або Сценарій урочистого святкування ювілею видавничого колапсу
Михайло БРИНИХ
Якщо вірити Михайлові Задорнову і Ернесту Хемінгуею, розхристані
нації тяжіють до безпробудних святкувань. І хоча українцям ніколи не дорівнятися
до іспанців і багатьох латиноамериканських народів з їхніми виснажливими
карнавалами, щоденними сієстами та невмотивовано дешевим вином, вітчизняна
спраглість розваг і відпочинку призводить до перетворення календарного
року на кавалькаду річниць, ювілеїв, презентацій та інших урочистостей.
Принаймні один мій знайомий переконливо (на власному досвіді) довів,
що уважне стеження за всіма релігійно-революційними святами може будь-кого
перетворити на запеклого алкаша. Надто коли йдеться про людей освічених,
чи то пак — інтелігентних, яким совість не дозволить прогавити день народження
Мао Цзедуна, дату перепоховання Кобзаря, річницю загибелі студентів під
Крутами, вікопомну битву під Аустерліцем, Хеловін, ніч на Івана Купала,
шосту годину шостого червня, а також чергове вбивство Джона Леннона, Олександра
Меня, Кеннеді, Ісуса Христа, Лермонтова тощо. Словом, історичне надбання
світової цивілізації так несамовито устатковує наше життя нагодами святково
порадіти чи посумувати, що я не втримався од спокуси запропонувати поважним
українським інтелектуалам ще одне повноправне «торжество». Йдеться про
вельми «рухливу» річницю, яку можна буде відзначати не лише цього року,
а й протягом принаймні найближчих двох-трьох.
Отже, я пропоную всім причетним до сучасної літератури — письменникам,
читачам і навіть критикам — вже найближчими місяцями зорганізуватися й
феєрично відсвяткувати десять років суворої халепи, в якій опинилася видавнича
справа в Україні. Можливо, якісь експерти зауважать, що наприкінці 80-х
продукування книжок відбувалося ще вельми задовільно, а тому з такою «датою»
варто зачекати. Одначе мені чомусь здається, що чекати все ж не варто,
адже сьогодні є всі підстави сподіватися від нашої коханої видавничої халепи
наглої і беззаперечної смерті. Бо споконвічна спокуса інтелігента — нидіти
й бідувати на задвірках буржуазного життя — не така вже й приваблива порівняно
з перспективою стабільного заробітку, що його вже сьогодні підступно пропонують
українським письменникам російські магнати від книговидання — «ЕКСМО»,
«Локід», «Азбука», «АСТ» тощо. Опиратися ж їхньому досвідові винятково
з патетичних міркувань «про художню вартісність» і роздмухувати кризові
почування на радість ветеранам радянського пера — однаково, що боротися
за теорію «Землі на трьох китах», нехтуючи об’єктивними астрономічними
спостереженнями. Лише поодинокі критики «тоталітарного» вишколу продовжують
сьогодні скаржитися на читацьку аморфність і з віслюковою впертістю «не
помічають» — нехай поки що поодиноких — українських видавничих ініціатив
«Фоліо» (Харків), «Сталкера» (Донецьк), «А.С.К.» чи «Альтерпреса» (Київ),
спрямованих на «розкрутку» книжок саме вітчизняних авторів.
Втім, наразі я хотів лише пояснити, чому не варто переносити святкування
зворушливо круглої і сьогодні ще актуальної «річниці» бодай на рік-два.
Панове інтелектуали, адже ми можемо втратити свято, яке ви так мужньо плекали
на сторінках «Літературної України», для його наближення ви доклали стільки
зусиль, «угробивши» принаймні десяток непоганих літературних часописів
й перетворивши видавництва на привидів, свято, що дозволяє вам ще й досі
перебувати «в андерграунді», «духовній опозиції» й «елітній герметичності»
без жодних на те підстав (ідеологічних зокрема).
Розпочавши війну, рано чи пізно доводиться її припиняти. Найоперативніше
це збагнули українські письменники-депутати — саме їхній героїчній бездіяльності
найбільше зобов’язана наша святкова видавнича халепа. Адже їхнє «рятування»
й «розбудовування» України та її культури якнайповніше реалізувалося у
законотворчій дулі колишнім побратимам з письменницького «цеху». І попри
славний розвиток власної кар’єри, ані Яворівський, ані Олійник, ані Павличко,
ані Драч (а з ними — ще десятки «менших») не спромоглися на реанімацію
приязних взаємин держави та її літератури. Хоча — сотні інтерв’ю слугуватимуть
за доказ — «дбали». Скільки завзяття й мужності було витрачено нашими дбайливцями-письменниками
на голосіння по українській книжці! Тож тепер саме вони просто зобов’язані
очолити урочисту ходу всіх жертв і творців десятирічного літературного
мовчання в Україні. Звісно, разом з батальйоном СПУ на чолі з її генералітетом.
Ймовірно, багатьом із вас, шановні читачі, ця «святкова ініціатива»
увижатиметься блазнюванням, що слугує за найкращий захист від моторошної
дійсності, одначе, як на мене, літературне буття в Україні вже пізнало
повноту абсурдності й сягнуло захмарних висот цинізму, тож навіть іронію
в літературно-критичному контексті сьогодні варто сприймати вельми серйозно.
Адже, за спостереженням Честертона, лише носії справжньої релігійності
можуть дозволити собі жарти про Бога.
