нині ж наші рідненькі стрічки опинилися за кордонами України. І щоб їх здобути, треба звертатися на милість Росії. Платити копії. А копії, як і газ, мабуть, з кожним роком дорожчають... Отож, нас роблять Голопупенками і в духовному сенсі.

Із Держфільмофонду Росії відповіли, що, на жаль, там фільми Данила Сахненка відсутні. Але заступник начальника наукового відділу В. Антропов подав цілий перелік стрічок, створених Сахненком у 1910—1916 роках. Мова йде саме про ті другосортні комедії та агітки часів Першої світової війни, про які лише побіжно згадав дослідник С. Гінзбург. Можна по-різному ставитися до них, але назви цих творів, безперечно, цікаві нам сьогодні. Збереглися відомості про такі фільми Сахненка:

1. «Оце так ускочив». Комедія у двох частинах. Товариство І. Спектора «Художество» (Катеринослав). Екранізація популярної української комедії. Данило Сахненко — режисер.

2. «Грицько Голопупенко». Комедія на дві частини. Товариство «Сахненко, Щетинін і К0». Данило Сахненко — режисер.

3. Во славу русского оружия. Драма на п’ять частин з епілогом. Товариство «Щетинін і К0». Випуск 26 грудня 1915 р. Військово-патріотичний фільм. Данило Сахненко — оператор.

4. «Геройський подвиг сестри-жалібниці Римми Іванової». Драматичний етюд I дві частини. Товариство «Щетинін і К0». Випуск 11 жовтня 1915 р. Військово-патріотичний фільм. Д. Сахненко — оператор.

5. «На поле брани». Драма на чотири частини. Товариство «Щетинін і К0». Данило Сахненко — оператор.

6. «Умер бедняга в больнице военной». Драма на чотири частини. Товариств «Щетинін і К0». Випуск 1 жовтня 1916 р. Друга екранізація народної пісні. Демонструвалася як кінодекламація. Д. Сахненко — оператор.

Отже, перелічені стрічки Сахненка нам сьогодні відомі лише з назв. Але слідом отримав ще одного листа, з іншого архіву — Російського державного архіву кінофодокументів у місті Красногорську Московської області. Цей лист виявився більш втішним — збереглися документальні стрічки Данила Сахненка! І, можливо, ці стрічки мають більшу вартість, аніж його другосортна продукція в галузі художнього кіно. Що ж то за сюжети, які ми б залюбки переглянули й сьогодні?

Хто з нас не знає класичної картини Іллі Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султану»? Та не всі знають, чия потилиця на передньому плані картини. Як згадував Д. Яворницький, Рєпіну вдалося змалювати потилицю Георгія Алєксєєва, колишнього катеринославського губернського шляхетського маршала, нумізмата і власника величезної колекції козацької старовини. Улітку Алєксєєв жив у своєму маєтку в Котівці на річці Орелі, а взимку — в Петербурзі, де він мав чин обер-гофмейстера двору.

Георгій Алєксєєв помер взимку 1914 р. Зберігся документальний фільм «Похорон обер-гофмейстера двору його величності Г. П. Алєксєєва в Катеринославі». Фільм тоді ж таки випустив кінотеатр «Модерн». У ньому увічнено день 18 лютого 1914 року в Катеринославі. Від церкви від’їздить катафалк, за ним рухається похоронна процесія, учні гімназій несуть подушечки з орденами небіжчика, вінки й стрічки. У фільмі можна побачити серед учасників траурної процесії зятя небіжчика князя Миколу Урусова, губернатора Володимира Колобова, преосвященного Агапіта, показано будинок, в якому жив і помер у Катеринославі Алєксєєв, вид Хресто-Воздвиженської церкви і склепу в ній, де поховали «обер-гофмейстера»...

Ще цікавіша «Хроніка м. Катеринослава», знята Сахненком у наступному 1915 році. Завдяки йому можемо оглянути прибуття до Катеринослава останнього російського царя Миколи II та відвідини ним 31 січня 1915 року шпиталю. У об’єктиві Сахненка — військовий ешелон на коліях, військові табори під містом. Карнавальна хода і демонстрація городян із нагоди перемоги російської армії біля Перемишля. Молебень з нагоди перемоги. Поховання вбитих...

Завдяки Сахненковій камері можемо перенестися й у Катеринослав революційного 1917 року. Він залишив нам зйомки демонстрацій із транспарантами цивільного населення і солдат на вулицях міста у лютневі дні 1917 року. Стрілянина, вибухи, солдати у траншеях, постріли гармат... І знов похорон солдатів. Портрети міністрів Тимчасового уряду з Керенським на чолі завершують цей сюжет.

І останній з документальних сюжетів присвячений Дніпру... Камера знімає красень-Славутич, Дніпровські пороги, прибережні села, човни біля берега, човни з людьми на річці, групу морських офіцерів на березі, перевезення кіньми землі й каміння, зібрання козаків. Зйомки починаються титрами: «Перемога на Дніпрі — перемога генеральної лінії Ленінської партії»... Що ж, документальне кіно просто віддзеркалювало свою епоху, і зйомки Сахненка зайвий раз нагадують про це.

Як отримати з Підмосков’я копії українських стрічок, які до 1991 року були загальнорадянською власністю, а нині стали власністю Росії? На це останнє питання відповіді ще не отримано.

Микола ЧАБАН, спеціально для «Дня», Дніпропетровськ
Газета: 
Рубрика: