Лиш боротись — значить жить!
Іван Франко, український письменник, поет, публіцист, громадський діяч

«Коли хтось читає вірші чи виконує музику — це ніби спроба вижити»

Данський режисер, письменник, поет і... генеральний директор транснаціональної корпорації Нільсен розповідає про свою справу — «померти» для соціуму
19 вересня, 2012 - 00:00
НІЛЬСЕН

Величезну увагу з боку відвідувачів і ЗМІ під час ІІІ Міжнародного поетичного фестивалю Meridian Czernowitz, який відбувався протягом 6—9 вересня в Чернівцях, привернув відомий данський режисер, письменник і поет Нільсен. «Найепатажніший», «найцікавіший», «незвичайний», «дивакуватий» — ось неповний перелік епітетів, якими його характеризували під час щорічного осіннього свята поезії. У цій людині привертало увагу все: біографія, життєві події, творчість, вигляд, поведінка. Цього й наступного року він — режисер-постановник у Національному королівському театрі Данії. На його рахунку — численні публікації в періодичних виданнях: репортажі з Афганістану, Іраку, Ірану, Пакистану... Власне, достатньо вже того, що його було оголошено померлим 2001 року, а тепер, за його словами, він — уже інша людина.

Як пояснює сам письменник, його життєвий шлях поділяється на три періоди. Перший — народження й життя Клауса-Бека Нільсена, публічний похорон якого відбувся 2001-го в Копенгагені, потім протягом десяти років існувала «безіменна істота» без особистих легальних документів (паспорт, яким він користувався цими роками, був підробленим, із фото Енді Ворхола!), а на початку цього року з’явився просто Нільсен.

Отже, Нільсен, генеральний директор транснаціональної корпорації Das Beckwerk, яка розробляє серійні фотографії, відеозаписи, вистави, опери, інсталяції, концерти, музичні альбоми, культурні «революції» та інші події, автор численних поетичних і прозових творів, публіцистичних матеріалів, вистав і перфомансів.

Пропонуємо читачеві фрагменти нашого спілкування.

ПРО УКРАЇНУ, РОСІЮ ТА ЄВРОПУ

— Я поки що мало можу сказати про Україну. Знаю лише, що це — велика країна, а був лише у Львові й Чернівцях. Так, багато бачив і дорогою, оскільки прибувати літаком до України я не хотів. Мені було цікаво, як далеко Чернівці від Копенгагена, тому я добирався сюди автобусом і потягом.

Чернівці просто чудові.

Багато років тому я відвідав Росію, був там у багатьох регіонах, і для мене Росія залишилася такою собі вічною країною «СРСР». Я очікував, що від України в мене будуть такі самі враження, але, уже перебуваючи у Львові, я зрозумів, що все це — інше й нічим не подібне до Росії. Там тоді панувала певна брутальність, байдужість до творчості, а тут люди підходять до поетів, цікавляться, може, навіть дещо соромляться... Українці дуже відкриті для спілкування, і це мені подобається...

Сучасна Польща духом ближча до Німеччини чи Данії, а коли я приїхав в Україну, сподівався побачити тут щось дуже відмінне від Європи. Насправді в Україні я наче знову народився. Був на багатьох фестивалях — у Берліні, Лондоні, Копенгагені, але там атмосфера самого фестивалю ніби якась прохолодна порівняно із Meridian Czernowitz. Ті фестивалі минають спокійно, монотонно, без особливих емоцій і вражень, а в Чернівцях надзвичайно тепло, затишно, дружньо, ніхто з поетів не вимагає для себе ролі №1.

Крім літератури, дуже цікавлюся політикою, і коли я читав твори деяких європейських авторів чи статті в періодичних виданнях, у яких ішлося про Україну, про корупцію в цій державі, про жахливу політичну ситуацію в ній, то мої очікування були не найкращими. Але тепер, коли я — в Україні, насамперед намагаюся бути об’єктивним і не маю жодних упереджень. Я б із задоволенням порадив би українському народові викинути з країни всіх її сучасних політиків, і Януковича, і Тимошенко, тому що якби в уряді були ті люди, яких я зустрів у Чернівцях, із якими говорив, спілкувався, яких я знаю, то у вашій країні було б усе добре: була б демократія, достаток, взаємоповага, благополуччя. Прості українці значно кращі за українських же політиків! Звичайно ж, у кожній європейській країні є схожі проблеми, тому не є винятком із цього правила й Україна.

ПРО ЛІТЕРАТУРУ ТА «СМЕРТЬ»

Література — це коли людина лишається сам на сам із книжкою, а фестивалі організовують для того, щоб люди могли поспілкуватися між собою, обговорити той чи той твір. Так людина стає ближчою до літературного процесу. Поезію потрібно і читати, і слухати. А враження, яке людина дістає від поєднання поезії й музики, є значно більшим від прослухування тільки самої поезії.

Письменництво для будь-кого, хто цим займається, є своєрідною формою існування, тому що людське життя дуже складне, і коли хтось читає вірші чи виконує музику, це ніби намагання вижити. Можливо, це навіть зміна стану тіла. Коли встаю вранці, деколи буває дуже важко, але коли виходжу на сцену, вдягаюся в іншу одежу, я ніби перевтілююся в інакший, неймовірний стан душі. Для мене це — найважливіше.

У той момент, а відбулося це десь десять років тому, я просто хотів сховати від інших людей своє внутрішнє «я», свою індивідуальність. Зробили справжній надгробний камінь, були справжні похорони. Для суспільства Клаус-Бек Нільсен помер насправді. Тим більше були знищені всі документи того Нільсена, і його не стало ніде. Але потім для мене було дуже цікаво, як люди зустрічали мене на вулицях і, знаючи, що я помер, усе ж таки мене бачили. Це просто неймовірне відчуття! У мене тоді була суха шкіра, дуже холодні руки, і люди насправді не могли зрозуміти, що відбувається: мертвий я чи живий. Весь зміст полягав у тому, що я хотів знати: «Що таке людина? Що таке життя? Що таке смерть?» Цілих десять років у мене не було жодного імені. Ані я, ані інші не знали, як мене називати. Оце для мене було інтригою — не мати імені й бути просто кимось. Але минув час, я заснував власне підприємство і в компанії своїх працівників вирішив змінити власне життя, поставити крапку на своїй безіменності, знову бути певною особою. І от у січні 2012 року я нарешті нібито ді-став ім’я. Тепер мене звати просто Нільсен. Коли читаєш «Нільсен», то не знаєш, хто саме це — чоловік чи жінка, і в цьому полягає нова інтрига!

Мені не подобається, коли творча людина просто стоїть на сцені і пропонує звичайні речі. Найголовніше приголомшити, здивувати аудиторію, змусити її осмислювати те, що відбулося, а не просто споживати.

Альберт КОМАРІ, Чернівці. Переклад Євгенії ЛОПАТИ
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments