Український художник Іван Пархоменко жадав відобразити
Ілліча в його робочому кабінеті у Смольному. Але той незмінно відповідав
всім любителям «вписатися в історичну ленініану», котрих було чимало в
20-му році, суворо і категорично — «ні». Тоді Іван познайомився з сестрою
голови Раднаркому Ганною Іллівною, то так вони один одному сподобалися,
що навіть розглядали сімейні альбоми Ульянових, які вирізнялися демократизмом
і любов'ю до прогресу, а тому родових портретів не замовляли. І от художник
зважився на подарунок. Він вибрав одну з найперших «карток», де Володя
сидить у ненависному шкіряному кріслі батька, куди його частенько саджала
мати за негарні вчинки «подумати». Кілька діб праці — і готовий портрет,
олією на полотні, де Володю показано в манері... Дмитра Левицького, який
на рубежі ХVIII—XIX століть писав дітей імператорської фамілії. Звичайно,
від крісла не залишилося нічого, а «головастий хлопчик», якого завжди фотографували
сидячи, щоб приховати недолугі пропорції між «високим чолом» і немічним
тілом, представлений на портреті з хорошим, атлетичним (наскільки це можливо
у дитини) торсом. Цим портретом Іван Пархоменко домiгся згоди Леніна на
позування, якому подарунок дуже сподобався.
Історія на цьому не закінчилася. У пору «відлиги», коли
почали створювати жовтенятські групи в молодших класах шкіл, пригадали
про портрет з фондів Історичного музею Москви. І створили маленький значок
приналежності якомусь братству, котре готує до вступу у «вірні ленінці».
У центр рубінової п'ятикутної зірочки було вміщено вже рельєфний портретик
маленького Ульянова. Ще «кучерявіший», через що барокові мотиви зазвучали
сильніше, перетворивши вождя на ангелоподібного путі. І діти Країни Рад
носили навпроти серця символ пророка (пентаграма, взагалі-то, — знак біблійного
царя Соломона), рівняючись у свої 7—10 років на генія — чотирирічного дворянина.







