НОСТАЛЬГIЙНА
Свого часу, коли вiн був клубом працівників харчової промисловості,
київський БК «Славутич» славився, подейкують старожили, запаморочливими
вечорами танців. У
50-тi, згадує художниця Алла, Поділ із завмиранням серця стежив за бурхливим
романом, що спалахнув між однорукою красунею і бравим «братухою». (Звісно,
вони одружилися і були щасливі). Але і сьогодні, додає реставратор Вітя,
на вечорах «для тих, кому за...», тут можна зустріти романтичного 60-річного
товстуна, який регулярно приїжджає сюди з Харківського масиву: колись,
у 16, він загубив тут своє перше кохання й досі шукає тінь минулого. Не
знаходить, але не зневіряється — а раптом пощастить!
До чого це все? А до того, що в картинній галереї «Славутича» відбулася
виставка Дмитра Корсуня «Моє безкінечне місто». Вона — про Київ, про Поділ,
про Андріївський узвіз, будинок Річарда, куполи Лаври, Дніпро та кручі.
Навіть коли художник пише закордон — Чехію, Польщу, Грецію чи — з уяви
— Париж, куди він збирався, та не дістався, він, скидається, бачить чужі
країни крізь призму київських пейзажів. Тому в його «Літньому дні у Празі»
вгадуєш Печерськ, а київська нічна кав’ярня і провулки виглядають в його
роботах як цілком паризькі. Але наділяючи Київ європейським шармом, у своїх
пейзажах Діма зворушливо анахронічний. Тут — мотив Полєнова, там — тінь
Левітана... І все ж... Жодний правовірний реаліст не зважиться вихопити
на полотно такий запалений рум’янець, як робить це Корсунь, зображаючи,
наприклад, відблиск вітрин у вечірніх калюжах.
СТРАШНА
Місяць тому в галереї «Ірена» Корсунь виставляв серію «Небесні воїни».
За півгодини до відкриття вернісажу світло вирубили в усьому районі. Почекали,
потупцяли і вирішили торжество не відміняти. Тьмяно мерехтіли у пітьмі
якісь дуже чудернацькі картини. Щось сипів «раритетний» для наших днів
ветеран-авіатор. Потім — у пітьмі ж — пили горілку з гранчаків, закушуючи
чорним хлібом з салом. Кажуть, автор дуже засмутився. Друзі втішали: «Слухай,
та це ж такий кайф! Навмисно захочеш таке влаштувати — не вийде!» Картини
з життя льотчиків 30-х років, на мою думку, — найкращі в творчості художника.
Червонобокі, зеленотілі красені — образи останнього лицарства, з любов’ю
оспiваного Корсунем. Дмитро переконаний, що їхня місія в ХХ сторіччі була
персональною й ні з чим непорівнянною: вони протистояли валові прагматизму,
що насувався. Самих пілотів він порівнює з архангелами, зображаючи на іконний
лад, з німбом над головою і супроводячи кожний «лик» романтичним текстом
іспанською. (До речі, перша його освіта — історик).
МIСТИЧНА
Побачивши під час святкування Дня Києва в небі прекрасного аероплана,
що летiв у бiк Подолу з причепленою до хвоста вітальною стрічкою, я нітрохи
не здивувався. Мабуть, це витівки Корсуня, подумалось одразу. І справді:
рівно через дві хвилини в натовпі на Андріївському узвозі промайнуло знайоме
обличчя в круглих окулярах. Промайнуло і зникло, немов він і був винуватцем
цього польоту. Що ж, кому, як не Корсуневі, сприяти появі нових київських
міфів?
